За моїми дослідженнями на великому числі середня тривалість від початку практичної праці до арешту становить близько трьох років.
Після цих трьох років настає довгий час ув'язнення, де людина знову теоретизує. Досвід організаційної діяльності, що його вона набуває в ув'язненні, обмежений уже хоч би через обмеженість соціальної структури контингенту в'язнів. Намагання компенсувати обмеженість за допомогою умоглядних проекцій на широке суспільне тло трохи допомагає, проте не може цілковито надолужити структурної соціальної неповноти.
Цей короткий життєпис не міг бути повний, бо він не давня історія, а сучасність.
Кадебісти тепер підкреслюють, що вони офіцери і роблять те, що їм наказують. Учора робили одне, сьогодні — друге, а завтра, мовляв, може все знову перемінитися… І вони робитимуть дотеперішнє — будуть хапати, душити, нищити. Вони мріють про повернення "нормальних" порядків брежнєвського зразка. І готуються до повернення, перехоплюючи розмови, листи, статті та нагромаджуючи їх у досьє на нас.
Ми мріємо, щоб старе не повернулося. Старе і не повернеться. Але зигзаг, за якого агентурні досьє стануть матеріалами звинувачення, виключати не можна. Я можу ризикувати собою, але не маю права наражати на неприємності інших. З огляду на це мушу проминути у своєму життєписі деякі ранні факти та певні імена і цікаві моменти з нашого в'язнівського життя.
Травень 1988 року, с. Березівка, Сибір.
НЕВІДПРАВЛЕНИЙ ЛИСТ
Канада, професорові п. ДаревичуШановний пане професоре!
25 березня отримав Вашого листа. Дякую за привітання з нагоди звільнення з в'язниці.
Окрім цікавої для мене інформації про пожвавлення життя української громади та Вашу, пане Даревичу, професорську працю, Ви хочете почути про моє засланське життя і як на ньому відбивається гласність та порушуєте ще одну важливу проблему про "зросійщення" Києва. "Якось дивно, що тамтешні українці встидаються розмовляти своєю мовою", — пишете Ви.
В цьому листі я постараюся бодай частково задовольнити Ваш перший інтерес, а щодо другого, то, може, колись і про нього напишу.
Отже, про заслання. Воно теж кара, але вона додаткова і значно м'якша за ув'язнення.
На заслання мене везли конопляною поштою від 7.12.87 р. до 30.01.88 р. Документи на заслання оформляла парабельська районна міліція. Вона видала "Посвідку особи засланця", що заміняє мені пашпорт. У посвідці вказано початок і кінець заслання та визначено, що 15 числа кожного місяця маю ходити для реєстрації до місцевого сільського міліціонера.
Міліція завдала мене також під адміністративний нагляд, що означає: не маю права покидати помешкання від 10-ї години вечора до 6-ї години ранку, повинен ходити до міліціонера для реєстрації своєї присутності 10, 15 і 20 числа кожного місяця і ще не маю права покидати територію Березівської сільради без дозволу міліціонера.
Перед від'їздом до села я попросив у старшого коменданта спецпоселення парабельського РВВС дозволу відвідати лікаря в районній лікарні. Він дозволив, провів мене до лікарні, знайшов терапевта і домовився з ним, щоб мене прийняв. Я зайшов до кабінету і привітався.
— Сідайте, — запропонував молодий терапевт.
— Дякую. Я, знаєте, їду до села на заслання…
— Знаю, — перебив лікар. — На що скаржитесь?
— В основному на серце і шлунок. Перед тим як поїхали в село, я хотів би знати можливості вашої районної лікарні щодо діагнозування серцевих хвороб. В ув'язненні специфічна медицина, і тому, опинившись на волі, хотів би всебічної перевірки серця для встановлення правильного діагнозу. Хотів би послухати порад доброго кардіолога.
— Роздягайтесь до попруги.
Нетерпеливість лікаря спонукала скорочувати задумувану розмову, і я поцікавився вже тільки тим, що потрібне буде в Березівці при розв'язуванні проблеми праці:
— Хотів би знати, чи є в межах району можливість встановити міру фізичного напруження, яку витримує серце.
— У межах району цього зробити не можна. Це роблять у Томську. У нас немає спеціального обладнання.
Він почав слухати легені.
— Хворіли на легені?
— Ні, не хворів. Було тільки затемнення. Мене ще турбує шлунок.
— Що з ним? Як турбує?
— Уже здавна понижена кислотність. А останніми місяцями буває різкий гострий біль.
— Це не страшно. При ракові шлунок не болить. Якщо буває біль, то це свідчить, що раку немає. Отже, не турбуйтеся. Давайте руку — поміряємо тиск.
Верхній був 105, нижній — приблизно 80.
— Скільки? — питаю.
— 105. Скільки вам років?
— 61-й пішов.
— Для вашого віку це тиск саме враз. Можна сказати: чудовий тиск!
Він пішов до умивальника, даючи зрозуміти, що прийом закінчено. А що мені було робити? Почати сперечатися?…
Я вийшов з кабінету в коридор, де на мене чекав лейтенант. Він провів мене до міліції, і мене замкнули до камери.
Із пожильців камери був тільки один старий пияк. Він спав. Від стуку дверей прокинувся, глянув на мене, повернувся на нарах на другий бік і знову заснув. Мені ніщо не заважало обмірковувати відвідини лікаря.
Отже, засновкова інформація: вік 61 рік, тиск 105 на 80. Цей тиск лікар називає чудовим. Що має місце: лікар — неук і не знає, що такий тиск для такого віку зовсім низький, чи він знає це, а каже неправду?
Якщо лікар казав неправду не від неуцтва і не від своєї брехливості, а під тиском міліції, тоді, може, він би і не образився, коли б йому став доводити справжнє значення згаданих цифр? Можливо.
Я не став сперечатися з лікарем, і відтоді мене не покидає думка: як добре було б, коли б у пацієнта був вихід у вигляді права вибору лікаря. Треба, щоб поряд із державним лікарем був ще й приватний. Хай буде він платний. Аби був вибір. Коли б поруч з державним з'явився приватний лікар, що дбав би про свій авторитет у пацієнтів, тоді і державний змушений був би згадати клятву Гіппократа.
Після того як я підписався на постанові про ознайомлення з фактом установлення адміністративного нагляду та змістом обмежень, мені видали посвідку особи засланця, привезли 30.01.88 р. до льотниська і підвели до літака Парабель — Березівка, я вперше (хоч і під наглядом міліціонера), але вже без збройного супроводу зробив кілька десятків кроків до літака.
Малий двокрилий літак на 12 місць загуркотів двигуном, ковзнув лижами по рівному снігу і пірнув у холодне небо.
Від Парабелі літак летів просто на схід. Під літаком рівна місцевість, що впереміж складалася із боліт та ділянок лісу різноманітних конфігурацій. Місцями сніговий килим покривав широкі й довгі ниви, і я подумав був, що тут луки чи, може, сільськогосподарські поля. Леле, помилявся — то теж болота.
Від Парабелі до Березівки понад сто км, а під криллям літака не було жодного села чи бодай хутірця. Болота і ліс, ліс і болота, безмежні простори і холод. Він проникає крізь корпус літака і починає брати за ноги. Добре, що я мав валянці. Та й летіти недовго, хвилин 30–40. Між іншим, зв'язок Березівки з іншим світом порівняно добрий. До Березівки літак літає шість разів тижнево. Узимку, коли морози скували всі болота, від Березівки ще можна доїхати на авто до Нарима, що близько 30 км від Парабелі. Регулярного руху по цій дорозі немає, але час від часу нею їздять. У теплу погоду повітряний транспорт — єдиний регулярний вид сполучення. А для окремого постачання вантажів використовують ще річку. Для телефонно-телеграфного зв'язку у Березівці є радіостанція. Щоправда, телефонний зв'язок доволі кепський. Хоч Березівка невелика (має приблизно 340 осіб населення), тут є своя дизельна електрівня і невеличка котельня для водяного опалення гуртожитку, їдальні, контори та клубу.
Мене поселили в гуртожитку в кімнаті на п'ять осіб. У кімнаті жило три українці і зрусифікований німець. У той же день познайомився з міліціонером старшим лейтенантом Балашовим П. А. Він перевірив мою посвідку, і ми обмінялися для знайомства кількома фразами. Він розповів трохи про Березівку.
У Березівці є одне підприємство — ЛЗП (лісозаготівельний пункт) і, можна сказати, одне виробництво — лісозаготівля, а все інше — допоміжні служби.
Позаяк за давнім і незмінним звичаєм усі засланці мають працювати, то наступного дня мене викликав начальник ЛЗП для влаштування до праці. Він спитав, який фах я маю. Коли я сказав, що юрист, він, посміхаючись, сказав, що юриста тут не треба, а треба міцні, здорові руки. "А що ще зможете робити? — питає. — У нас тут лісоповал. Роботи всі тяжкі. Куди ж вас послати?"
Я розповів, що мені пішов 61-й рік і за станом здоров'я я нездужаю виконувати важку працю. Разом з тим я хотів би якийсь час відпочити після ув'язнення.
— А на які кошти ви житимете?
— На перший випадок вже маю 40 крб., потім надійдуть 870 крб., що їх заробив на Уралі за 10 років, а далі оформлятиму пенсію.
— Ну, гаразд. Там буде видно.
— Отже, я поки що піду?
— Ідіть.
І я пішов, задоволений з того, що наступного дня не мушу йти до праці. Прийшовши до гуртожитку, я витягнув з торби свої папери і сів писати листи. Степан із цієї кімнати був у розпорядженні завгоспу Воронкової і возив до їдальні дрова на кінних санях. Він частенько заходив до кімнати і дивився на моє писання. Я пояснив йому, що в час конопляної пошти на пересильних тюрмах писав листи родичам своїх друзів і тепер треба подописувати їх і порозсилати.
— Авжеж, — відізвався він із розумінням. Приблизно о 5-й годині вечора повернувся з лісоповалу Грицько, а потім і Володя з гаража. Грицько вже не молодий. Йому біля 50-ти років. У Березівці живе коло 6 років. А Володі ще й 20-ти років немає. У Березівці другий місяць. Приїхав до Сибіру по вербовці з Івано-Франківської області, щоб заробити грошей. Хотів працювати на автолісовозі, бо шофери лісовозів заробляють бува і по 500 крб. місячно. Спочатку був у Наримі. Там не давали авто, і він попросився до Березівки. Та тут теж немає вільного авто, ось він і працює поки що в гаражі автослюсарем. Покинув би Сибір і поїхав би додому, так немає грошей на дорогу. Думає до сплаву працювати в гаражі, а потім піти на сплав. Там добре заробляють. Після сплаву можна буде й додому вертати. Розповідає він це без великої впевненості і як далі піде, він і сам напевне не знає.
За два дні начальник мене викликав і каже:
— Я все-таки мушу вас влаштувати до праці.
— Що, наказали зверху?
— Ану ж у майбутньому вас притиснуть по вашій лінії, — (тобто по лінії кадебістського нагляду), — і ви тоді скажете, що хотіли б працювати, та вам не дали роботи.
— Я відповідальність візьму на себе, і вам жодної прочуханки не буде.
— Ні, я все-таки зараз напишу наказ.