Потрапивши одного разу в облаву, виплигнула на ходу з величезної німецької вантажної машини, повної ридаючих людей. Нога підвернулась, і від болю піднятись відразу не змогла. Це мене і врятувало – куля просвистіла над головою, чиркнула ззаду по асфальту, а за мить машина звернула за ріг.
Коли ж я побачила, як вулицями Києва німці гнали наших полонених, їх сумні, повні ненависті очі, моє бажання боротися стало нестерпним.
Роки окупації дуже вплинули не мене, 16-17-річну дівчину. Оці "Ьbermensch", "Nur fьr Deutsch", що лунали на нашій землі, викликали у мене непокору, супротив і... гордість. Так, гордість за свою землю, за свою націю. Я зрозуміла, що ми, українці, нічим не гірші від тих же німців, що є у нас чудова країна – Україна, чудова мова – українська, але немає своєї держави.
Отже за окупацію мене ні в чому звинувачувати…
Все це і розказала слідчому.
– А ти думала, що ми не знали цього? Ми ж перевірили кожен твій крок. От ти ще не сказала, що вчилась у медінституті, що заарештовувалась німцями. Наговорила всяких дурниць, а про основне змовчала.
– До інституту я вступила тому, що, по-перше, студентів не вивозили до Німеччини; по-друге, дуже хотіла вчитись, правда філології, але такого інституту за німців не було. Коли ж фашисти почали відступати і зрозуміли, що ніколи не пануватимуть на наших землях, то ліквідували інститут, і видали наказ всім студентам з'явитись для відправки у Німеччину. Та ніхто добровільно не прийшов. Почали виловлювати. Три доби я і ще п'ять моїх однокурсників просиділи у Лук'янівській в'язниці, поки німці намагалися зловити всіх колишніх студентів, та справи на фронті йшли погано, їм стало не до нас – випустили всіх шістьох під команду: "Weg nach Hause!".
– Так і відпустили?! Не сміши мене! – слідчому дуже хочеться довести, що німці заарештували мене як члена Організації українських націоналістів (ОУН). Та мої докази незаперечні:
– У вас, напевне, є дані про мій арешт німцями, інакше ви б цього не знали. Та в їхньому наказі повинна бути вказана і причина. Якби за ОУН, то вони мене самі б і розстріляли. А вступ до інституту не ставте мені у провину: жодного студента за це не засудили, усім зарахували навчання.
Слідчий мовчав. Мені здалося, що з окупацією я розрахувалася – чиста.
– Ясно, тепер думай про ОУН, про націоналізм... Добре думай! Все згадай! Забудеш, приховаєш – пожалкуєш! – і з цими словами він наказав конвоїру забрати мене.
-8-
Поверталась з допиту з важким серцем. Світало, дуже хотілося спати, та не довелося – щойно підійшла до камери, як пролунав сигнал підйому.
Всередині на мене чекала несподіванка: у моїй камері з'явилась ще одна ув'язнена – жінка, на вигляд так років 40-45, чорнява, інтелігентна. Познайомились: Фріда Абрамівна, лікар. Я зраділа: вже не сидітиму одна, до того ж з колегою буде про що поговорити.
На той час я ще не знала правила: радіти у в'язниці не можна.
Фріда Абрамівна розповіла, що чоловіка її теж арештували, що звинувачують його у приналежності до організації лікарів-сіоністів, які труїли хворих, особливо дітей, що чоловік її, за словами слідчого, в камері наклав на себе руки… Я не повірила – невже таке може бути? Хіба можуть таке робити лікарі, люди, які, навпаки, рятують життя людей? Потім помітила, що моя сусідка якось дивно себе поводить: то щось сама до себе говорить, то тихенько щось наспівує.
Вночі Фріду Абрамівну забрали на допит. Під ранок у камеру втягли побиту, розтріпану, по-звірячому стогнучу жінку. На підлозі за нею залишився кривавий слід.
Кинулась до неї, напоїла водою, прибрала волосся з обличчя, підклала під голову ковдру. Вартовий в кормушку прошипів: "Не чіпай, на ліжко не клади!"
Через деякий час Фріда Абрамівна, ридаючи, почала запитувати, який зараз рік, де ми живемо, в якій країні, яка у нас влада й чи живий товариш Сталін.
– Живий, живий, все як було! – заспокоювала я.
– Як же він може допустити, щоб при Радянській владі євреїв обзивали жидами, щоб катували людей?! Слідчий кричить на мене: "Ти жидівка! Ти сука!", і б'є мене ногами в живіт… Мабуть, Сталін про це нічого не знає…
І вона почала жахливо кричати, рвати на собі волосся, битись головою об підлогу.
Я загатила кулаками у двері:
– Викличте лікаря, у неї істерика!
Та допомога не поспішала. І все ж через деякий час до камери ввійшов чоловік у білому халаті. З огидою на обличчі, не підкотивши рукав, а прямо через тканину зробив їй укол у руку і мовчки вийшов.
Наступними ночами було ще гірше. Фріда Абрамівна постійно схоплювалася з ліжка і страшно кричала, бо їй здавалось, що під неї ллють розпечений метал. Вартовий лаяв її, погрожував. Вона слухняно вкладалась у ліжко, та через деякий час все починалося спочатку.
На четверту ніч я цілком вибилась із сил, і під ранок забулась тяжким, мертвим сном. Насилу прокинулася, почувши у камері метушню й тупіт важких чобіт. Здивовано побачила відчинені двері, перелякане обличчя вартового, Фріду Абрамівну, надто спокійно витягнуту на ліжку. Над нею схилились двоє вартових. Раптом з-за спини одного побачила скляні очі і посиніле з виваленим язиком обличчя…
Я, мабуть, закричала, бо отримала доброго ляпаса від вартового.
Нарешті зашморг, прив'язаний до бильця ліжка, вдалося розв'язати, і труп підлогою потягли з камери… Двері зачинилися, а мене почала бити лихоманка: стукотіли зуби, тремтіло все тіло, перехопило дихання. Як, як я не почула, не побачила, не врятувала?!
Через кілька хвилин у камері влаштували шмон. Великими ножицями на мілкі клапті перерізали все: панчохи, рушник, сорочку, навіть казенне простирадло – щоб і я не зробила собі зашморгу і не задушилась. Та я розуміла, що не турбота за життя в'язня в цьому, а жаль за тим, що мертвий уже не назве нічиїх прізвищ, не видасть спільників й однодумців, не поповнить список ворогів народу...
Я довго не могла отямитися. Весь час перед очима поставало посиніле обличчя… Щоб не згадувати, намагалася думати про щось хороше.
Чи знає Сталін, питала Фріда Абрамівна. Мабуть ні. Адже зовсім недавно, перед самою війною, вийшла Сталінська конституція і стала головним предметом у школі. Коли завчали напам'ять усі статті і навіть складали іспит з конституції, то співали:
Сталин – наша слава боевая,
Сталин – нашей юности полет,
С Сталиным борясь и побеждая,
Весь народ за Сталиным идет.
Але попри бадьорі пісні в школі було нудно. Та й вдома не весело. Ми жили у двокімнатній квартирі, кухні не було, а всі зручності знаходилися у дворі. Грошей не вистачало. Мама журилася, батько вважав себе винним. З одягом було так: я, молодша, доношувала все, з чого виростав брат, і навіть пишалася цим. Батькові перешили зимове пальто з купленої в комісійній крамниці флотської шинелі. Мама у всі сезони і всі роки, що я пам'ятала, носила одне і те ж пальто. У восьмому класі мені зі старого маминого бостонового пальто зробили зимове, навіть пришили комір зі справжнього хутра – цигейки!
Так жила у сталінські роки чесна інтелігенція – тонкий прошарок між робітничо-селянським класом та владою.
Та щось такі спогади не дуже мене розрадили. Хотіла було помолитись за упокой душі нещасної Фріди Абрамівни, але, на жаль, не знала жодної молитви. Я тільки перехрестилась і прошепотіла:
– Прийми, Господи, її невинну душу.
-9-
На черговому допиті слідчий торжествував – у нього з'явились речові докази.
– Нам тепер усе відомо! – радів він. – Журбенка Василя знаєш?
– Знаю, жили з ним в одному будинку за часів окупації, товаришували, симпатизували одне одному, допомагали у скруті.
– Тоді послухай, що оця твоя симпатія пише: "Оксана та її батько примушували мене розмовляти українською мовою". Ну, що ти на це скажеш? Націоналізм!
– Чому ж одразу націоналізм? Василь закінчив сільську школу, дуже неправильно говорив по-російськи, так калічив цю чудову мову, що було і смішно, і боляче слухати. Та й до всього його образу щирого українця не підходила російська мова.
– Ага, значить ти не відмовляєшся, підтверджуєш, що це правда. Так і запишемо: "Визнає і возвеличує лише українську мову", – почав писати слідчий.
– Та це ще зовсім не означає, що я націоналістка! Який же це доказ?!
– Хіба ні? А звати тебе як? Оксана. Так назвати свою доньку могли лише націоналісти. А дома у вас розмовляли якою мовою? Українською! А батько твій викладав яку мову? Українську! А до того ж був членом Спілки визволення України (СВУ).
Я лише здивувалася таким звинуваченням:
– Ім'я мені придумав чотирирічний брат, у нього в той час була дитяча книжечка про дівчинку Оксану, – стала пояснювати. – У школі вчилась і розмовляла українською, бо живу в Україні. Поблизу нас дві українські школи, в яких навчались діти з нашого двору та сусідніх вулиць, на національність ніхто не зважав, в моєму класі взагалі було більше євреїв, ніж українців чи росіян.
– Але чомусь ти розмовляла не російською мовою, а українською. Лише українською.
– Та ж батьки мої жили в Кам'янець-Подільському, потім у Вінниці, Києві – все це Україна, цілком природно, що і мова наша українська.
– Ось, ось я і кажу – націоналістично-українська!
– Щось я такої мови не чула.
– Бо прикидаєшся, що не розумієш. От якби ви були колгоспниками і жили в селі, то було б не дивно – селяни ще не знають російської мови, не доросли. А ви, інтелігенти, живете в місті, в столиці. Он як ти чисто говориш зі мною російською. Та в мене є ще один, важливіший доказ. Ось, праця про Коцюбинського, яку написав твій батько.
– Яка праця? Я про неї нічого не знаю.
Здивовано роздивилась невеличку брошуру "М. Коцюбинський – дитячі роки". Автор – мій батько, надрукована у друкарні "Наукова думка" в місті Вінниця 1925 року.
– Та ж творчість Михайла Коцюбинського ми вивчали в школі...
– Ти почитай, почитай, кого згадує в ній твій батько, – перебив слідчий. – Вороного, Винниченка, Грушевського та інших. Всі вони – вороги народу, я перевірив. Ось з ким товаришував твій батько! Ось за що його мали посадити ще в 1929 році! За членство в СВУ!
– Та то не товариші, навіть не батькові знайомі. Адже коли пишуть якусь працю, то користуються матеріалами й інших авторів, а потім обов'язково вказують їх прізвища, – знову стала пояснювати слідчому, як на мене, очевидні речі.