Якесь світило, подібне до сонця, але набагато гарячіше, освітлювало одноманітний краєвид.
Ярослав і Юрій двічі обійшли навколо ракети, що до половини встрягла у пісок. Вони роздивлялися пустелю крізь далекогляда, але ніщо не привертало їх уваги.
– От тобі й Марс! – розчаровано промовив Ярослав.
– Піскова пустеля, – байдуже відповів Юрій. – Вона, здається, позбавлена ознак життя. Тут не видко слідів марсіян, звірів, чи птахів, нема і славетних каналів…
– Але повітря, здається, тут таке, як і на Землі…
– Ми відкрили одну з величезних таємниць астрономів з Землі, ми довели, що Марс – планета без життя.
– Але чи Марс це? Можливо, ми відійшовши від курсу, могли опинитися на одному з супутників…
– Тут є суходіл і повітря, але цього ще замало до життя людини. Коли б тут була вода і рослинність…
– Тоді це було б справжнє щастя. Вирвавшися з земного пекла, ми змогли б тут існувати… Власною працею здобувати свій щоденний харч. Це було б просте, але справжнє щастя, – міркував уголос Ярослав, і його супутники прислухалися й були згодні.
Жінки відійшли на кілька кроків у пустелю і стали на коліна.
– Боже Єдиний! Врятуй нас…
Перед вечором, що був подібний до вечора на Землі, вони підрахували свої харчі.
– Цього нам повинно вистачити при ощадному вжитку лише на тридцять‑сорок день. Проте, води ми маємо всього двадцять літрів. Коли ми не знайдемо води, наше положення може бути надто скрутним.
Сонце, не дивлячися на вечірню пору, нестерпно пекло. Металевий корпус ракети так розігрівся, що нагадував величезну вагранку. Термометр показував шістдесят ступнів у затінку.
Чоловіки склали кількасот квадратних метрів міцної, білої шовкової парашутної тканини і розіп'яли просторе шатро.
Мандрівники укрилися в затінку цього імпровізованого житла й важко дихали, немов викинені на беріг риби.
Настав вечір, а потім і ніч. Але вони довго не могли заснути, розмовляли між собою, згадуючи, що їм довелося пережити і міркували, що їм доведеться пережити ще…
ШУКАЧІ ОАЗИ
Вранці не сталося жадних змін у житті нових мешканців невідомої планети. Олена куталася в плаща від ранішньої прохолоди, Марія готувала сніданок з консервів і галет, старанно розділяючи порції.
Під час сніданку розпочався жвавий обмін думками з приводу їх положення.
– Залишатися у пустелі подібно підписуванню смертного вироку, – рішуче сказав Ярослав.
– Коли на цій планеті таке саме повітря, як і на Землі, то я цілком впевнена, що десь повинна бути вода і рослинне життя, – міркувала Олена.
– Доля врятувала нас від смерті на Землі й під час фантастичної мандрівки, але що очікує нас? Загибель від спраги і голоду в гарячій пісковій пустелі? – песимістично промовив Юрій.
– Адже‑ж щастя людини дається лише раз, – загадково додала Марія.
Настала довга павза. Кожен з чотирьох міркував, як знайти порятунок.
Ярослав Доморацький доїв свою галету, рвучко підвівся на ноги й рішуче промовив:
– Ми повинні ще до початку спеки вирушити у далеку розвідку. Хто шукає – той знаходить! Жінки залишаться тут, а ми з Юрком негайно рушаємо в подорож. Ти йди на захід, а я піду на схід, – наказує мужній молодий чоловік.
– Ми підемо з вами, – запропонувала Олена, звертаючися до Марії.
– Залиште це чоловікам. Вам потрібно зберегти сили, – рішуче спротивився Юрій.
– Ми хочемо разом розділити нашу загальну долю, – пропонує Олена.
– Ви без розмов залишаєтеся біля місця падіння ракети. Адже ж комусь потрібно охороняти наші харчі. Не час сперечатися. Краще побажайте нам успіху, – промовив Ярослав.
Незабаром чоловіки розійшлися в різні сторони від місця падіння ракети. Їх ноги грузли в сухому й сипучому піску. Як не намагався Ярослав прискорити ходу, але дарма.
– Я рухаюся не швидше черепахи, мабуть, менше кілометра на годину, – промовив він вголос, розглядаючи якісь рухливі кулі, що котилися пустелею.
Мандрівник спостерігав, то були клубки дивних сухих рослин.
– Звичайно, це Марс! Тут навіть і рослини не як на Землі. Вони живуть без води і пересуваються з місця на місце, – промовив сам до себе Доморацький. – Але як мучить спрага!
Сонце вже піднялося високо й нестерпимо пекло.
– Води, – прошепотіла людина. – Як добре було б доторкнутися пересохлими губами до шклянки з коктейлем з шматочками льоду. Але що таке коктейль! Вода ще краще.
В уяві людини шклянка води немов настирливо дрочиться і збільшується в мільйон разів, стає подібною до дивовижного поганського храму.
Минулого нема. Воно здається якоюсь фантастичною примарою і поховано назавжди. Перед ним, немов марево, стоїть і роздратовує та фантастична шклянка з благословенним напоєм. Коктейль!
– Ні! До біса той коктейль! – вигукує змучений чоловік, що згодився б напитися з смердючої гнилої баюри.
Його Величність Випадок глузує над людиною, насміхається над нею, що вона опинилася в безпорадному стані на невідомій планеті без ознак життя.
– Але яка різниця – загинути від кулі ката на далекій Землі, чи померти від спраги в пісковій пустелі на Марсі? – розважав чоловік, та між першим і другим існував якийсь надзвичайний зв'язок.
Людина мріє про баюру. Баюру брудної води, яка може врятувати життя. Баюра з болотом. Більш нічого. Ярослав так реально, немов справді, бачить цю баюру, що поросла ряскою, водоростями, з мулом на дні.
Людина хитається, але йде назустріч полум'яному сонцю. Воно сушить мозок. Здається, кров стала густою. В пустелі маячить постать людини, що безнадійно вдивляється в обрій.
– Господи! Врятуй і помилуй! – промовляє вона, падаючи на гарячий пісок…
Коли Ярослав прийшов до пам'яті, над ним висіла темно‑блакитна безодня неба і світилися зорі. Вони були набагато ясніші від тих, що молодий чоловік звик бачити на Землі. Він згадав, що вже три доби знаходиться в пустелі. Першого дня випита пляшка дорогоцінної води, другий і третій пережиті у страшенній спразі Щоправда, вночі спрага не так дошкуляє, як вдень. Згадавши за своїх друзів, він, напружуючи останні зусилля, підводиться і йде.
– Чи знайду воду, чи побачу ще кохану Олену?
А перед ранком, коли яснішала блакить неба, він опустився на пісок і ще деякий час плазував, немов дитина, і зовсім знесилений упав обличчям у пісок. Він довго лежав нерухомим, здавалося, що життя залишило змучене тіло.
Коли настав ранок, Ярослав ледве підвів голову, і йому видалося, що марево знов дрочиться з ним. У віддалі трьохсот ступенів у глибокій впадині долини, немов у річищі пересохлої річки, він побачив кілька десятків струнких пальм і якихось, подібних до фігових, дерев, що, здавалося, теж задихалися від спраги.
– Марево! Чи не галюцинація знов!? – вигукнув він і, напружуючи останні сили, побіг до оази.
За кілька хвилин мандрівник, радісно охопивши стовбур пальми, оглядав свої володіння. Жодної ознаки житла або слідів людини. Ярослав зірвав кілька фіг і з жадобою поїдав цей перший подарунок суворої пустелі.
– Які смачні! Але тут десь під піском повинна бути вода. Інакше не росли б дерева, – міркував він.
Вдень в затінку спека видавалася не такою страшною. Відламавши з дерева сухий сучок, Ярослав почав розривати пісковий і каменистий ґрунт. То була важка і малопродуктивна праця, і він шкодував, що не мав лопати або хоч шматка якоїсь бляхи чи то заліза.
– Тут можна викопати криницю, але до того потрібно мати деякі інструменти, – міркував Доморацький.
Назбиравши фініків і фіг, він на ніч вирушив назад до місця падіння ракети…
ПІСНЯ ПЕРЕМОЖЦІВ
В гаю з кволих пальм з'явилося два білих намети і четверо мешканців, які енергійно досліджували свої нові володіння. Ця оаза нагадувала невеличкий сіро‑зелений острів, загублений в пісковому океані. Мешканці оглядали кожну пальму, кожне фігове дерево і кущі саксаулу, землю й каміння. Обличчя чоловіків були заклопотані.
– Ми повинні негайно копати криницю, – промовив Ярослав, майструючи лопату з уламка ракети.
– Коли здобудемо воду – зможемо тут існувати, – відповів Юрій.
Незабаром чоловіки почали копати. Вони працювали з завзяттям, але після кожного шару викинутого ґрунту вони втрачали надію дістатися до води. За три дні впертої праці, вони викопали кілька метрів, але пісок був такий сухий, немов на поверхні пустелі.
Тиждень напруженого змагу з пустелею не вніс жодних змін – води не було. Юрій майстрував цямрини з алюмінієвої бляхи, знятої з ракети. Кожного вечора, коли вони втомлені повертали до наметів, жінки по сумному вигляду облич бачили, що минув ще один день даремної праці.
– Олено! Чи готова ти загинути тут? Вода кінчається за два‑три дні! Що буде далі, я не знаю… – запитав її Доморацький.
– Я згодна прийняти смерть тут… Чим гірше вона, ніж там, на далекій Землі… Ярославе, як мирно і гарно ми жили… Я народилася й зросла в селі… над річечкою… текла вона чарівна і замріяна… Річечка… дорогоцінна вода, а тут – смерть від спраги… Моя доля немов зрадлива дівчина з примхами. О, доле, доле… Мої батьки загинули незабаром після війни від руки визволителів… Їх вивезли до снігової пустелі – північної тундри… Мій брат втік звідтіль і розповідав про жахливі речі.
– Олено! Моє серце розривається на шматки… Я починаю втрачати надію…
– Ярославе! У важкі хвилини мого життя я завжди зверталася до Бога з молитвою… – промовила Олена і тихо пішла у пустелю, освітлену фіалковим сяйвом якоїсь планети, подібної на Місяць.
Ярослав пішов за нею і опустився на коліна поряд з своєю нареченою.
– Боже… змилуйся над чотирма скитальцями, що потрапили з своєї милої батьківщини – України на невідому планету і знаходяться у безпорадному стані. Господи! Ми просимо: пішли нам воду, і ми будемо задоволені до кінця живота свого, – палко промовляла Олена.
Ярослав молився мовчки. Він у думці повторював Оленині слова, і вони щохвилини зміцнювали його надію про воду… Він не пізнавав себе… Десь зник песимізм і з'явилася віра в те, що вони здобудуть воду…
– Може, ми не там шукаємо. Спробуємо в іншому місці, там, де закінчується ярок… Він нагадує слід давно зниклої річки…
Вони копали нову криницю. Кінчалася вода, привезена з Землі. Останні дві пляшки чоловіки залишили жінкам, але вони відмовилися від дорогоцінного трунку.
Олена з Марією збирали плоди пальм і фіги, які головним чином складали їх харч.