— Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!… — Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.
Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана… тут вже вона і почала, і почала… вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!… І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити…
— Що йому зо мною робити? — сказала Оксана. — Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!.. Не слухати було його попереду, не признаватись, що і я полюбила його… А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.
— Та тільки послухай його, що він скаже, — усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.
Перш Оксана і руками й ногами: "Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює". Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: "Не хочу його бачити, бо й мені жалко". Далі каже: "Я б і пішла, а як же він вп'ять прийметься за своє?" Тут же, як забожилася і заприсягалася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: "Піду, коли мати пустить".
От і пішла.
Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.
Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копитаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.
Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп'ять за тим же словом.
— Як дочка хоче, — відвіт дала Векла, — так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.
Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: "Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите… дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити… ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами… та підождіть ще…" Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: "От вам хрест святий! Коли до покрови… не вмру або що-небудь… тогді, мамо, як знаєте, так і робіть".
Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: "Глядіть, щоб тогді вже не пізно було", — махнув рукою та й пішов з хати.
— Що се за річ така? — думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.
— А хто його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали…
— Оксано, Оксано, гляди!…
Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. "Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені… бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити — і славу пустити на себе". Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.
— Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход…— Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.— Коли ти підеш, а мене тут покинеш… почуєш… про мене…
— А от що буде, — сказав копитан, — ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.
І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся… і ледве промовила: "І сьому ж правда?… Скажи ж мені, як перед богом!"
— Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви…
— Так я ж матері об сім скажу…
— Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копитанська теща. А що тебе вже виряджу, так…
— Мені нічого не треба, — кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати, — тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі щочечки, і сі губочки.
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… "Чи є така щаслива, як я?" — думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…
— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись.
— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… "Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!…"
Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.
Хоч тільки і до завтрього розходились вони, та Оксані щось дуже на серці жалко було… Усе б вона плакала і сама не зна чого… "Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?… Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход… Яково то ще мені на панстві буде?" Та й сплакнула.
Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно!
Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась… Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.
— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.
— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.
— Помандрувала за салдатами.
— Йо?
— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона уз обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.
— Що ж мати?
— Голосить, не що.
— І не вмерла від туги та від сорому людського?
— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.
Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. "Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело". Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози… "Що ж? — каже. — Хоч і обманув, та не посміявся… Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу".
Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку… "Пойдьом, Оксано, вінчатись". У Оксани так серце й захолонуло… "Піду ж я до матері!" — каже.
— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.
— А благословитись?
— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, швидше, піп дожида.
Не пішла Оксана, а він її повів…
— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села…
— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп…
— Так де се?…
— Ген у тім селі, де полк ночує, п'ятнадцять верстов відсіля.
— Так що ж отеє? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.
— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися… Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.
— А мати?… Ох, вернуся я та скажу…
— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося…
— А не обманюєш ти мене?
Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою… Та се кажучи, зовсім нечувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: "Пашол!", і помчались коні як стріла!…
Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері…
Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою кватирю ні живу ні мертву… так і впала на постіль та слізьми обливається!…
Копитан зараз і крикнув: "Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!"
— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.
— Дайте нам чаю! — гукнув копитан.