Деякі в тому підготовчому сидять по два або й більше років. Училище — то вам не парафіяльна школа, а тим паче не земська. У вашому селі яка?
— Земська.
— От-от. Словом, почнемо з підготовчого.
9
Перші дні життя Павла в Охтирці мчали шпарко й зарвійно, неначе баскі Колупаєві жеребці, запряжені в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом. Не встигав ні лічити, ні закарбовувати тих днів у пам'яті. Та й як полічиш, закарбуєш, коли вони немовби змагаються між собою наперегонки, прямо налітають один на другого, наступають на п'яти, а деякі в тому безладному й шаленому змаганні зовсім зникають, не полишаючи жодного сліду. Лише вчора чи позавчора був понеділок, а завтра, дивися, — субота.
Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув — Охтирська бурса, бурсаки. Так і в містечку називали. А тут почув — повітове духовне училище. Є якась різниця? Що то означає — бурса?
Запитав Грицька Любинського, а той непорозуміло знизав плечима.
— Дідько його знає. Колись усі називали бурсою, а потім, здається, позаторік, почали — училище. Нащо воно тобі?
— Цікаво.
— Запитай спектора.
— Хто це?
— Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус і лаяв нас за бруд.
— А що таке — корпус?
— Наше житло так іменується.
— А спектор про бурсу й училище знає?
— Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'їздити в мармизу.
— Б'є?
— У нього служба така. Щось не вподобається — і бац, бац. Щоб, значить, не був таким умним і не випинався наперед. Ти, брат, не знаєш наших порядків. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня їсти лупанці — будь тихіш води і нижче трави. Інакше не вилазитимеш з карцера.
— Карцера?
— Така кутузка.
— Кутузка?
— По-нашому ніби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрім шматка хліба на день, нічого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.
— А ти бував там?
— Двічі.
— За що?
— Не ходив у клас і не мав прилежанія. Але тепер я не такий капловухий, аби попадатися. Ось уже другий тиждень не відвідую класу, нічого не роблю, а не в кутузці.
— Чому не відвідуєш?
— А на якого біса воно мені? Сушити голову всілякими науками? Паламарем колись і так стану, а про більше хай інші клопочуться.
— А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?
— Доскочу. Весною мене таки переведуть у третій клас.
— Навіть якщо не буватимеш на уроках?
— Еге ж.
— А вчитель наставить тобі одиниць.
— Хай ставить навіть нулі, а в третьому класі буду.
— Хто ж переведе?
— Смотритель.
— Проти волі вчителя?
— Ох і клякса-вакса ти, нічого не торопаєш. Учитель для смотрителя — однак що церковний сторож для попа.
— А за що ж смотритель переведе?
Любинський розреготався.
— За що, за що... За барана.
— Якого?
— Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справді якийсь недоколиханий. Слухай же. Позавчора мій тато привіз смотрителеві живого барана, дві гуски і п'ятиокову сулію вишнівки. Ніби гостинець на свят-вечір. Це тобі маєш — раз. А на вербну неділю, казав, притарабанить ще порося, цілий козуб крашанок, мішок вальцового борошна, слоїк меду.
— І смотритель бере?
— Хапає, аж облизується, як голодний пес. Тут здавна така заведенція: не підмастиш, кажуть, — не поїдеш. А ти збираєшся сам перелазити з класу в клас?
— Спробую.
— Очкура добре зав'яжи — штани згубиш.
— У нас нема гостинців.
— Доведеться років десь отак три-чотири сидіти в підготовчому...
— А ти скільки сидів?
— Казав же — два. І на третій залишали, але влітку батенько нарешті взявся за розум, трохи підмастив.
Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
— Після уроків підеш зі мною?
— Куди?
— На ярмарок.
— Чого?
— Може, потягнемо якусь гич.
— Що-о?
— Там такі білі буханці, ковбаси, горіхи...
— Не маю жодної копійки.
— Я також не маю. І не треба. Поцупимо.
— Красти?
— Усі крадуть. Інакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила хавку, слухає, як жебрак лазаря співає, а ти — хап медяник... Ми торік весною і свою комору обшаломонили. Ото сміху було! Нажерлися по саму зав'язку, бігунка декого напала. Спектор довго розшукував злодіїв, догори ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але всі вони схопили шилом патоки... Підеш?
— Ні, — відповів Павло.
— Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
Як і щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долоні перед собою, учні навстоячки тягнули за вчителем:
— Царю небесний, утішителю, душе істини, іже всюди сий і вся ісполняяй, сокровище благих і жизні подателю. Прийди і вселися в ни , і очисти ни од всякія скверни, і спаси, боже, душі наші.
Данило Петрович звелів учням сісти, підійшов до столу і схилився над розгорнутим класним журналом.
— Хто відсутній?
— Проценко та Бодяк, — відповів староста, якого по старій бурсацькій звичці називали цензором.
— Чому?
— У Проценка живіт болить, а Бодяк роздягнений.
— Бодяк своєкоштний?
— Ні, казеннокоштний.
— Інспекторові говорили?
— Говорили. В училищній коморі нема жодної свитки.
— А старі бурки?
— І бурок нема, позавчора ще була одна, та віддали Грицькові Любинському з другого класу.
Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.
— На сьогодні ви мали вивчити третій стовпчик таблиці множення. Першим проказує Килавчук.
Почав Гаврик жваво і впевнено:
— Штирижди один — штири, штирижди два...
— Не штирижди, а чотирижди, — підправив учитель.
— Не штирижди, а чотирижди, — повторив Килавчук і продовжив: — Штирижди три — дванадцять, штирижди штири...
І запнувся.
— Допоможи, Грабовський.
— Шістнадцять.
— Вірно. Продовжуй, Грабовський.
— Чотирижди п'ять — двадцять, чотирижди шість — двадцять чотири, чотирижди сім...
— Досить. Сідай. Чому ж Килавчук нетвердо засвоїв?
За Гаврика відповів цензор:
— Увечері в корпусі не було світла.
— Але ж Грабовський вивчив.
— Грабовський знає всю таблицю і навіть чотири дії.
— Справді?
Павло підвівся.
— Знаю.
— Проказуй останній стовпчик...
— Дев'ять на один — дев'ять, дев'ять на два — вісімнадцять.
— Знизу догори.
— Дев'ять на десять — дев'яносто, дев'ять на дев'ять — вісімдесят один.
— Шостий рядок.
— Шостий? — перепитав Павло і мить подумав. — Знизу чи згори?
— Згори.
— Дев'ять на шість — п'ятдесят чотири.
Данило Петрович задоволене усміхнувся, а клас, що напружено стежив за Павловими відповідями, полегшено зітхнув.
— З якої школи до нас прийшов?
— Пушкарнянської.
— Хто там учителює?
— Вчителювала Оксана Петрівна, а тепер дяк Обухівський.
— Чому не в першому класі?
— Мати просили в перший, а смотритель...
Обличчя вчителя спохмурніло.
10
Після великодніх вакацій небо, осяяне лагідним весняним сонцем, поголубіло, садки зазеленіли. І духовне училище почало прокидатися після напівголодної і марудної зимової сплячки.
Згодом надтріснутий дзвоник оповістив кінець останнього уроку і настання тривожної пори перехідних та випускних іспитів. Спорожніли класи, заніміли гулкі коридори.
Помітно змінилося також бурсацьке товариство — стало рухливішим, моторнішим, клопіткішим. Скинуло з себе ватні пальта, бурки, свитки, кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На своєкоштниках ряхтять легенькі штани й сорочки всіляких барв, а на казеннокоштних — з світло-сірої парусини.
Корпус цілими днями порожній-порожнісінький, через навстіж розчинені вікна видихає настояний за зиму сморід. Тепер там нема навіть найзапекліших ледацюг та картярів, котрі давно втратили надію перейти в наступний клас і не дуже сушать собі тим голову — з ранку до вечора блукають у містечку, тиняються на ярмарковому вигоні попід лавками, ятками, біля корчми. А ті, які ще мають таку надію, розлізлися, мов блощиці, по просторому подвір'ї, поскулювалися, гортають підручники, хрестоматії, лексикони. І бубонять, бубонять, бубонять:
— Аз, буки, веді... зело, люди, мисліте, рци...
Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивіряють один одного перед завтрашнім іспитом. Зараз у ролі прискіпливого екзаменатора Степан. Він розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови.
— Які знаєш, братець, заповіді?
— Я знаю, — відповідає Павло голосно і бойовито, як належить бурсакові, — заповіді закону божія та заповіді блаженства.
— Вірно. Молодець, — хвалить екзаменатор, і його брови розгладжуються. — Скільки заповідей закону божія?
— Десять.
— А блаженства?
— Дев'ять.
— Превелебно. Давай першу заповідь закону божія.
— Аз єсьм господь бог твій: да не будуть тобі бозі іниї, развє мене.
— Тепер пояснюй. Аз?
— Я.
— Єсьм?
--— Є.
— Развє мене?
— Окрім мене.
— Розчудесно. Друга заповідь?
— Не сотвори собі кумира і всякого подобія, єліка на небесі горі, і єліка на землі низу, і єліка в водах під землею: да не поклонишися їм, не послужиш їм.
— Кумир?
— Кумир, або ідол, — зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества.
— Стань! — вигукнув сердито екзаменатор, і його брови знову наїжачились. — Не так.
— Чому?
— Не подоба, а ізображеніє.
— Це ж не вірно.
— Хай буде й не вірно, але в книжці написано — ізображеніє, а краще, братець, ніж у книжці, не скажеш.
— А-а-а, — засміявся Павло. — Ти справді точно копіюєш нашого спектора.
— Інакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комісія, а в комісії буде також спектор і отой грек.
— Отець Агафон?
— Так. А він, кажуть, жили витягує з бурсаків. Отже — тільки по книжці і слово в слово, буква в букву. Третя заповідь?
— Не приємли імені господа бога твоєго всує...
— Восьма?
— Не кради.
— Ясно, хоч усі крадуть.
— Цього в книжці не сказано.
— Треба б сказати, бо кожен силкується обікрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, нові сорочки й штани, призначені для учнів, пустив набік, а нас одягнув у торішні, старі й полатані. І не боїться кари божої. Ну, пішли далі. Заповідь дев'ята?
Але дев'яту заповідь Павло не встиг проказати, бо підійшли Любинський і Ткаченко. Обидва веселі, без книжок, зошитів, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюків:
Аз, буки, хліба в руки.
Та на піч, та в куток.
Дайте хліба ще шматок,
Щоб нажертись до розпуки.
— Риєте город науки? — питає Грицько.
— Потроху.
— Рийте, дурні, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнішими за всіх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кінчав. Уже наставився поцупити зразу все — і атестат, і похвальний лист, і промоцію.
— Промоцію?
— Така бомага.