Найменше він знав Василя, бо той давно, ще юнаком, виїхав із селища, але й на нього кортіло подивитись. Зрештою, бажав просто пересвідчитися, що це — саме вони, а не хтось інший.
— Не впізнати звідси, далеко.
Мікос уже гнав баркаса до скелі. Тепер він пустив мотор на всю потужність, і вітер бив рибалці в груди, в обличчя так, що аж очі взялися сльозою, обвіював гаряче чоло й ворушив чорними кучерями нічим не покритої голови.
Тримаючись однією рукою за стерно, другою він показував то вгору, то вниз, аби на скелі зрозуміли, що треба спустити вірьовку, чи трос, а вже вони з Костасом швиденько прив'яжуть анкерок і вузлик із харчами. Добре ж, як у них знайдеться, що спустити... Та, мабуть же, щось придумають. Умілий і на шило рибу ловить!
Постать на скелі зникла, але незабаром з'явилася знов, і тепер уже Мікос і Костас упізнали в ній учителя. А до нього підійшов ще хтось... По тому, як він припадав на ліву ногу, легко було догадатися, що то — Грицько.
Біля самої скелі Мікос заглушив мотора і звелів Костасові сісти на весла. Причаїлися під скелею. Настали найтривожніші хвилини...
Чекали мовчки. І обоє шастали очима по стрімкій, зубцюватій скелі, щоб не проґавити місце, де спустять трос. А тим часом поглядали й на мисок, чи не вирине звідти ворожий катер? Хто знає, чи повірили фашисти Мікосу Фасулаті, а чи випробують його?.. А може, уже й зараз стежать за кожним його рухом?
Ой, як же лячно було Мікосу Фасулаті!
І як довго тягнуться оті хвилини, поки ждеш!..
А може, Левко Пилипович не зрозумів його? Тоді навіщо було підкликати баркас? Навіщо було з'являтися на скелі? Не відповідали б — та на цьому й скінчилося...
Тобто як це — "скінчилося"? А як же вони житимуть без харчів та води? Ні, однак треба було б щось придумати. Та й він, Мікос, не всидів би спокійно дома склавши руки. Який там уже спокій, коли свої люди в біді! Та ще й які люди! З власної волі пішли на смертельний риск, а тим часом он уже скільки лиха гітлерівцям заподіяли. Справжню ЕІйну ведуть з Гюнтером Бахманом...
Але чому ж так довго нічого не чути згори? Хіба вони не розуміють, як небезпечно отут стирчати?..
Може, ще раз одійти на якусь відстань та показати їм, що він жде, жде!..
І раптом Мікос аж затремтів. Високо над головами загойдався трос. Він опускався все нижче й нижче, а Мікос увесь час повторював пересохлими від хвилювання губами:
— Швидше ж бо, швидше...
Нарешті кінець троса опинився перед очима, і аж тоді побачили, що до нього щось прив'язано, коробочку якусь, чи що... Жадібними пальцями схопив ту невідому річ Мікос. Звичайна собі коробочка з-під галет, а в ній аркушик паперу — записка.
— Читай, читай швиденько! Що вони просять?
— Вони нічого не просять,— відповів Костас, глянувши в той папірець.— Вони дякують. Ось... "Велике вам спасибі. Ніколи не забудемо вашого подвигу".
— Подвигу? — Мікос здивовано дивився на сина.— Який же це подвиг?.. Вони справжні герої!
Він навіть забув, що треба квапитись, так був вражений запискою Левка Пилиповича. Але спохватився:
— Прив'язуй анкерок. Тугіше, щоб не відірвався... Давай я, морським вузлом. Намертво. А зверху оцей ворочок з харчами й запискою...
Мікос працював гарячково, важко дихав, наче то була робота, зв'язана з 'великим фізичним зусиллям.
А Костас навіть не звернув уваги на те, що батько мимоволі образив його, не довіривши прив'язати передачу, бо і сам він умів в'язати морські вузли не гірше за батька.
Хоч підпису під тими кількома словами в записці й не було, Костас добре знав той почерк, якийсь м'який, округло-довгастий, але водночас і твердо чіткий. Тим почерком Левко Пилипович робив помітки та виправлення у Костасових зошитах, ставив п'ятірки, коли робота вже справді на це заслуговувала, і безжально виводив двійки, коли на те були незаперечні підстави. Він був суворим і добрим учителем. Не добреньким, якого можна було розжалобити, а саме добрим непідкупною і справедливою добрістю...
Костас ніколи не ображався на нього, навпаки, приглядався, дослухавсь — хлопцеві хотілося бути схожим на свого вчителя. Цей папірець, який він тримає у руці, ніби ще дихає теплом учителевих рук, і Костас ховає його до кишені морської курточки, що лежить у баркасі.
Мікос Фасулаті вузлуватою рукою, такою ж міцною, як і морські вузли, що він їх так уміло й надійно в'яже, смикнув тричі за трос — подав знак, щоб тягли. І хоч знав, що ніхто його там, на скелі, не почує, мовив по-морському:
— Віра!..
Дерев'яна бочечка з холодною джерельною водою і парусиновий ворочок з харчами попливли вгору. Батько і син проводжали свою передачу очима, забувши про все на світі. А коли вона зникла на скелі і стало цілком ясно, що тепер уже неодмінно потрапить до рук мешканців вежі, Мікос Фасулаті полегшено зітхнув.
— Слава богу...
І тут наче його підмінили: враз повеселілими й помолоділими та ще й якимись задерикуватими очима підморгнув Костасові, голосно сказав:
— Ну вже ж і половимо ми з тобою риби, синку! Готуй в'ятери, висиплемо.
Мотор завівся легко й теж загомонів весело, на повний голос. Баркас кинувся на хвилю, прудко взяв її і занурився носом у сріблясте шумовиння, яке сам же і збив.
Не говорили батько і син між собою про те, що сталося. Надто переповнювало їх щастя, щоб говорити. Та й слів не знайшлося б. Ту шалену, бурхливу радість можна було висловити тільки напруженими рухами, працею, фізичним зусиллям, таким, щоб аж м'язи боліли, щоб аж тріщало сухожилля! Може, людина саме тому й кидається у шалений, розвихрений, нестримний танок, що їй бракує слів для виявлення радості? В такому щасливому напівсп'янінні були зараз батько і син Фасулаті.
Вони зробили один захід, другий, обоє стали мокрі, але розкидали в'ятери й витягали, розкидали й витягали...
їм іще й щастило. Риба ловилася велика, і її вже було півбаркаса.
Тільки коли поверталися з лову, сиділи тихі й стомлені і знову поглядали на вежу, вже як на свою рідну, з якою вони зв'язані не лише тим, що передали засилку, а значно більшим — одними думками, одним прагненням, одними діями в боротьбі проти фашистських окупантів. І Мікос не втримався, щоб не сказати хоч кілька слів:
— А все-таки ми обдурили гітлерівців!
— Ще й як! — радо відгукнувся Костас.— Вони на березі перекрили всі входи, а ми знайшли, як з моря...
Тільки надалі будемо обережніші, щоб не пронюхали.
— Авжеж. Тепер уже нам не треба домовлятися з вежею. Як прийдемо в море, вони вже й знатимуть. Та й трос загідь можна спустити.
Біля причалу вартував німець. Побачивши, скільки у баркасі риби, він вдоволено зареготав і захитав головою:
— Гут... гут...
— Бери свою пайку, Фріце,— цього разу ніскільки не шкодуючи риби, сказав Мікос і сам заходився наповнювати величезного кошеля, до якого скидали окупантам рибу після кожного улову.
— Варум Фріц? — запитав німець.— їх бін Ганц.
— Ганц то й Ганц, хай тобі трясця...
Німець тих слів, звісно, не втямив і продовжував скалити зуби у задоволеній посмішці та хвалити Мікоса за добрий улов.
10
Левко Пилипович прочитав записку, яку одразу ж знайшов у мішечку серед продуктів.
"Всі сухопутні шляхи до вас фашисти перекрили, тому й не зміг виконати обіцянку своєчасно,— говорилося в ній.— Комендант поставив солдатів навіть на тій потаємній стежині, якою я пробирався. Передачі намагатимемося доставляти тільки з моря. Стежте за нами і швидко відсигналюйте, як тільки подамо
знак..."
Тепер Левко Пилипович картав себе в думці: "Як же я міг запідозрити Мікоса Фасулаті у зраді? І як одразу не здогадався, що не заради риби вийшов він у море, а, головне, заради того, щоб передати воду та продукти?.. Звісно, фашисти теж не дурні, колись же вони повинні були повністю блокувати вежу. Вони добре знають, що зі скелі у воду не стрибнеш, відступати звідси можна тільки сухопуттям. Отож і відрізали вежу од усього світу, вирішили тримати нас на безхліб'ї та безводді, щоб ми померли голодною смертю, якщо не здамося на їхню милість. А Мікос Фасулаті знайшов, як їх обдурити, хоч і пішов на неймовірний риск... Так, це справді неабиякий риск,— думав далі Левко Пилипович.— Мікос кожної хвилини міг бути схоплений і тоді... Страшно навіть подумати, що було б тоді. Звісно, добре розумів це й сам Мікос, знав, на що йде, а все-таки ні перед чим не зупинився. Ось такі вони і є, наші люди..."_
Левко Пилипович разом із Грицьком, хоч і з великими труднощами, витягай на скелю все те, що причепили до троса рибалки. А баркас знову ганяв по морю та ловив рибу, наче нічого й не сталося. Згодом попрямував до бухти і зник між скелями, беручи напрям до рибальського причалу. Самого причалу з вежі не було видно. Його ховали нагромадження будинків та густі дерева, що зависли своїми кронами і над тими будинками, і над самою водою, як темно-зелені хмари.
А тим часом Левко Пилипович розглядав одержані скарби. Найкоштовнішим скарбом, звісно, була вода.
Вже два тижні, як Левко Пилипович посадив і себе, і своїх синів на голодний водяний пайок. Та й не дивно: водою надовго не запасешся. Було набрано її в наглухо закупорені бідони, в каністри. Щоб вода довше зберігалася, в самій вежі видовбали для неї глибокі ями, в яких завжди холодно й вогкувато.
Але час минав, і води ставало все менше й менше. Порожні бідони й каністри стояли вряд уже не в ямах, а в глухому закутку, щоб не потрапляли на очі й не нагадували рро своє призначення. А пити поклали в день лише по кухлику. Тільки Андрійка іноді присилювали до зайвого ковтка, хоч він і відмовлявся, не бажаючи бути винятком серед усіх.
Пробували докопатися до води то в одному, то в іншому місці, але хіба знайдеш її на оцій скелястій сухій горі? Тут навіть стійкі чагарники не тримають до осені свого хирлявого листя, гублять його в серпні. А потім ждуть-ждуть, щоб осінніми дощами погамувати спрагу та й заснути тихим сном до весни.
Ждали дощу і мешканці вежі. Навіть загодя видовбали у кам'янистому грунті жолобки, щоб по них стікала вода. Та липень видався сухий. У білому, вицвілому і наче мертвому небі не плавала жодна хмаринка. Зате люто палило сонце, нагріваючи каміння і всю землю так, що до них не можна було приторкнутися рукою. Дихалося важко, як у печі, пересихали й тріскалися губи, пересихали навіть легені...
Левко Пилипович налив з анкерка великий кухоль холодної води, сам поніс Андрійкові на вогневу точку.
— Напийся, синку.