Я подумав — як людина, яку точить хвороба, а вона про цю хворобу й не знає.
Що переживав, бачачи його таким, Віталій, важко собі уявити. Він почав палити і палив на той час близько двох пачок цигарок у день, страшно схуд, посивів, очі запали. Він дуже багато працював. Приїзди Олега — раз на три-чотири місяці були для нього і радістю, і болем. Коли Олег від'їжджав, Віталій знову хапався за цигарки й випивку. І за роботу.
Здавалося, за два роки можна було вже звикнути.
— Щастя ніколи не буває вічним. Як сонячний день, як гарна частина розмови, як нині, як подих вітру у спеку, як поцілунок, як акт врешті, як творчість, як усе! Все має кінець, а ми хочемо, щоби воно було вічним! Добре, що взагалі щось таке існує, що ти знаєш, що живий, що страждаєш, любиш, вмираєш через образи і невтолені пристрасті, і народжуєшся знову в праці, в творчості, у новому піднесенні до вищої ідеї, до нескінченного вищого розуму, до вищої душі.
Віталія почало заносити.
Я спробував було закінчити розмову.
— Зачекай, ще трішки. Коли любиш того, хто твоєї статі, ти не любиш в ньому тіло, розумієш, в тобі немає первісного інстинкту запліднення, продовження роду, тобою не володіє примітивна природа, ти шукаєш духовного єднання…
— А потім тебе зраджують у твоєму єднанні і тікають із якоюсь старою бабою, і гівна воно варте, отаке єднання, врешті решт!
Я вже розлютився на його ідилії і почав заперечувати. Але Віталій вже не дуже зважав на мої заперечення.
— Я думав якось, що мене диявол пойняв, і що це бісівське на мене впало, це випробування життя — кохання, в'язниця, знову щастя, знову біда… А потім я зрозумів — ні, це випробування справді тільки моєї душі, моєї творчої сили і моєї любови, моєї спроможности до любови, яка є вищою — над собою, над тілом, над пристрастю, над ствердженням, просто любови. Як до Бога, як до найвищого з найвищих… Я переміг тільки зараз, але я переміг. Минуло одинадцять років. Ще рік тому я гадав, що програв своє життя. Ні, я виграв його. Бо, перейшовши всі випробування, навіть найгірше: відхід і розлуку — назавжди, все ж лишився зі своїм почуттям, сам зі своєю вірою, як поганин, чи як першохристиянин. Але ж саме це живило і живить мене. І нехай усе минуло, але я вірю в нього. А те, що було, яка різниця… Ми віримо в Христа, все було давно, чому я не повинен вірити в свою зірку…
Ти бачив коли-небудь на півдні зоряне небо? Напевне. Отож, уяви собі, що ти раптом стаєш частинкою цього неба, летиш у щасливому пізнанні нескінченности всесвіту, глибинних таїн життя, космічної енерґії — ось що таке кращі хвилини любови. Я не хочу сказати, що він такий особливий, просто у нас співпало. Певне, на той час, на якийсь період, ось на цих дев'ять років! Нехай так, але ж тоді це сталося, як зумисно. Так не буває, з іншими, здається мені, коли люди дивляться один на одного. І за цей погляд я готовий вмерти зараз, за цю незмірну чистоту і віру, за те, що, заглиблюючись в ці очі, дістаєш назад те, про що може лиш мріяти найщасливіший із коханців.
Уяви собі мій найперший дотик, рука на плечі, обійми, ну і поступово далі, в якому здавалося, вічність. Я прожив з ним тисячу років. Я маю бути найщасливішою на світі людиною, бо вже прожив стільки, скільки інший, проживши сотню літ, не спізнає. А мені не так давно перейшло лиш за п'ятдесят.
Відтак я зрозумів, що ще житиму, що ще не вечір, і не важить, що з ним, де він і з ким, і де я, і з ким. Це було, розумієш, це було! Я жив! Я був, я мав, ми були, ми мали! Колись і він збагне, колись це прийде до нього неодмінно, може, коли мене вже не буде на світі, може, раніше, неважливо. Тільки не думай, що він ординарний, що це моя вигадка, що я створив собі в уяві образ того, кого нема насправді. Ні, Олег є, в ньому є особистість, вона зараз заснула. Але вона прокинеться, колись прокинеться. Ти молодший, ще встигнеш побачити…
— Що за апокаліптичний настрій, Віталію, що це ти знову? А твоя Марина? Що ти вже нічого з нею не маєш? А я врешті, і всі твої друзі і шанувальники?
— Та ні, я хочу жити! Я зараз хочу жити, я ще буду малювати, творити, любити, я хочу жити! Тільки я тобі хотів сказати, що я збагнув, що зі мною було — це випробування життя, це карма. Я повинен перейти межу, вернутися в себе, жити собою, тоді те, набуте, засвітиться в мені, як ліхтар-дороговказ серед буремної ночі. Вже почало світитись, я вже бачу…
Тільки, старий, чи можеш ти уповні зрозуміти, що таке дотик до істоти, яку обожнюєш. Простий дотик долоні, і все твоє єство кричить і палає від щастя, по тілу мчить шалений електричний струм, ти весь не в собі, а водночас довкола все починає рухатись ніби в страшенно уповільненому ритмі, і його голова схиляється тобі на плече, і ви обоє ніби чемно дивитесь в екран телевізора, але, здається, сиділи б так завжди, вічність, тисячу років. Фільм закінчується, ти навіть не знаєш, як він називається, ти не хочеш забирати руку з плеча, а він голову з твоїх грудей, і ви сидите ще мить, і ще; стає незручно, треба щось робити, якось діяти, і ти проводиш рукою по його волоссю, і тобі хочеться плакати від щастя, від того, що він радіє твоєму дотикові, що він чекає його також, що він прагне його…
Кожен день, кожну мить можу тобі описати, кожну деталь, вмирати буду — не забуду, бо це моє, старий, я це виграв у житті, а реальність — то не важливо. Я малюю не реальність, я малюю сон, я малюю те, чим живу, отже, я малюю своє кохання, найбільше в світі, найкраще і найвище, а все решта — реальне, земне — мене не цікавить…
Якось Віталій прийшов до мене в зовсім несподіваному гуморі. Зателефонував перед тим, попередив, що на коротко. Відмовився від кави, видно було, що трохи хвилюється.
— Упродовж кількох останніх років час від часу я записував свої думки, і оце узявся вчора за того зошита, почав, і не зміг далі читати. Ще доволі боляче. Особливо, коли бачиш, що писав усе правильно, а жив і далі неправильно.
Одне слово, я вирішив віддати цього зошита тобі. Ти письменник, напевне, тобі згодиться. А про мене і всю нашу з Олегом історію ти знаєш тепер дуже багато, бо, щоби відчути те, що відчував і що осягнув я, треба бути бодай на моєму місці, якщо не просто мною.
Коротше кажучи — ось маєш!
Зошит, а скорше, щось на зразок щоденника у цупкій брунатній обкладинці, був грубеньким, але записів у ньому було відносно небагато.
Я подякував, і щойно Віталій вийшов, почав переглядати його записи.
Врешті вони, можливо, і підштовхнули мене записати історію Віталія і його молодшого друга.
Записи Віталія
Як це — бути кимось іншим. Увійти в його тіло, обличчя, шкіру, його інтим, його одяг. Як він усе це почуває. Стати на мить кимось іншим, а не собою. Містер Джекіль і Містер Гайд втрапили в душі одне одного в романі Стівенсона. Але ж вони цього не прагнули. Це їм перешкоджало жити нормально. А коли ти любиш когось, навіть ні, просто хтось тобі подобається. Уявити собі мить, як він одягається, якою виглядає для нього шкарпетка, власна нога, власне тіло, усе геть, його ставлення до батьків, до приятелів, до своїх задоволень і радощів… Це надзвичайно манливо.
Може, тому ти закохався, бо це було найбільше з можливих наближень до іншої людини, паралельне. Не протиставлення, а саме паралельне наближення до іншого, а відтак — до себе.
Підліток, допоки змужніє, перебуває на нічийній землі. Планета, на якій він живе, ще не знає пристрастей дорослого. Незнання — "табула раса" — відкритість світові, невпевненість — світить чистотою. Незнання виблискує можливістю справжньої глибини душі.
"Кожен вбиває те, що любить". Може, чиєсь надто велике кохання справді вбиває в об'єктові кохання спроможність віддати назад. Забагато певної енерґії йде на ту, другу особистість і вона втомлюється від цього і прагне волі, а відтак — тікає від того, хто її найбільше любить.
Чи можна переконувати землетрус? Чи можна навчити когось високим емоціям, шляхетної віри в кохання і коханого, потребі берегти почуття і в собі, і насамперед в іншому. Як квітку.
Якщо над усім домінує смерть, кінечність людського життя, то, може, й логічно, що все колись руйнується, що все приходить до кінця. І якщо усвідомиш тимчасовість і перехідність людського буття, то щастям видадуться хвилини і повного спокою і екстазу, бо все решта — норма, будень — шлях до кінця. Хочеться більше свята. Свято — єдине і найбільше — у повноті кохання. І ще у творчості, що так само близьке до переживання повноти життя.
Саме і тільки в ці миті я існую насправді.
Гинуть книги, вмирають невизнаними генії, з часом загасає шляхетність думки, зникає краса підлітка і виступає банальний будень, з простими, так званими природніми запитами, за якими той самий кінець, що й за всіма іншими. Тільки без вершин. Просто життя хробака, або корови, чи гуски. Був і нема. Ніби й не жив спершу.
Спершу втрачається віра у вічність — з дитинством — потім втрачається віра в стабільність. З'ясовується, що нема нічого постійного, все плинне і кінечне. Потім втрачається віра в людину. З'ясовується, що вона, по суті своїй, незрозуміла, невимірна, неосягненна і недосягальна в своїй самості.
Тоді постає питання — навіщо все?
Пронизливо щемлива безпорадність у відвертості підлітка, світ якого ще дуже обмежений — малюнки, музика, пару книг — прості, примітивні ще речі.
Оця простота і безпорадність, ледь відсторонишся, страшить, бо відвертість накладає обов'язок, лякає. Якщо це все, що є в цій людині, то що тут любити?
Тому багато людей не розуміє, як можна любити зовсім молодих, і за що. Бо ті, хто не розуміє, легко бачать дно молодої людини, її приземленість, простоту і нецікавість.
Уява закоханого додає їй того, що дорослий хотів би вбачати за рисами юности.
Така уява не просто небезпечна, загрозлива.
Та коли любиш, то водночас той, простий світ стає важливим і цікавим, геть усе набуває не меншої цінности, як для юнака, навіть вищої і цей перекіс витворює потім у дорослого комплекси, ревнощі і абсурдну неможливість з боку юної особи віддати те, чого просять чи хочуть.
Бо його просто нема!
Врешті усі взаємини переходять випробування. Щось стається, і в результаті переважає та чи інша емоція.
Хтось зраджує чи щось викликає ревнощі.
Розвал починається з дрібного незадоволення, раптового, без приводу, з якоїсь нелогічної дії всупереч, із загальної поведінки.