Де? — спитала Любушечка. — Ми так хвилювалися. Віка сказала, що тебе якийсь розбійник потяг кудись.
— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.
Всі перезирнулися. Справді.
— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:
— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.
І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!
І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:
Незнайомець Коша —
Дитина хороша!
Чесний, добрий і сміливий
Незнайомець Квша!
Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.
— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?
І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.
Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.
Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:
— Мабуть, стрибну.
— Ану! — сказав Роман-Отаман.
Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.
— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.
— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.
— Молоток! — сказав Грайлик.
— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…
— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.
— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.
— Секретна.
— Де?
— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,
— Покажи.
— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.
Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.
Почали гратися.
Усі хлопці — "тра-та-та-та!" — з автоматів, "ГІу! Пу! Пах!" — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.
— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.
— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.
І знову — нічого не скажеш. Свята правда.
Гралися вони, гралися, аж раптом крик:
— Рятуйте!
Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.
Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.
Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.
Галочка тільки плечима здвигнула.
Грайликові здалося, що те "рятуйте!" якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.
Гру продовжили.
Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.
РОЗДІЛ III
Ще один незнайомець.
"Давай йому все розкажемо!"
Підійшов Грайлик до підворіття. Бачить — хлопчик якийсь малий обличчя у комірець таємничо ховає.
— Слухай. Поклич мені Кошу. Тільки так, Щоб ніхто не бачив.
— А що таке?
— Ти "рятуйте" чув? Дивись, щоб тобі так кричати не довелось. Біжи клич!
Грайлик усміхнувся. Хлопчик малесенький, років на два молодший за Грайлика, а напускає на себе, наче він хтозна-який страшний.
— Чудило ти! Скажи "спасибі", що я маленьких не чіпаю, а то було б тобі таке "рятуйте!", що… — Грайлик не договорив, повернувся й побіг назад.
Підбіг до незнайомця Коші, обняв його за плечі й прошепотів:
— Там тебе якийсь малюк у підворітті гукає. Тільки так, щоб ніхто не бачив.
Чи то Грайликові здалося, чи Коша справді зблід.
— Дякую! — сказав він тихо. І, перечекавши хвилю, нишком гайнув до підворіття.
Грайлик назирці — за ним.
Тільки не думайте, що підслуховувати. Боже збав! Грайлик не такий. Просто— а раптом буде потрібна допомога. Може, того малюка підіслали, а за ним хтось справді грізний стоїть.
Незнайомець Коша у підворіття шмигонув, а Грайлик за рогом став, причаївся.
Чує, малюк той сердито:
— Тато наказав, щоб ти негайно додому вертався. Як не вернешся, він тебе з’їсть.
— Не з’їсть! Він мене любить, — весело відповів Коша.
— Ой, дивись, дограєшся!
Коша щось йому сказав, та Грайлик уже не розчув, бо в цей час Роман-Отаман загукав:
— Грайлику, ти чого там вештаєшся? А де Коша?
І Грайлик побіг назад.
За ним і Коша одразу прибіг.
— Ви де були? — суворо спитав Роман-Отаман.
— У печері Алі-Баби, — таємничо приклав долоню до рота Коша і підморгнув Грайликові.— Накльовується серйозна операція по ліквідації награбованих скарбів.
— Операцію очолить Отаман! — вигукнув Грайлик, підморгнувши у відповідь Коші.
Гра продовжилася.
Грайлика, звичайно, розбирала цікавість. Що ж то за малюк такий сердитий? Схоже — Кошин брат. І чого це тато вимагає, щоб незнайомець Коша вертався додому? Значить, він утік. Звідки? Де він живе?..
Зиркає Грайлик на Кошу раз у раз. І помічає, що Коша на Галочку раз у раз позирає і наче робить їй якісь знаки.
Та от гра перервалася, розладналася. Скільки можна у тих піратів гратися, навіть у благородних? Ну перемогли Алі-Бабу і його сорок розбійників, одібрали скарби, роздали бідним, ну, узяли на абордаж кілька ворожих кораблів. Звільнили невільників, а далі що?..
Бачить Грайлик — Галочка, що у дочки-матері з дівчатками гралася, ляльку спати вклала, сказала дівчаткам: "Я у дитячу кухню" — і хаміль-хаміль до підворіття.
А там уже незнайомець Коша її чекає.
І знову ж таки не думайте нічого поганого. Але ноги самі понесли Грайлика до отого рогу край підворіття.
Ну така ж ситуація незвичайна!
А раптом Галочці щось загрожуватиме…
Чує — незнайомець Коша говорить:
— Забіяка мій щойно тут був. Тато вимагає, щоб я повернувся.
— А звідки він дізнався, де ти? — Галочка здивовано.
— А вона про все на світі дізнатися може! То така…
— Невже ти повернешся?!
— Та ні. Піду маму шукати-
— І я з тобою!
— Небезпечно це. А ти дівчинка. Якби ти хлопцем була…
— Слухай, а давай ще Грайлика візьмемо. Він тут за рогом якраз стоїть, слухає. Не тому що нишпорка, підслуховувати любить. Ні-ні! Просто він за мене боїться. Переживає. Він мій друг.
— Ну тоді давай.
Грайлик так розгубився, що не встиг навіть втекти. Закляк на місці, згоряючи від сорому.
Галочка його за руку схопила, у підворіття затягла. Він і не опирався.
— Давай йому все розкажемо? Давай? — глянула Галочка на Кошу.
— Ну тепер, мабуть, треба, — погодився незнайомець Коша.
РОЗДІЛ IV,
в якому розкривається
Галоччин і Кошин секрет
А сталося з Галочкою от що.
Як ви пам’ятаєте, Галоччина бабуся пішла у чергу за ковбасою. А Галочка гралася у дворі. Навіть не гралася, а чекала Грайлика, що побіг за вітрилом для летючого корабля. Пам’ятаєте?
Ну от…
Стояла Галочка на отому самому розі біля підворіття.
І раптом з підворіття визирнув якийсь неголений пожмаканий дядечко, з червоними запаленими очима. Віка-Базіка на цей раз не збрехала.
— Іди сюди! — поманив він Галочку пальцем. — Тебе бабуся кличе. Сказала, щоб я тебе привів.
Галочка, нічого не підозрюючи, пішла. Бо й справді бабуся могла її чогось кликати з черги у магазині.
Та тільки вони вийшли з підворіття на вулицю, як незнайомець схопив Галочку і щосили пхнув у розкриті дверцята якоїсь низенької автомашини, схожої на новий "Запорожець", — "Таврію". Зачинив дверцята, оббіг і плюхнувся з іншого боку поряд з нею за кермо.
— Ой! Що ви робите? — закричала Галочка, намагаючись відчинити дверцята.
Але дядечко вже увімкнув двигун, і машина рвонулася з місця.
— Куди ви мене? Хто ви? — з жахом вигукнула Галочка.
Дядечко зітхнув:
— Брехати не буду. Дракон я. Дракон Іванович.
Він хукнув, і з рота в нього пахнуло полум’я.
— Ой! — відсахнулася Галочка.
І раптом побачила, що машина вже не їде по вулиці, а злетіла й летить у небі поміж хмар.
— Куди ви мене везете? — скрикнула Галочка.
— У Дракондію, — знову зітхнув Дракон Іванович. — Так треба!
Він подивився на неї співчутливо й винувато. Здавалося, він дуже шкодував, що йому доводиться це робити.
— Одпустіть мене! — попросила Галочка. — Бабуся ж хвилюватиметься.
— Я б з радістю. Але… Драконида Семенівна… Не можу… На жаль! — і Дракон Іванович знову-таки зітхнув.
Машина почала швидко спускатися, і от вона вже різко загальмувала й зупинилася перед похмурим кам’яним палацом з химерними скульптурами на фасаді, що стояв серед лісу.
Тільки вони зупинилися, тільки Дракон Іванович витяг з машини Галочку, як на ганку з’явилася товстелезна бабега з бульбашкою на носі і лупатими очима. Галочка зрозуміла, що то і є Драконида Семенівна.
— Привіз? — басом спитала бабега. — Ну, гаразд. А то я так їсти хочу, так втомилася, так втомилася, ніг не чую. Весь ранок бігала за тим неслухом. Не хоче пити, хоч ти вмри.
— Що ж поробиш, — зітхнув Дракон Іванович.
— Ні! Я його примушу! — вигукнула Драконида Семенівна так, що аж листя з дерев посипалося. — Катова дитина! Щоб так не слухатися. Ні! Він у мене питиме. Все, що нормальні діти п’ють, питиме.
І раптом згори залунав дзвінкий хлоп’ячий голос, що співав веселу пісеньку:
А от і ні!
А от і ні!
І ви не зробите мені
Нічого!
Нічого!
Нічого!
Бо я завжди
Од вас втечу, —
Куди захочу,
Полечу.
Га-га-га!
Ги-ги-ги!
Го-го-го!
На одній з химерних скульптур на палацовім даху сидів і співав хлопчик, лаповухий, носатий і губатий.
— Ах ти ж злодіяка! — закричала громовим голосом Драконида Семенівна. — Ще й дражниться!
— Як тобі не соромно?! — схиливши голову набік, докірливо сказав Дракон Іванович.
На що хлопчик проспівав:
Ні-ні!
Не соромно мені!
Ні-ні! Ні-ні!
Ні-ні! Ні-ні!
— От я тобі зараз! — вигукнула Драконида Семенівна, нахилилася, схопила з своєї ноги здоровенницьку пантофлю й пожбурила в хлопчика. Та він спурхнув з даху, мов пташка, перелетів по повітрю і сів на гілку височенної соснини. Галочка тільки рота від подиву роззявила. А пантофля, вдарившись об дах, підскочила і зачепилася за ріг кам’яної потвори на фронтоні.
— Оддай пантофлю, шибеник! — закричала Драконида Семенівна.
Це було так смішно, що навіть, незважаючи на своє скрутне становище, Галочка усміхнулася.
А хлопчик, перелетівши назад на дах, зняв з кам’яної потвори пантофлю і кинув додолу.