Олеся. Сказала, це правда. Як у мене на душі було, так я й сказала! Не до вподоби мені Нихвінт Варфоломейович. І не вірю, щоб він мене кохав. За віщо йому мене кохати? Ні лицем,, ні думками йому я не до серця.
Марфа Варфоломії вна. Я його серця не знаю, тобі видніш.
Олеся. Я ж і бачу. Думки наші цілком нарізнь. У Нихвін-та Варфоломейовича які заміри? Спитала його: "Щоб ви,— кажу,— робили, якби мали достатки?" — "Купив би,— каже,-"— в городі дом". А далі? — "Віддав би його під кватирі". Та й тільки? — "А потім зібрав би,— каже,— ще грошей та купив би і другий дом".— А далі, кажу, і третій? А він, регочучи,, каже: "Почему ж і не четвертий?"... А далі що? — питаю.— "А що ж далі?" — відмовив, усміхаючись. І так гидко усміхнувся,, що ніби аж мороз у мене поза шкурою пішов. Хіба ж це,, Марфушо, життя?
Марфа Варфоломії вна. А якого тобі ще кращого?1
Олеся. Ай-ай-ай!.. Що ти кажеш, Марфушо? З кожним} днем я все менш починаю тебе розуміти!.. Невже забула, як ми колись маріли, що як повиростаємо, то віддамо себе.цілком на користь і підмогу людям?
Марфа Варфоломії вна. Дурні ми були, то дурощі й плели. Ти ще й доси у хмарах літаєш, а я вже скінчила ітоги і з маренням, і з дурінням, і перейшла, як кажуть, на практичний грунт... Натякнула тобі, а тепер кажу навспряжки, що піду заміж за псаломщика, за Воздвиженського, ото і кінець.
Олеся. А далі що?
Марфа Варфоломіївна. А далі буде те, що Бог дасть. Прощай! (їде в човен.) Давай, будем перегукуватись, аж доки доїду до того берега, охотніш їхатиметься. (Від'їжджаючи, почина співать, Олеся підтягує, сівши на скелі.)
Та нема ж мого та миленького, Гей, та нема мого пана, Та й уже ж моя та постіль біла, Гей, та пилочком припала.
Та із-за гори, та із-за кручі, Гей, та риплять мажі йдучи. А воли ремиґаючи, А чумаченьки та вигукуючи...
ЯВА 2
Лукерія Степанівна і Олеся.
Лукерія Степанівна (гука). Олесю-гу! А я тебе шукаю по саду та по леваді, думала, знов сапаєш огородину за котрусь поденну або няньчиш чию дитину...
Олеся. А хоч би й так?
Лукерія Степані в н а. Воно ж таки тобі і пристало тепер...
Олеся. Робота більш пристала, ніж баглаї.
ЛукеріяСтепанівна. Он там, на грядках, Хари-тониха обполює баклажани та дуже бідкається, що нікому поняньчити дитину...
Олеся. Ось піду зараз та й поняньчу.
Лукерія Степанівна. Піди, піди мерщій! Вчора вона реготала на всю леваду, що знайшлась, каже, нянька на дурничку, нехай ще й сьогодня порегоче.
Олеся. Нехай! Це ви чи не хочете мене роздратувати? Мабуть, нема на кому зірвати серце, то на мене напались?
Лукерія Степанівна. Не в тім сила!.. Ондечки Леванід Петрович приїхав, оце свіжо, від презводителя.
Олеся. То що з того?
Лукерія Степанівна. Чого він почав учащати до презводителя?
Олеся. А нам яке діло?
Лукерія Степанівна. Коли б ти побачила, який на ньому мундир, а ордерів скільки!.. Дві мендалі і два хреста отутечки на грудях висять; а один хрестик на шиї. Певно, що на ньому не малий таки чин.
Лукерія Степанівна. Я оце уперше побачила його у мундирі. Ох, коли б він не накоїв нам лиха з тією закладною, щоб земелька нам соком не вийшла. Як ти думаєш?
Олеся. Нічого я об тім не думаю.
Лукерія Степанівна. Ти ж там у книжки дивишся, то тобі видніш, ніж мені.
Олеся. У законах про те пишуть, а не в Тих книжках, у котрі я дивлюсь.
Лукерія4 Степанівна. А ти б і закони передивилась.
Олеся. Де ж я їх візьму?
Лукерія Степанівна. Бач, чортзна-яких книжок щоразу понакуповуєш до біса, а тих, котрі притьмом потрібні, якраз і нема.
Олеся. Та чого ви так метушитесь?
Лукерія Степанівна. Як глянула я на мундира та на ордери, то так уся і затремтіла. Певно, він має немалу силу і біля міністрів, а може, й біля царя...
Олеся. Йому те і на користь, а вам чого тремтіти?
Лукерія Степанівна. А хто ж його зна, чого? Такий жах мене обгорнув,, такий жах, як глянула на мундира та на мендалі, а від чого, не зрозумію!
Олеся. А що, мамо, як Леонід Петрович віддасть гроші, чи татко вернуть йому землю?
Лукерія Степанівна (жахнулась). З якої речі? Вона нам дісталась по закладній.
Олеся. Мабуть же, земля дорожча тії ціни, за котру вона була закладена?
Лукерія Степанівна. Хоч би вона і втроє дорожча була, так вона нам хвармально перейшла з торгів, по купчій.
Олеся. Так що ж, що хвормально? Хвормально ж можна і вернути. У Леоніда Петровича у той час не було грошей.
Лукерія Степанівна. То це ж вже він і винен, що не роздобув.
Олеся. Та він же, не хто другий. А як він захоче віддать гроші?..
Лукерія Степанівна. Мало б чого він не схотів. Земля нам перейшла хвармально.
Олеся. Кажуть, що на торги ніхто навіть не явився, ніби щось скрутили, чи що?.. І земля дісталась таткові за дешево... Це ж виходить очевидячки будувати своє щастя на чужім безталанні?
Лукерія —Степанівна. Може, й так... Не знаю, як воно виходить по-книжному, а ми потрапляємо за громадським розумом; як люде, так і ми. Дали о ми зівка, то другі вхопили б земельку, а ми зісталися б з московською борулькою...
Олеся. А я певна, що батько не захочуть так дешево взяти землю.
Лукерія Степанівна. же і взяв. Земля нам хвармально дісталась.
Олеся. Це вже я чула, що хвармально. А як, кажу, Леонід Петрович верне гроші?
Лукерія Степанівна. А хіба ми мало клопоталися ціле життя, щоб здобути цю земельку? Цебто по-твоєму виходить, що сьогодня я куплю вола чи корову і віддам гроші, а завтра той, що продав, принесе мені гроші назад і скаже: верни мені вола чи корову, то я й мушу вернуть?
Олеся. А хоч би й так?.. Крім того, то вольна продажа, а це...
Лукерія Степанівна. Ой, дочко, чи не дуже вже багато ти розуму набралась з книжок? Велику ти вагу береш на свої цлечі, гляди, щоб не спіткнулася... Недаром я натякала скільки разів батькові, що пора тебе до рук прибрати. Через тебе он вже й наймички мені грубіянствують, бо ти з ними з усіма мало не посестрилась, через то вони мене й вухом не ведуть.
Олеся. Бо ви не вмієте з наймичками поводитись.
Лукерія Степанівна. Цебто ти вчитимеш мене, як мені з наймичками поводитись?
Олеся. Кажуть, що всяке поводження з боку видніш. Я й кажу вам, що бачу. Коли б ви змогли самі придивитись до вашого поводження, то й побачили б... Наприклад, сьогодня ви сидите з ними поруч і виявляєте свої скарги, особливо як з батьком посваритесь, то виявите перед ними і те, чого б не слід нікому знати; а завтра починаєте їх ні за що, ні про що лаяти та гризти... Взичаете неґречними та незвичайними словами... Ну, вона й не втерпе, огризнеться.
Лукерія Степанівна. А я повинна їй змовчати?
Олеся. І вона також людина.
Лукерія Степанівна (кланяється). Спасибі тобі, донечко! То це ти вже мене рівняєш до наймички, до якої-небудь репаної мугирки?
Олеся. А хіба ви з панського роду?
Лукерія Степанівна. Кожен за свої гроші пан!
Олеся. Пан, тільки з іншого боку.
Лукерія Степанівна. Так-так!.. Тебе тільки послухай, ти наговориш повнісіньку хату й кімнату!
Олеся. І навіщо нам у пани лізти? Скільки не квітчай ворону у павине пір'я, а вона все-таки не буде павою, а буде вороною. €, мамо, поговірка "видко пана по халявах". Від чогось вона з'явилася. Пани, мамо, перш усього люде образовані.
Лукерія Степанівна. То, по-твоєму, я вже й не-образована?
Олеся. Авжеж що ні.
Лукерія Степанівна. Ах ти ж, стерво ти вчене! Та я тебе як схоплю за коси, то так образую!..
Олеся. Оце якраз доладня розмова.
Лукерія Степанівна. Іч, яку зміюку вивчили собі на радість!
Олеся. Зміюка? А й години ще не пройшло, як при Марфуші плакались, що як то вам тяжко буде розрізнитись з дочкою-єдиначкою, як прийдеться заміж мене віддати, що як голоситимете та вбиватимитесь...
Лукерія Степанівна. І голоситиму! (Почина хникать.) Всі слізоньки виплачу та виголосю... Хіба буде мені, з ким пожуритись, теплим словцем перемовитись?..
Олеся. Навіщо вже й теплішої розмови, як ось зараз?..
ЯВА З
Ті ж і Кіндрат Антонович.
Кіндрат Антонович. А що це ти, старушка, роз-хлипалась?
Лукерія Степанівна. Так собі. (Сіпа Олесю за рукав.) Мовчи!
Олеся. Забагнулося мамі заздалегідь оплакати мене, ще й женихів нема, а вони вже ніби виряжають мене з двору.
Кіндрат Антонович. Женихів, як собак, аби твоя охота.
Олеся. У мене до того охоти нема... Я маю де об чім з вами поговорити, тату.
Кіндрат Антонович. Ага... Шкода, що я не маю тепер часу... Ідіть краще в дом та готуйтеся до чаю.
Олеся. Ще рано до чаю лагодитись.
Кіндрат Антонович. Стара, там треба розпорядитись, щоб на вечерю що-небудь...
Лукерія Степанівна. Зараз іду. (Пішла.)
Кіндрат Антонович. А ти, Олесю, піди з Левоні-дом Петровичем времяпрепровожденіє...
Олеся. А що, йому скучно? А мені з ним невесело.
Кіндрат Антонович. Все ж таки він ніби гость у нас. Вернувся оце від предводителя та такий засмучений.
Олеся. Як ви, тату, скінчили з ним за землю?
Кіндрат Антонович. По закону. Від закону я ані на ступінь!..
Олеся. Як же по закону?
Кіндрат Антонович. Га? (Оглянувся.) От, за чим ішов, про те й забув!.. Іди, я зараз тебе дожену. Треба подивитись, чи законопатили отого жолоба? І що за каторжний народ! Доки не тюкнеш десять разів, нічого він тобі не зробе. (Пішов )
Олеся. Обрид вже мені Леонід Петрович з своїми роз-казнями про Петербург. Балака про таке, що мене ані крихотки не цікавить... Як спитала у нього, як поступити на хвершаль-ські курси, то він того й не знає. (Пішла.)
Кіндрат Антонович (сам). Що це Олеся почина вже совати свого носа ніби туди, куди б і не слід? Е, цього-то вже я не вхвалив...
ЯВА 4
Леонід Петрович із хвіртки.
Леонід Петрович. Кондрат Антонович! А ты вот куда забрался? Все хлопочешь да хлопочешь.
Кіндрат Антонович. Такий же наш талан, що мусимо увесь вік, повзаючи навколюшках, копійку ту з землі вишкребати.
Леонід Петрович. Тебе ли сетовать на судьбу?
Кіндрат Антонович. Сам не жалуюся, а печінка ниє.
Леонід Петрович. Ты с ноющей печенкой еще и меня переживешь. (Вийма папиросу і закурює.) А я нарочно тебя искал, чтобы кой о чем потолковать... (Предлага папиросу.)
Кіндрат Антонович. Я дуже люблю слухать, як ви балакаєте про Петербурх, про чужі землі.