Але Олекса уже не звертає уваги на медузу. Його тіло починає червоніти, свербіти, немов обпечене кропивою. Ще хвилина і юнак качається по піску у страшних муках.
– Олексо! Що з тобою?
– Не знаю! Вогнем пече!
– О лишенько, – лементує Роман. Шкіра побратима здулася, набрякла водяними пухирями.
– Що робити? Мабуть ця слизота отруйна.
Тиждень тяжко прохорів Олекса.
Так помстилася необізнаному юнакові за свою смерть чарівна морська красуня.
ГНІЗДО "КАМІКАЗЕ".
Останні два тижні напружено працювала база "Мінезота". Готувався новий морський десант на острови, положені ближче до Японії, у просторах Великого океану. З ранку до ночі на пароплави вантажили зброю, бойові припаси і харчі. Хлопцям припало чимало праці, вони допомагали видавати з склепів тисячі скриньок сигарет, медикаментів, шоколяди.
Лихоманкова поспішність у праці надавала особливої підбадьоруючої насолоди, тим більш, що Григорій доручив юнакам відповідальну ділянку, може тому й повставало нервове напруження, очікування чогось надзвичайного.
З глибини склепів до трюмів наведено механичні транспортери. Біля однієї з машин працює Роман, його обов'язок нескладний, лише увімкнути електричний струм і слідкувати, щоб малайці вчасно клали скриньки на рухоме полотно і не розтягали багато ласощів. Іноді повз Романа пробігав заклопотаний Григорій, зупинявся на хвилинку, питав:
– Усе гаразд?
– У повному порядку!
– О – кей!
Цей американський українець, звик до того короткого слова, що поєднує у собі чимало понять, які ніяк не можна висловити короче ніж цим одним: – о – кей!
Роман любив і що раз то більше поважав цього замериканізованого українця...
Але відплив останній пароплав, замовкли транспортери. Високо у променисте небо націлили зенітні гармати, охороняючи спокій острова, від повітряних налетів ворога.
Три дні хлопці прибирали склепи, причепурили свого намета, розбитого під скупим затінком високої коксової пальми, зеленню і клечінням. Іноді до них приходили в гості вояки з залоги острова, пропонували за кумпанію випити або грати у карти. Хлопці таким чином вчилися розмовляти. Що день, то кілька нових слів збагатчували їх знання мови, але не дивлячися, що ці учителі були конче потрібні, Роман не дуже любив витрачати на це час.
У неділю вранці хлопці відвідали месу, що правилася у великій палатці – церкві. Після обіду зустрівшись з Білашом, Роман звернувся до свого шефа з проханням:
– Ми б хотіли сьогодні трохи помандрувати по острову, побачити той таємничий праліс.
– Я не маю нічого проти, але острів ще не досліджений, може там захований ворог.
– Та не лякайте нас, пане Білаш! Крім папуг і мавп там, мабуть, нікого й нема, – відповів Олекса.
– Коли вже маєте таке велике бажання – йдіть, але візьміть з собою карабіни, може прийдеться від звірини оборонятися.
Григорій раніш вчив хлопців, як поводитися з американським скорострільним карабіном і тепер з свого намету виніс зброю.
– Але глядіть, будьте надто обережні, – гукнув Григорій навздогін хлопцям.
– Невже ми маленькі!
Юнаки прямували до темного лісу, що починався стіною у яких три тисячі метрів від морської бази. За яку годину вони були біля мети подорожі й на хвилину зупинилися у лісі. Немов стовпи стояли стовбури величезних платанів, з дерева на дерево перекидалися гнучкі ліяни, надаючи того типового і таємничого вигляду тропічному пралісові.
Якийсь винятковий сморід линув з невиличкої галявини. Хлопці разом скрикнули з дивовижі. На коріннях величезного дерева цвіла надзвичайна квітка, діяметром до півтора метри. Червоні з білими плямами пелюстки нагадували неймовірного розміру гриб – мухомор. Безліч комах плазували і бруднилися об жовту пиль квітки. Від неї линув надзвичайний сморід. Юнаки стояли мов зачаровані.
– Ніколи не сподівався, що побачу це чудо рослинного світу на власні очі.
– Отаке диво. Я її змалюю на спогад у своєму альбомі, – промовив Олекса.
– Малюй, голубе, ти до цього маєш певний хист.
Над ними нагло насміхалися папуги. Он їх зібралася ціла зграя, різнобарвних офарблень: від ясночервоних до темнозелених і фіялкових. Але вони не цікавили хлопців, бо капосні птахи вже встигли набриднути своєю нахабною поведінкою. Несподівано з під ніг вискочив великий птах з надзвичайної краси хвостом у вигляді ліри. Олекса побіг за ним. Птах немов дрочився з людиною, то підпускав зовсім близько до себе, то поспішав від переслідування. У гонитві за дивовижним птахом хлопці не помітили, як ішов час і потрапили досить далеко від своєї бази. Але несподівано сталася подія, яка відвернула їх увагу від переслідування птаха.
На галявині, серед невеликих, але надто мальовничих скель вони почули людські голоси і шум мотора. Незабаром невеликий літак, швидко пролетів над їх головами, але Роман встиг побачити жовточервоний розпізнавальний знак на крилах.
– Японці!
– Що ж робити?
Незабаром з боку моря почувся страшенний вибух.
Чорні клуби диму піднялися до неба над лагуною.
– Вибух на базі!
– Боже, врятуй Григорія. Він нині наша єдина надія і захисник
Хлопці заховалися в кущах, перед ними як на долоні маленьке літовище і четверо людей у піщаного кольору одязі викочували маленький літак з підземелля.
– Що робити? – блискавкою мерехкотить у свідомости юнаків.
Острий зір японського патруля помітив хлопців. Гремить постріл. Олекса націлюється з свого карабіна і коротка черга заганяє японця у сховище. Тоді діє Роман. Він в одну мить зважив, що інакше не може діяти. Він не кваплячися цілиться: натискає гашету зброї і поливає ненависний літак зливою гарячих куль. На швидку міняє запасну обойму набоїв і в одну мить випускає по літаку. Літак горить.
– Олексо! Швидко, що є духу до табору..
Юнаки зірвалися з місця і не звертаючи уваги, ні на дивовижні квіти, ні на папуг, бігли до берега.
Стрункі пальми немов вартували стревожений спокій лагуни. Високий стовп вогню і диму стояв над базою пального, що стояла осторонь від "Мінезоти". Біля бази метушня, працюють пожежники, але безнадійна справа швидко погасити вогонь. Повз хлопців понесли кількох поранених. Хлопці розшукують Григорія й швидко, кваплячися розповідають йому про таємниче літовище.
Незабаром сотня морської піхоти озброєна кулеметами і гранатами вирушає до пралісу. Роман з Олексою за провожатих і йдуть поряд з лейтенантом Мак— Кормиком.
Ось і літовище, але літака вже не видко. Напружена тиша. Лейтенант розглядає першу знахідку – бляшанку. З японських консервів. Залишки їжі ще не засмерділися.
– Так, тут дійсно недавно були японці, – промовив він до Григорія, – запитайте-но хлопців ще раз про обставини бою.
Роман з'ясував. Офіцер розглядав крізь далекогляд усі дрібниці. Ворог нічим не видавав себе.
– Немає сумніву, що тут чудово замасковане гніздо японських літунів смерти, так званих "каміказе", – промовив Мак-Кормик, – але ми маємо не легке завдання здобути їх. Вони можуть триматися під землею досить довго.
Поки Григорій розважав про те, як здобути підземне літовище, Мак-Кормик наказував піонерам розшукати вентилятори, при допомозі яких сховище постачалося повітрям. Швидко вони розшукали великі окремі камені, під
якими були замасковані віддушини.
– Ладнайте газові бальони! – наказав офіцер і за яких три хвилини моторовими помпами почали накачувати в підземелля гірчичний газ.
Не минуло й півгодини як захиталася скеля і почали поволі відсуватися замасковані двері, відкривалася чорна і таємнича паща великої печери.
Немов піднялася завіса і починалася напружена і цікава дія на сцені, – подумав Роман, і дійсно за хвилину з печери висунувся білий прапор, а за ним і японський літун.
Один за другим виходили японці з свого сховища і один з них поважний і літній старшина, побачивши американців, що підходили, вихопив кривого ножа, на одну мить глянув на схід сонця і швидко ударив ножем у нижню частину живота. То був страшний удар, поки до японця підбігли вояки, частина кишок вивалювалася з величезної рани.
Коли японця поклали на ноші, на його жовте обличчя спадала тінь небуття, але несподівано на йому з'явилася усмішка немов від найвищого і незабутнього щастя.
Роман дивився на жовте обличчя і відчував ту глибоку фанатичну силу волі, яку зумів виховати в собі японський самурай.
БАНКЕТ ПЕРЕМОЖЦІВ.
Різні на події дні бувають у житті людини, або сірі, одноманітні, коли сьогодні подібне на вчора, і тоді губиться міра часу і вартість самого життя. Але іноді день, вирвавшися з шереги, своїми неочікуваними подіями, барвистими переживаннями, сягає у недосяжну височінь. Ї здається людині, що вона у такий щасливий день, пережила роки. День 14 грудня 1944 року в житті Романа Журби і Олекси Тарана був такий незвичний і багатий. Настав рівниковий вечір.
Величезне криваво-червоне сонце торкнулося краєм води лагуни і, немов казковий лихтар, поволі поринало в океан.
Роман з Олексою вечеряли. Кухар приніс їм подвійну порцію вершкового крему і яблучний пиріг. Хлопці віддавали належне ласощам, але в цей момент прибіг ординарець команданта й вигукнув:
– Негайно прибути до офіцерського казіно.
– Що скоїлося? – питає Роман у Олекси.
– А пиріг?
– Потім доїмо...
Величезний намет казіно, що звалося просто "бунгало", по святковому прибраний різнокольоровими хінськими лихтариками з паперу. Офіцери вже на підпитку. Назустріч хлопцям вийшов сам полковник і проголосив коротку промову:
– Ви нині герої дня! Уся команда залоги острова виносить щиру подяку за відкриття замаскованого підступного ворога у безпосередній близкості до нас... Я надіслав радіо-рапорта про сьогоднішню подію, також не забув, при цій нагоді, нагадати про ваші бажання залишитися при нашій частині. Гадаю, що вас нагородять вояцькою відзнакою "Пурпурове серце".
Музика заграла марш і піднесла мрії героїв високо, високо.
– Вип'ємо за молодих героїв!
– Віват! Віват!
Офіцери тиснули руки юнакам і поводилися з ними, як з дорослими і рівними, навипередки наливали у келехи коньяку і рому.
– Пийте! Сьогодні ви герої!
– Герої банкету переможців!
Від випитого стає веселіше, радісно крутиться голова і важко сказати, що більше вплинуло на юнаків – чи горілка, чи те що вони віддячили цій військовій частині справжнім лицарським чином за гостинність.
Хтось обсипає юнаків дощем різнобарвного конфетті, снується павутиння серпантину.