От вона вийшла на борозну і неначе попливла між пшінкою, між картоплею та маком, вся червона, в червоній хустці з довгими білими торочками, в червоній з чорними дрібчастими квіточками юбці, в червоній довгій спідниці. Спідниця розпустилась до самого долу. Молодиця неначе тягла червоний поділ по буряках та моркві. Сонце обливало її зверху донизу. Червоний убір аж палав на сонці. Здавалось, ніби якась червона квітка вихопилась з зеленої огородини й зацвіла й закрасила усі огороди.
"Що воно за проява манячить отам на городах! — подумав дід Грицай, слідкуючи очима за тією проявою. — Та яка червона! А спідниця аж волочиться позаду, неначе в городянки або в панни".
А та проява все йшла наниз до річки і наближалась до верб. минула коноплі й пішла стежечкою понад берегом, лузаючи насіння. Порівнявшись з дідом, вона повернула до його голову й поздоровкалась.
— Чи це ти, Сиклето? — спитав дід, прикривши очі долонею і придивляючись до Сиклети через річку.
— Я, дядьку! — сказала Сиклета і спинилась. Дід несамохіть задивився на неї, стоячи на самому березі вузенької річки. Сиклета, червона на виду, вся в червоному убранні, в червоному намисті, неначе горіла серед зелених верб та кущів, неначе серед зеленого листя схопилось червоне полум'я.
— Оце яка ти вся червона! Навіщо ж ти так низько спустила поділ, що аж по траві волочиться? — спитав дід.
— Бо мене так в Києві навчено, — обізвалась Сиклета й крутнула головою так, що білі й червоні довгі торочки кругом хустки заколивались і черкнулись об її широкі плечі.
— Нате вам, дядьку, насіння! — гукнула Сиклета з-за верби. — Я бачила, що в вас ще усі зуби цілі.
— То й давай! Ти думаєш, не лузатиму? Ще втну, бо зуби добрі маю, — обізвався дід.
Сиклета засміялась і кинула півжмені насіння в воду. Насіння розсипалось по воді. Прудка річка понесла його й прибила до берега. Качки кинулись ловить насіння. Вода крутила качками на всі боки, неначе гралась ними, мов цяцьками. Дід примітив, як в Сиклети блиснули з-під товстих червоних губів широкі, як лопатні, але рівні й білі зуби.
— Куди ж це ти йдеш? Чи не на музики? — спитав дід Грицай.
— Ні, не на музики, бо й музик нема коло корчми. Йду до дівчат гуляти, бо я ні вдова, ні заміжня, то й гуляю з дівчатами.
Сиклета заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго-довго, доки не затих.
"Ну та й здорова та поставна молодиця! І мизатенька, і кирпата, але червона, як калина", — думав дід, вертаючись до хати через леваду. А в очах в його все миготіла червона огрядна Сиклетина постать, неначе поперед його палало кучеряве полум'я.
"Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!"
Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум'я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум'я, що миготіло перед його очима.
Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицай вештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.
"Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? — подумав Грицай. — Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший".
Цікавий дід почував, що праник його трохи стривожив. Він помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався й крадькома виглянув з-за верб на берег. В березі Сиклета вмочала полотно, кидаючи довгі шматки до самої середини річки й збираючи його собі під ноги на плисковатий камінь. Знов затріщав праник. Дід виглянув з-за верб і вглядів Сиклету.
— І щоки червоні, і ноги червоні, неначе у молоденької гуски, — промовив дід нишком.
Сиклета збила полотно, поклала шматки на коромисло й наблизилась до діда. Грицай поздоровкався з Сиклетою й витріщив на неї очі. Сиклета на одну мить спинилась коло діда, переклала коромисло з одного плеча на друге. Коромисло з шматками полотна крутнулось на її широких плечах, неначе почеплені на бантині терези з двома шайками. Вона блиснула на діда очима й тихою ходою пішла, неначе попливла, по леваді, поминула хату й сховалась в гущавині. Дід стояв і не зводив з неї очей, доки вона не зникла в вишнях.
— Цц! — аж цмакнув дід, вертаючись до пасіки.
"Ну та й молодиця! і здорова, і плечиста, і червоновида, як маківка, — думав дід, никаючи без роботи по садку од кутка до кутка.
Другого дня дід вийшов у садок, і в його несамохіть самі вуха насторочились. Він прислухався, чи не стукотить праник в вербах у березі. Але праник не стукотів. В березі було тихо, навіть пташки не щебетали, неначе змовились не щебетать, щоб дідові було чутніше. Дід порався у садку, вештався по пасіці, а в його самі вуха чогось прислухались, чи не заляскає праник в березі, чи не залунає голос між вербами. Але праник не тріщав, пісня не лунала.
"Не прийшла вмочать полотна… — подумав дід Грицай. — Ото лукава молодиця! Як прийде в берег, то неначе мій садок повеселішає. Чом це вона сьогодні не прийшла? Чом це вона не звеселила мого садка… і мене?"
Другого дня вранці дід Грицай вийшов з хати, став на сінешньому порозі, а його вуха знов насторочились, неначе прислухались, чи не ляскає праник в березі, чи не розлягається пісня в вербах. Дід аж здивувався, що в його ворушаться такі думки.
"Що це за напасть така! Тривожить мене Сиклетин праник, неначе парубка тривожить брязкання бубона на музиках. Пху на тебе, сатано! Хоч йди на музики до корчми, — думав дід, стоячи на порозі та насторочивши вуха. — Як вийду в садок, то так і хочеться почути, чи не ляскає праник в березі. І на бісового батька здався мені отой праник!"
Дід вернувся в хату. Але Сиклетин праник все одгукувався в його вухах. Минув ще день, минув і другий. Сиклета не приходила в берег. Третього дня діда Грицая неначе якась сила потягла до перелазу. Він став коло перелазу й оглядав вулицю, що простяглася до самого краю Осередку й врізувалась кінцем поміж вербами просто в широке плесо, в котре стікались за Осередком обидві течії. Дід виглядав Сиклети, а Сиклети на вулиці не було видко. Він сів на перелазі і втирив очі в широке блискуче плесо води. Вода лисніла між вербами. На бистрині блискучі скалки неначе бігали по воді, блищали, лисніли, миготіли, перескакували одна через другу, неначе грали в хрещика. Гуси та качки гойдались на бистрій хвилі, неначе їх хтось підкидав вгору, неначе вони танцювали метелиці. А Сиклети нігде не було видко.
В діда майнула думка найняти собі Сиклету за наймичку.
"Матиму веселу, проворну й гарну наймичку. Аж гарно буде подивитись. З старою Хіврею мене аж нудьга бере за серце. Моя небіжка Оришка була весела й хату мою звеселяла, а це якась стара чупойда! насилу повертається оте одоробало по хаті, та тільки кахикає, та бухикає, та сопе, а прийде вечір, то все стогне. Надокучив мені й Орищин стогін. Я люблю, як у хаті регочуться. Найму я собі веселу наймичку".
А Сиклети не було видко на вулиці. Дід підвівся, став на перелазі і все виглядав. За тином, в городі в сусідів підсапували картоплю дві політниці. Одна політниця примітила, що дід так довго сидить на перелазі, підвелася й довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що та політниця догадується, чого він сидить на перелазі і кого він виглядає. Дід кинув оком через вулицю. І там коло хати йшла баба з горщиком в руках, примітила діда, спинилась і довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що й та баба догадується, чого він так довго сидить на перелазі і кого він виглядає.
"І повитріщали тобі очі на мене! Неначе зроду мене не бачили!" — подумав дід і пішов тихою ходою до хати.
Цілий тиждень не з'являлась Сиклета в дідовій оселі, не приходила на берег. Діда брала нудьга за Сиклетиним праником.
В неділю вранці, по обіді дід вийшов з хати й сів на призьбі. Вія думав, куди б то сьогодні піти: чи до Мотуза в гості, чи до корчми, щоб трохи себе розважить, побалакати з людьми і випить по чарці. Незабаром вийшла з хати й баба Хівря. Вона вгніздилась на призьбі поруч з Грицаєм і почала балакать то про се, то про те. Дід вряди-годи обзивався до Хіврі словом, думаючи свою думку. Хівря говорила й кахикала: скаже слово та й кашляне раз, скаже друге та й кашляне двічі. Дідові вже остогидло те кахикання. Він хотів вже надягти на рукави жупан і майнути до Мотуза. Коли несподівано перед його очима на городах заманячила червона постать, неначе хто запалив на картоплі багаття. Дід догадався, що то йшла Сиклета, і раптом підвівся з призьби, неначе аж підскочив. Але йому стало ніяково перед Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'ялися п'явками в ту червону постать.
Сиклета помаленьку посовувалась межею, далі неначе пірнула в вишнику, а потім знов вирнула між соняшниками, пішла наниз до Раставиці й сховалась в вербах. Дідові забажалось піти до неї в верби й запросить її до себе за наймичку. В його аж жижки задрижали, але він глянув на Хіврю і втихомирився.
Незабаром в дідовій леваді між вербами зачервоніла Сиклетина хустка на голові, потім заманячив поділ червонястої спідниці десь з-під густого нахиленого гілля, а потім з-за низеньких вишень висунулась уся Сиклетина постать і засяла на всю зелену леваду. Сиклета пішла стежечкою через леваду, тихою ходою пройшла проз дідів погрібник, порівнялась з дідом та Хіврею і сказала їм "добридень". Дід насилу вдержав язика: так йому хотілось спитати в Сиклети, чи не найнялася б вона в його за наймичку. Але поруч з ним сиділа Хівря: йому ніяково було при Хіврі годить Сиклету собі за наймичку.
— Чи ти ба, як розпустила спідницю, неначе павич хвоста! Батько напозичався в пана грошей на одробіток, насилу настачає хліба на сім'ю, а доня волоче хвоста по траві.