Широкі смужки червоного світу слались на помості через усю світлицю і падали на стародавній довгий фортеп’ян, схожий на крокодила з вузьким хвостом, з тонкими куцими ніжками. Між вікнами висіли стародавні здорові дзеркала в широких чорних рамах, з золотими вузькими обідками.
Василина витерла незручно руками стакани і ненароком штурнулась до дзеркала. Вона вгляділа себе всю до самих червоних чобіт, вгляділа на собі чудовий керсет, ввесь в маківках та в рожах, нову спідницю й червоні чоботи. Для неї здалося, що вона бачить в дзеркалі якийсь чудовий кущ, ввесь в квітках, од верху до самого низу.
— Ану, Василино, ще раз подивись на себе в дзеркало,— сміявся Ястшембський.
Василина засоромилась і почервоніла. Ястшембський милувався нею, роздивлявся на її брови, вії, червоні губи.
— Подивись-бо на себе в дзеркало! Яка ти, дівчино, несмілива,— сказав Ястшембський і з тими словами встав з-за стола, взяв Василину за руку і повів до дзеркала. Василина почервоніла.
Вечірнє сонце облило Василину світом, як золотом. Вона засяла в дзеркалі, наче блискучі кришталеві квіти. Червона широка стрічка на цупкому папері, чи кибалка, обхоплювала її чорноволосу голову, наче червоний вінок. Над стрічкою позвішувались червоні зірки та настурці, оргинії та чорнобривці. Вся голова в Василини цвіла квітками, а зелений барвінок позвішувався китицями кругом тонкої шиї. На білих рукавах горіли повишивані червоні та сині квітки. Увесь керсет був ніби закиданий червоним маком. Василина вся сяла й розливала світ кругом себе, мов кришталевий букет. Од червоних чобіт лився одлиск по помості і по дзеркалі. Широкий чистий лоб з високими бровами, чудові щоки і повні виразні губи неначе були вправлені в якийсь букет з настурців, маку, оргиній, зірок, чорнобривців, барвінку та рути.
— Чого ж ти спустила очі додолу? Подивись-бо на себе, яка ти гарна! — сказав Ястшембський і підвів рукою голову дівчини, взявши її за підборіддя.
Василина блиснула круглими карими очима і знов спустила вії на щоки. Її веселі очі блиснули, неначе дві зорі зайнялися між квітками. Ястшембський милувався Василиною: лице в дзеркалі було біліше й делікатніше і грало одлиском вечірнього сонця та квіток.
Ястшембський не втерпів: вхопив Василину долонями за щоки і вп’явся в її чудові м’які губи своїми делікатними губами.
Василина затріпалась в його руках, як птиця, й з усієї сили пхнула його од себе так, що Ястшембський аж заточився.
— Чого це ви причепились до мене! — крикнула Василина і хотіла втекти з хати.
Ястшембський вхопив її за руку і придержав. Василина пручалась. Вона в той час пригадала Василя Кравченка, його чорні кучері, його темні очі. Їй чогось стало жаль хлопця.
— Чого ти пручаєшся, дурна дівчино? Я тебе не з’їм,— сказав Ястшембський і сів на здорове крісло коло стола. Василина хотіла вирвати од його свою руку. Ястшембський смикнув її до себе так, що Василина зачепилась за стіл. Самовар і посуда задрижали на столі. Один стакан впав з стола й розбився.
— Не бійсь, з парубками то й жартуєш, а зо мною не хочеш,— сказав Ястшембський і смикнув Василину за руку так, що вона впала на його коліно. Ястшембський вхопив її за тонкий стан і посадив собі на коліно. Василина штовхнула його кулаками так, що крісло на коліщатах покотилось з паничем, а Василина одскочила од його, як несамовита.
Ястшембський зареготався.
— Та й бриклива ж ти, дівко, а ще й молода! — сказав Ястшембський і при тих словах схопився з крісла, погнався за Василиною і впіймав її серед світлиці.
Василина важко дихала, як птиця, що попалась в небезпечні руки. Вона втратила силу і стояла серед хати мовчки. Ястшембський заговорив до неї тихо й ласкаво.
— Ну, чого ж ти розсердилась, дурна дівчино! Я пожартував трохи з тобою, та й годі. Я ж тебе не з’їв? Правда, я тебе не вкусив? Та й дика ж ти, як лісова коза. Мабуть, ти й людей не бачила в своїх комарівських лісах.
— Авжеж, таких, як ви, не бачила й досі,— голосно крикнула Василина,— пустіть мене, я піду собі додому. Не хочу ні вашого керсета, ні ваших червоних чобіт. Я піду собі до батька й будлі-де знайду службу.
— Цур дурної-навісної! Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? Йди, лишень, до пекарні та пополуднуй. Скажи Одарці, щоб пішла до комори та взяла чого тобі на полудень,— сказав ласкаво Ястшембський і сам вивів Василину за руку за двері.
Червона, як жар, злякана й засоромлена, пішла Василина в пекарню. Всі молодиці глянули на її стривожене лице і почали сміятись. Ястшембський зараз надійшов в пекарню і звелів Одарці мерщій видати полудень челяді.
Василина наче впала на лаву, її серце перестало тривожно тріпатись. Вона почувала, що на її губах горить папський поцілунок; вона неначе й досі почувала на щоках, на руках, на плечах панські м’які і, разом з тим, дужі руки.
Ястшембський папився чаю, звелів запрягти коні і по-їхав до сусід паничів на карти. Виїжджаючи з двору, він звелів Одарці поприбирати з стола і показати Василині, як ходити коло самовара й де ховати посуд.
Тільки що панич виїхав з двору, Одарка й Ярина вбігли в покої і заходились коло самовара. В чайникові було ще доволі чаю. Сахарниця була замкнута, але в їх десь знайшовся й сахар. Одарка сіла за стіл по один бік на старомодній шляхетській канапі з високою спинкою, такій здоровій, як добрий віз; а Ярина вгніздилась по другий бік. Вони обидві порозпирались зовсім так, як посесорові тітки. Одарка з повагою обперлась ліктем об товсту та круглу, як колода, подушку, що лежала впоперек канапи, і закотила очі під лоб, дивлячись на стелю. Вона звеліла Василині налити два стакани чаю. Василина налила і подала їм обом стакани.
— Сідай же, Василино, з нами до столу та вчись пити чай. Та тільки не викажи на нас панові. Адже ж і ти п’єш з нами чай?
— А навіщо мені виказувати? Хіба мені пан батько чи дядько?
— Поживеш в пана, то порозумнішаєш,— сказала Одарка, сьорбаючи холодний чай.— Пам’ятай, що тобі доведеться з нами жити, з нами їсти й пити. Ми сьогодні в пана, а завтра деінде. Чи мало він попроганяв дівчат та молодиць, кращих за нас? Прожене він і нас, як трохи підтопчемось: я його заздріваю в цьому.
Василина сіла коло стола і випила стакан чаю. Чай здався для неї дуже смачний. Після чаю молодиці пішли нишпорити по покоях, по закутках. Одарка стала перед одним дзеркалом і перев’язала собі наново хустку на голові; Ярина чепурилась перед другим. Василина й собі не втерпіла: вскочила в кабінет і заглянула в кругле дзеркало в срібних рамах, що стояло на столі. Вона глянула на свої очі, на брови, на квітки на голові і засміялась сама до себе. Осміх був такий дивний, зуби були такі білі та дрібні, що Василина трохи не крикнула:
— Ой гарна ж я, гарна! Брови мої, як шнурочки, очі, як терночок! Ой боже мій, яка я гарна. Он чого панич так чіплявся до мене!
Одарка заглянула в кабінет. Василина одскочила од дзеркала.
— Ярино! Чи ти ба! Панич забув ключі од комори,— гукнула Одарка.
— Невже! Де ж вони? — обізвалась Ярииа.
— Осьдечки, коло дзеркала на столі! — сказала Одарка і вхопила ключі.
Ярина кивнула й моргнула на Одарку, показуючи на Василину.
— Йди, Василино, трохи погуляй абощо. Все одно тобі нема роботи,— сказала Одарка.
Василина вийшла за двір, а Одарка з Яриною бігцем побігли до комори, хватькома набрали сиру, масла, яєць, меду, крупів і всякого поживку й ледве донесли до пекарні. В пекарні, замість несмачного кулешу, молодиці розпочали готувати собі таку вечерю, яку не щодня їв і сам Ястшембський.
Василина вийшла за двір і пішла понад ставком на греблю. Тудою йшов шлях на Комарівку. Півдня вона побула в чужому домі, між чужими людьми, і людьми якимись чудними, а за того півдня її взяла така нудьга, що в неї була думка піти в Комарівку і не вертатись до пана.
Василина тихо йшла через греблю під високими, старими вербами. Сонце тільки що зайшло. За ставком, за садками червоніли хмари, неначе обсипані рожами. В тихій воді було видно синє глибоке небо. По йому неначе десь глибоко-глибоко під водою плавали червоні лебеді. Василина задумалась. Проти неї з-за млина вийшов Василь Кравченко. Василина стала, аж злякалась.
— Добривечір, Василино! От тепер ти в нас у Журавці,— сказав Василь.— А я оце йшов до панського двору, думав, чи не побачуся з тобою.
Василина ледве опам’яталась. Її дума літала над Ко-марівкою, коло батькового садка, коло матері. Вона стояла і мовчки дивилась на Василя.
— Чого це ти, Василино, мовчиш? Чи не впізнала мене, чи що?
— Ба впізнала... Я йду та все собі думу думаю. Одна дума снувалась за другою. Ти мене аж злякав,— тихо сказала Василина.
— Невже я став такий страшний? Півдня побула в дворі і мене вже злякалась.
Василина пильно дивилась Василеві в вічі: ті ж чудові чорні очі, ті ж чорні брови на широкому лобі, ті ж чорні кучері, та чогось Василь став не такий гарний, як був передніше. Вона неначе вперве вгляділа, що в Василя були широкі губи, що спідня губа була товста, ніс короткий, ще й перенісся між бровами дуже глибоко запало.
— От тепер, серце Василино, ти вже не вийдеш з нашої Журавки,— сказав Василь.
— Хто його зна... Чогось мене сум бере в Журавці,— сказала Василина,— я не звикла до тих панських покоїв, не знаю, як в їх і повернутись, як і ступити.
Василина говорила і дивилась на ставок. Вода в ставку блищала між зеленими садками та вербами, неначе в зелених рамах, і Василина чогось пригадала здорове дзеркало в широких рамах в панських покоях. Ті пишні зелені береги здавались для неї рамами, тиха вода стояла, неначе блискуче скло. Вона неначе вгляділа свою гарну вроду, свій осміх, і тут, поруч з своїм лицем — прегарне лице Ястшембського з рожевими устами, з тихими, але пишними синіми очима.
— Чого ти, Василино, стала така смутна? Звикай до нашого села та виходь до нас на вулицю.
— Коли ще пан пустить... Хто його зна, яке буде тутечки моє життя... Одарка та Ярина чогось такі напундючені, чогось косо дивляться на мене.
— А пан тебе не зачіпає? — спитав Василь, насупивши брови.
Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем. Ніби огонь запалив її щоки, навіть лоб і вуха. Вона вся неначе зайнялась з тілом і душею.
— Стережись, моє серце, цього панича.