Хочеш?
А поки що передаю тобі невеликий новорічний гостинець.
Цілую тебе міцно.
Тарас Іванович".
В посилці були яблука, цукерки і печиво.
Пашка читав і знову перечитував лист Тараса Івановича. І щоразу завмирав від радісного хвилювання…
Поволі вулиця опустіла, стало тихо. Навіть танці нагорі припинилися.
Пройшов городовий. Немов сира капуста на зубах, хрумтів сніг під його величезними чоботями. І кінець шаблі, що волочився по тротуару, залишав на снігу нерівний глибокий слід.
І знову стало тихо.
Хитався од вітру ліхтар на стовпі, і по вулиці метались криві чудернацькі тіні. Іноді смуга світла падала на вивіску Тараса Івановича, і тоді сріблистими од паморозі буквами світились слова: "Книгарня Т.І.Самоненка"…
Довго сидів Пашка на холодному підвіконні, закутавшись у драну кожушину, і, не відчуваючи холоду, думав про те світле, радісне життя, яке обіцяв йому Тарас Іванович і в яке він зараз так твердо вірив, немов бачив його наяву…
Наступила північ. І вже крізь сон Пашка почув, як на Софії лунко ударив дзвін, потім задеренчали маленькі дзвоники і, зганяючи з дахів сонних померзлих горобців, полинув над Києвом урочистий новорічний передзвін.
Прийшов 1917 рік.
ДОЧКА АРСЕНАЛЬЦЯ
Клуб на Собачій стежці
Великі блакитні очі, глибокі й чисті, як ранкове небо напровесні… Кирпатий облуплений носик, вкритий сонячним ластовинням. Вигоріле біляве волосся, заплетене в дві маленькі кумедні кіски, замість стрічок позав’язувані білими ганчірочками. І кругловиде, завжди усміхнене, лукаве личко…
Це Оленка.
– Оленко-о-о! Гайда з нами в клуб на Собачку чай пи-ити!..
Вона схоплюється з місця і, ламаючи гілля кущів, прожогом мчить в яр, звідки чути крик. Там чекають їі товариші – гомінка босонога зграя арсенальських дітлахів…
В клубі пахне йодом, якимись ліками і взагалі – лікарнею. Ще зовсім недавно це був жіночий медичний інститут. Тепер тут міститься Печерський клуб більшовиків.
– А… прийшли вже, архаровці! Ну, сідайте! Тільки глядіть мені – чай не розливати і руки об скатерку не витирати. А то вуха намну! – тітка Оля говорить сердито, але діти її не бояться. Вони знають, що вона добра і тільки вдає з себе сувору– "для порядку".
Тітка Оля – "голова самоварної комісії". Так називається в клубі спеціальна комісія, що варить чай та роздає хліб. Адже в Києві – голод…
Діти тісно, одне біля одного, сідають круг довгого столу й схиляють голови над великими чашками. Чути лише, як вони ретельно дмухають на чай, що обпікає губи, і голосно сьорбають. Незабаром чашки вже порожні і на тарілках нема ні крихти хліба. Діти повагом підводяться і статечно крокують до виходу. Тільки Оленка лишається за столом. Вона не йде. Чекає батька.
Скоро на "Арсеналі" закінчиться зміна, і він прийде сюди. Вона щоразу чекає його тут. І вони разом ідуть додому.
Крім тата, у Оленки немає нікого. Мати померла давно – Оленка її майже не пам’ятає. Старший брат Андрій рік тому загинув на війні. І залишились вони вдвох із татком. Оленка дуже любить свого тата. Тому що він добрий, хороший, кращий за всіх на світі. І тому що він тепер для неї і тато і мама. Він латає Оленчині платтячка, заплітає їй коси і співає колискових пісень. Він вміє прати, шити і навіть пекти пиріжки з маком. Просто дивно, що його великі зашкарублі руки вміють так спритно все це робити… Оленка дуже дружить із своїм татком і тому чекає його завжди з таким нетерпінням.
Потроху клуб заповнюється людьми в брудних замащених піджаках і в чорних лискучих кепках. Це прийшли нарешті робітники-арсенальці. Зараз з’явиться і Оленчин батько. Ось він – високий, широкоплечий, сутулий. Про щось палко розмовляє з незнайомим чоловіком у кожанці.
– Обов’язково треба виступати! Пітерські робітники молодці! І ми теж повинні… обов’язково… – чує Оленка його хрипкий голос.
І тільки тут вона помічає, що всі арсенальці якісь збуджені, схвильовані. І тато, який завжди, як тільки входив, зразу ж шукав очима Оленку, тепер зовсім не звернув на неї уваги. Пройшов в дальній кінець кімнати, продовжуючи розмовляти з тим, у кожанці.
"Мабуть, він просто не помітив мене", вирішила Оленка. Вона підійшла до тата і торкнула його за рукав. Тато обернувся.
– Оленко! Йди, дочко, іди додому. Я потім прийду. Я зайнятий. Йди.
Оленка хотіла сказати, що вона почекає його тут, але батько одвернувся від неї і вже знов говорив щось незнайомцеві.
Оленка постояла трохи, потім тихещько пішла до дверей. їй стало раптом тривожно і сумно. Щось трапилось! Щось трапилось важливе, незвичайне і може навіть жахливе! Батько ніколи раніше не відправляв її додому саму.
Як це все почалось
Дивний, незрозумілий і неспокійний тепер час.
Зараз осінь, і столітні клени в Марийському парку горять вогнем і ронять на алеї жовте, оранжове і червоне листя…
А почалось це все ще наприкінці зими, в перших числах березня, коли клени в парку стояли голі, чорні, навіть бруньок на них ще не було. Лише вітер з-за Дніпра часом доносив свіжий запах близької весни.
І от, в один з таких, вже не зимових, але ще не весняних днів, весь Київ раптом завирував і захвилювався. По вулицях юрбами ходили люди, щось кричали і вітали один одного. Вони подовгу стояли біля афішних тумб і вголос читали якісь дивні слова: "Мы, Николай вторый, сочли за благо отречься от престола Государства Российского".
Оленчин тато прибіг з заводу, схопив Оленку на руки, підкинув високо-високо, так, що у Оленки перехопило подих, і радісно вигукнув:
– Донечко! Царя скинули! Революція! Нове життя починається! Розумієш? Ех, мала, нічого ти не розумієш!
Але він даремно говорив, що Оленка нічого не розуміє. Оленка добре знала, що цар поганий, жорстокий і злий. Це він винен, що померла мати, що загинув на війні брат Андрій і що Оленці нічого їсти… Батько сам не раз говорив про це. Ні, Оленка все розуміла.
І вона дуже зраділа, що царя скинули…
Але минуло кілька днів.
І Оленка перестала що-небудь розуміти.
В цей день знову на вулицях була сила-силенна людей. По Києву з музикою і барабанами йшли війська. Обличчя у солдатів були змучені, стомлені і невеселі. Їх знову посилали на фронт вмирати під кулями. І їм було, мабуть, сумно. На тротуарах стояли панки і панянки з червоними бантами на грудях. Вони весь час кричали "ура" і махали руками. Солдати одвертались від них.
Якийсь товстий бундючний генерал в білих рукавичках і теж з червоним бантом на грудях громовим голосом вигукнув:
– Яка радість! Воістину єднання армії і народу!
Разом з військами Оленка дійшла до Купецького саду.
І тут, в Купецькому саду, вона побачила Сашка Бібікова, п’ятнадцятирічного пихатого здорованя, який жив по сусідству – в великому будинку на Олександрійській вулиці. Сашко Бібіков був буржуйський син і вчився на Солом’янці в кадетському корпусі. Всі арсенальські дітлахи його ненавиділи і боялись. Він випробовував на них свій "військовий талант". Разом із своїми друзями-кадетами влаштовував облави на малих арсенальців і нещадно їх лупцював.
Сашко стояв на лавці, розмахував кашкетом, до якого була причеплена яскравочервона шовкова троянда, і читав вірші:
Пройти по улицам нам трудно,–
Людской мы видим океан!
На Думской площади так чудно
Гремят восторги киевлян.
Пришла весенняя погода,
Пришла весенняя пора,
Освобожденного народа
Гремит чудесное "ура".
Коли Сашко закінчив, гімназистки і кадети, що стояли навколо, пронизливо закричали "ура" і почали кидати в повітря кашкети, капелюшки і хусточки. Сашко Бібіков теж підкинув у повітря свого кашкета з червоною трояндою, але він відлетів убік і впав до ніг Оленки, в брудний талий сніг.
Сашко зіскочив з лавки і нагнувся за кашкетом. Оленка розгубилася і не встигла одійти. Сашко випростався– люто глянув на неї. Потім боляче штовхнув її коліном у спину і вигукнув:
– Ану, шмарката, геть звідси! Не крутись під ногами! Не заважай нам революцію робить!
І, струсивши грязюку з кашкета просто Оленці в обличчя, пішов по алеї…
… Ні, Оленка перестала розуміти, що робиться навколо. Чому не починається нове життя, про яке говорив тато? Чому разом з царем не скинули Сашка Бібікова? Чому багаті продовжують веселитися, радіти і ображати бідних? Невже революція зроблена для багатих? Ні, тут щось не так!..
Батько приходив з роботи похмурий, мовчазний. Він уже більше не підкидав Оленку на руках і не говорив про нове життя. Одного разу вона чула, як він сказав якомусь робітникові, що хтось обдурив народ і що далі так продовжуватися не може. І Оленка зрозуміла нарешті, що революція була несправжня і що повинно щось трапитись.
Пролетіла весна, минуло літо і наступила осінь, неспокійна і тривожна.
Оленчин тато
Але чому все-таки тато відправив її саму додому? Що трапилось? Що робить він зараз там, у клубі на Собачій стежці? Минуло вже довгих три години, а його все ще немає.
Оленка сидить на порозі хатинки і терпляче жде. В холодному осінньому небі спалахнули зірки – кліпають своїми сріблястими віями, немов підморгують Оленці і посміхаються. А Оленці сумно. їй завжди сумно, коли довго немає тата. Маленька хатинка, де – вони живуть удвох з татом, стоїть на краю глибокого яру, по той бік якого розкинувся великий, схожий на фортецю, завод "Арсенал". Оленчин тато працює на цьому заводі вже понад п’ятнадцять років.
Все навколо, таке знайоме і звичне, чогось здається сьогодні чужим, непривітним – і високі мури заводу, і яр, і кущі…
Незабаром зовсім стемніло. Відчинені двері хатини зяяли величезною чорною діркою. Було страшно туди дивитись. А навкруги тихо-тихо. І Оленка раптом подумала, що тато вже зовсім не прийде. У неї від страху затремтіли коліна. Але якраз в цю мить почулися кроки, і батьків голос покликав:
– Оленко!
– Татусю! – Оленка кинулась йому назустріч…
Тато підхопив її на руки:
– Ну, ну, чого ти?
Оленка припала до його колючої щоки і схлипнула:
– Чого ти так довго?
– Ех, Оленко, ех, донечко моя, тут такі діла!.. Такі діла починаються!..
Оленка відчувала, як на батьковій шиї під рукою у неї швидко-швидко б’ється якась жилка. Тато був чимось схвильований і говорив задихаючись.
Він сів на поріг і посадовив Оленку собі на коліна.
– Знаєш, завтра… Ти тільки не бійся. Розумієш, у Петрограді революція! Справжня! Робітники прогнали всіх багатіїв, захопили владу.