О! Київ, Воровського, 29. О! Одеса, Лассаля, 33. О! Дніпропетровськ, Карла Маркса, 49. О! А ось листівка. Негайно сідайте отут у куточку й пишіть: "Прошу надіслати мені післяплатою такі книжки..." Перелічуйте потрібні вам книжки. Можете вимагати яку хочете книжку, незалежно від того, ким, де і коли вона видана. Тепер зазначте свою адресу. Ось поштова скринька. Кидайте вашу листівку. А тепер ідіть додому, їжте, працюйте, спіть і чекайте. До побачення.
Зустрілися вони за п'ять днів у "червоному кутку".
– Рябоволе! – закричав Паровий. – Як мені дякувати вам?
– А що таке?
– Сьогодні одержав післяплатою всі книжки. Без біганини, без турбот, без мук. Я був справді варвар. Скільки часу й сил гинуло марно. Як же мені дякувати вам?
– Навіщо ж мені дякувати? – скромно посміхнувся Рябовол. – Дякуйте іншим. А з мене досить того, що мій найкращий друг перестав бути варваром.
_______________
("Всесвіт", № 18, 1930).
Українські письменники в пантофлях
Ми любимо й знаємо українських письменників з їхніх книжок.
Читаючи їхні твори, ми уявляємо українських письменників заклопотаними людьми в колосальних окулярах, в атмосфері височенних, недосяжних світових питань.
Десь на диспуті ви можете почути від Слісаренка або від Андрія Панова такі слова, що у вас голова закрутиться від серйозности поставлених питань.
Це офіціальна, прилюдна постать українського письменника. Це зима.
Але ось надходить літо, пече сонечко, письменники лагодяться віддатися літньому відпочинкові, і на зміну офіціальному піджакові й жовтим черевикам приходять літні білі сорочки й сандалії.
Українські письменники в пантофлях... У цьому примітивному взутті вони зовсім, зовсім не такі, як в офіціальних лакерках чи елегантських жовтих черевиках.
***
Пригріває сонечко, вулицею Лібкнехта[18] летить, підстрибуючи, Павло Іванів.
– Павлушо! Куди ти?
Павло зупиняється і розгублено дивиться навкруги.
– Та, розумієш, позавчора у мене взяв колосальний короп. Я як смикну вудилище, а льоска – трісь!!
– Чекай, Павлушо. Що чути з твоїм романом?
– Роман? Роман лежить. Так я того коропа сачком!
– А як з курортними місцями?
– А хто й знав! Скажу тобі правду, що на Дінці зараз не дуже ловиться.
– А. коли ж воно добре ловиться?
– Та хто й зна. Отут у підручнику сказано, що погано ловиться, коли палить сонце, коли йде дощ, коли нема дощу, коли не палить сонце. А щоб правду тобі сказати, – так риба взагалі, на жаль, погано ловиться.
І скільки б ви не говорили з Павлушою Івановим, ви не почуєте від нього інших слів, крім:
– Насадка на гачок... Посипав принаду в річку... Риба підходить до поплавця, сачок, льоска, вудилище, блесна (теж слівце!).
А коли, на нещастя, поблизу іще пропливе зверхдредноутом гуморист Василь Чечвянський удвох із довгоногим Василем Вражливим, і ще нагодиться Яловий, – то краще не підходьте до них. Очі горять ліхтарями. Поплавці, вудилища, льоски, коропи зі свистом розтинають повітря.
Одного разу мені пощастило-таки порушити душевну рівновагу рибалок.
– Скажіть, товариші, – невинно запитав я, – де в рибалок бувають найбільші мозолі?
Письменники почали називати самі непідходящі частини тіла.
– Нізащо не вгадаєте! – злорадно сказав я. – Найбільші мозолі в рибалок бувають на внутрішній стороні ліктя, там, де згинається рука.
– Чому???
– Бо рибалки тільки те й роблять, що гатять себе по цім місці ребром долоні, показуючи: "От-такецького коропа вчора спіймав!"
На мене пролилася злива епітетів, які не ризикую опублікувати в газеті.
Треба ще зауважити, що Петро Панч нажив собі від рибальства мозолі в іншому місці, а саме – на шиї. Бо для того, щоб показати величину спійманого коропа, йому замало половини лівої руки. Він випростує її перед собою, а правою рукою в той час б'є себе за шиєю:
– От-такецький був короп!
Від цього й має на потилиці мозолі, бо показує "коропів" від двадцяти до дев'яноста разів на день.
Невідомо, куди дівалась би риба з українських річок, коли б її не виловлював Петро Панч. Її розплодилась би така сила-силенна, що під рибою не видно було б води.
Це фанатики, поети рибальської справи. І вилікує їх від цього згубного захоплення тільки могила.
Ви бачили колись Остапа Вишню? Ні?
Ось він суне повз Держдраму. В руках у нього сила пакунків. Ясно-сині ласкаві очі розсипають навкруги тепле проміння.
– Що це ви несете, Павле Михайловичу?
– Е, скандал! Вчора оце наглядів качку. Біжить, як скажена. Прикладаюсь із двостволки. З одного ствола – бац! З другого – бац. З третього – бац!
– Чекайте, Павле Михайловичу. Як же це "з третього ствола"? Адже ж у вас двостволка.
– Ай, не присікуйтесь, будь ласка! Хто то йде? Миколо! Олексію! А йдіть-но сюди!
Хвильовий з Досвітнім уже тут, тиснуть руки.
Скільки б ви не намагалися говорити з ними про щось, нічого у вас не вийде. Бо нічого ви не почуєте від письменників, крім:
– А я того селезня дуплетом з чотирьох стволів! Та вбив я, правду кажучи, одну качку, а сказав тридцять. А я, розумієш ти, вважаю, що найперша заслуга мисливця – це не встрелити свого товариша. Для цього, йдучи на полювання, рушницю треба залишити вдома під доглядом надійної людини.
Це наші мисливці.
Письменники з них далеко кращі, ніж мисливці, – і це щастя для української літератури.
Біля пасажу ви можете зустріти ще одну компанію: письменники Юрій Смолич, Копиленко, Сосюра і ще чоловік із п'ять літераторів. Здалека може здаватися, що вони обговорюють долю планети Марс[19]. Підійдіть ближче:
– А я йому як запузирю праворуч, у куток, а він мені – чотири шари фори, та й каже: давай пірамідку! А я йому – ботифон![20] А кий як трісне! Ой, Сашко, ти ще не знаєш комбінованого вдару?
Тут царює більярд. За коропа або двостволку вам тут можуть одірвати голову.
Ось поет Майк Йогансен у білих штанях, із закоченими рукавами.
Він здоровий, як молодий дубок, червоний, як першотравневий прапор; в руках у нього ракетка, а в голові – теніс, теніс, теніс. Першу-ліпшу розмову про що хочете: про підвищення якости автошин, про сонячні плями, про фотоапарати – він моментально зведе на теніс. У Харкові він прославився як один з найкращих поетів і один з найгірших грачів у теніс – і це далеко краще, ніж було б навпаки.
Михайль Семенко влітку забуває про лівий галас, і коли ви з нього й зможете видавити якусь фразу, то фраза та буде така:
– Колекцію найкращих люльок я бачив у одного німецького професора. Моя колекція люльок складається з...
Валер'ян Поліщук – вічний бунтар і реформатор, не терпить сталих форм. Нема нічого на світі досконалого, все на світі треба негайно переробити на його, Поліщуковий, зразок:
– Ну не можна ж так! Треба щось робити! Треба виділити делегацію до Миколи Олексійовича[21]: ми повинні вивчити Норвегію! Фіорди! Затоки! Ще раз – фіорди!
А ось іде артистка театру "Березіль" Валентина Чистякова.
– Добридень, Валю. Коли їдете до Німеччини?
Чудові сині очі її розкидають навкруги таке нестерпуче-синє сяйво, яке мені доводилось бачити тільки під небом Індії.
– Днями їду! – швидко відповідає Валентина Миколаївна. – Кінчаю вивчати Зигмунда Фройда. Самоорганізація! Всі наші пориви треба підкорити єдиному розумовому центрові – раціо!
– Та я знаю. А як з візою?
– Візу вже маю. Нема нічого такого на світі, чого б не могла зробити людина. Це казав ще старий Зигмунд.
– Та я, власне, вже чув...
– Не можна забувати, що єдиному розумовому центрові – раціо – ми повинні підкорити всі наші пориви, захоплен...
– Ви знаєте, Валю, – обережно перебиваю я, – оце недавно я закінчив поему про море. Я вас порівнюю з бурхливим океаном, який...
– Та киньте ви, Льоню! "Море, море!" Зигмунд Фройд давно довів, що це просто уретральна еротика.
Ах, старий Зигмунде! Коли б ти знав, яку вірну, палку ученицю маєш ти в столиці українській. Чи, може, краще тобі було б не родитись, старий Зигмунде?
Автор цих рядків теж трохи хворий... на мотоциклет.
Автора зараз можна бачити тільки в двох виглядах: або він, автор, їде на мотоциклеті, або мотоциклет їде на ньому. Останнє трапляється частіше.
На роботу автор біжить не інакше, як таскаючи з собою мотоциклетне колесо або карбюратор. З кишені в нього завше виглядають на білий світ якісь троси, гумові рурки, ремні, обценьки, насоси.
Тепер автор дошукується, хто винайшов мотоциклет, щоб предати анафемі ім'я цього негідника.
Влітку, коли я лежу десь на пляжі або після мотоциклета спочиваю на зеленому килимі, під гарячими поцілунками сонця, у мене іноді з'являється непереборне бажання по-дружньому притиснути до своїх грудей українське письменство.
Але не все.
А тільки ту його частину, яка влітку божеволіє від радости, спіймавши двовершкову[22] рибинку; вириває останнє волосся на голові, програвши партію в теніс чи волейбол; переповнюється тихим блаженством, убивши після триденного блукання по болотах мікроскопічну горличку; літає на мотоциклах; перебудовує своє життя за рецептами Зигмунда Фройда; тиняється по всій Україні в пантофлях та широченних брилях.
Це влітку.
А взимку – пише хороші твори.
Тільки цю частину письменництва українського мені подружньому хочеться притиснути до грудей.
Товариші! Ходіть влітку в пантофлях, бо в лакових черевиках ви не відчуєте літа.
Ото тоді побачите.
_________________
("Література і побут", 1 серпня (№ 7), 1928).
Лист до Т.Г. Шевченка
Вельмишановний Тарасе Григоровичу!
З великою радістю, з глибоким хвилюванням читав я Вашого листа до мене. Мені надзвичайно приємно, що Ви й досі не забули про моє скромне існування.
З кожного рядка Вашого листа сяє глибока тепла простота геніальної людини. Це мене дуже вразило, як контраст. Бо наші сучасні українські мистці не дуже шанують цю простоту. Після першого десятка видрукуваних віршів або другої постановки наш мистець уже купує собі котелка, встановлює телефон, призначає прийомні години, робить манікюр і до знайомих звертається так:
– Ей, пссст, як вас там?
Зі старих звичок залишає тільки одну: звільняє носа за допомогою пальців.