Гордій повернувся до Ганни, і його ясний погляд упав на неї.
— Ганно Михайлівно! — почав він і зупинився на хвилину.
Вона вся здригнулася.
— Ось воно! — подумала вона.
Але Гордій себе подужав і сказав тільки:
— Ганно Михайлівно! Завтра, якщо я прийду, то не відніму у вас потрібного на що інше часу?
— Ні,— тихо відмовила дівчина.
— Я маю дещо вам сказати,— почав знову Гордій цієї хвилини двері відчинилися, і ввійшов Квітковський. Гордій стріпнув плечем,— так у його звичайно виявлялося — пересердя — і змовк. Мовчки досиділися вони до кінця дії і, не дожидаючи водевілю, вийшли. Прощаючись, Гордій палко стиснув Ганні руку, а Квітковському сказав:
— Я у вас незабаром буду.
Ганна вернулась додому зовсім іншою. Почула, що ступила новий шлях і що з того шляху несила звернути або вернутись назад.
Вона не спала всю ніч. Уже не думала, бо не могла боротися цім почуванням, що її охопило. Тільки почувала себе страшенно винною перед Демидом.
— Що робити? Що робити? — стукала їй у голові, як вершлягом, страшна думка в той час, як дівчина, стиснувши зуби та втупивши очі в темряву, лежала нерухомо на своєму ліжкові, закинувши руки за голову.
Другого дня вона не вийшла з своєї хати. Мати, побачивши її, звеліла їй не вставати, думала навіть посилати по лікаря, та Ганна не схотіла.
Але вона не могла й лежати. Бліда, змучена блукала по своїй хаті. Не вийшла обідати і тільки ввечері стрілася з братом.
— А в нас були Раденко та Гайденко,— сказав Квітковський. — Кланялись тобі.
— Вкупі? — спиталася Ганна.
— Що — вкупі? Кланялися вкупі? — засміявся брат. — Ні, нарізно.
— А, який ти!.. Були вдвох?
— Ні, спершу був Раденко, а тоді Гайденко, і навіть останній не знав, що перший був. Якось розминулися. А що хіба?
— Та нічого, так...
— Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.
— Були обидва, — думала Ганна, — спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?
— Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, — знову зринали братові слова у неї в голові. — Еге, спершу... Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!
Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.
Але другого дня вона зважилась. Треба ж щось було йти. Вона вхопила аркушик паперу і написала на йому швидко один рядок...
Похапцем запхала папірець у конверт, написала адресу. Але як одіслати цього листа? Поштою не хотіла. Скористувалася з чоботаревого хлопця — у їх дворі жив чоботар, і його гарненького хлопця знала Ганна і часом давала й читати книжки. Навчивши його куди нести листа та не казавши від кого і не дожидати відмови, вона послала його.
Демид сам був дома, як хлопець пхнув йому в руки конверт і одним скоком уже вибіг з сіней.
Демид зачинив двері і глянув на адресу. Пізнав писання
— Що це? — подумав він.— Чи не сталося чого? Вона була хвора!
Розірвав конверт і прочитав:
"Простіть! Не можу. Забудьте! Г. К."
Рука з листом затремтіла в Демида. Ось і сталося! Тільки сталося зовсім несподіване. Він іншого, зовсім іншого сподівався. Ні, він навіть певний був. А тепер... Що ж це? Через віщо? Защо?
Демид засунув листа в конверт і сховав у кишеню. Тоді підійшов до столу, сів і, зпершись на стіл ліктями, обхопив руками голову. Він чув, що йому треба зрозуміти те, чого він ніяк не міг розуміти...
А Ганна тим часом дожидалася чоботаревого хлопця (їй хотілося бути певній, що лист уже в руках у Демида) і, не мігши всидіти в хаті, одяглась і пішла йому назустріч .
Пройшла вулицю, завернула за ріг і відразу зустрілася з Гордієм.
— Ганно Михайлівно! А я до вас іду,— сказав Гордій, стискаючи їй руку та сяючи очима. Він помітив, яке стурбоване в Ганни обличчя, але вона здалася йому ще кращою, ніж звичайно, і його серце радісно затріпалось, як він подумав:
— Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя...
— Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно? — перепинив він сам себе.
— Ні,— ледве одмовила Ганна.
— Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.
Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.
— Пройдімо в міський сад,— попрохав він.
Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.
— Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив? — спитався він.
У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:
— А чого?
— Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.
Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.
— Ганно Михайлівно! — почав знову Раденко, і голос його затремтів.— Галю!..
Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям...
Демид сидів за столом, стиснувши голову руками, похилившись над листом, і тупим нерозумним поглядом дивився в клаптик паперу, в ті слова, що на йому стояли:
"Простіть! Не можу. Забудьте!" Сидів і силкувався зрозуміти те, чого не міг зрозуміти.
Гордій увійшов у хату. Його обличчя сяло надзвичайним сяйвом.
— Ну, друже, — скрикнув він, ухопивши Демида за руки, — поздоровляй мене з моєю радістю і радій, бо я знаю, що моя радість, то й твоя. Я одружуюся з Ганною Квітковською.
Грім, що вдарив би зараз серед хати, не так би вразив Демида, як ці слова. Він зблід ще дужче і занімів. Але се тільки на хвилину. Міцна душа перемогла сама себе. Він мовчки взяв листа зо столу і стиснув другові руку...
Гордій за своїм щастям не помітив нічого. Він почув потребу розказати про нову подію і, ходячи по хаті, радісно оповідав про свої заміри, про те щастя, яке має бути, про те, що Ганна буде ідеалом дружини, що вона зможе зробити навіки щасливим того, за кого піде, і багато такої щасливої нісенітниці, що звичайно рветься з уст у безмірно на той час щасливих людей.
А Демид усе слухав, і кожне слово було йому гострим ножем у груди. Довго говорив Гордій і тільки ввечері побіг з дому до Ганни...
Демид зостався сам. Він навіть не думав. Ні, думав, але то були вже не думи, то були найглибші почування, бо не можна було б розібрати, де кінчається дума і де починається почування.
Він завсігди марив про те, як він щиро працюватиме на користь рідній землі, але поруч з тією, що їй оддав би він своє серце. "Вона" була у його в уяві чимсь вищим, що перед їм він мусив схилятися і без чого не міг жити.
Та, яку він знайшов, не різнила з тим образом, що змалювала йому фантазія. І він оддав ій своє серце навіки, без звороту.
Був певний, що й вона віддала йому своє. Була до його така прихильна, така ласкава! І він був певний...
Але помилився... Ще й надто. Мало того, що віднято в його щастя,— доля направила зробити це його єдиного щирого друга. І Демид почував, що його нещастя робиться удвоє важчим.
— Нащо це так? Через віщо це так? — питався він.— На підставі якого права, на підставі якого закону розбито його сподівання, зламано його життя? Де після цього розумність у житті?
І Демидові здавалося, що все це життя, що крутилося навколо його, було якоюсь безладною мішаниною: постаті крутилися, ходили, переходили, розмовляли, плакали, сміялися і все крутилися, крутилися без краю. Крутилися не круг себе, а мов у калейдоскопі. І все вихрилося без мети без ніякої мети, без ніякої розумності. Він пізнавав навіть знайомі обличчя, пізнавав Квітковського, товаришів, Гордія пізнавав її і навіть себе. І все крутилося, мішма безладно мішалося, штовхаючись одно об одне, завдаючи одне одному біль, рани — і все те без мети, а так, тільки тим, що туди їх крутонуло. Цей крутінь сповнив невеличку хатину, тісну, погану нору. І ця нора була той світ, що його так славлено за безкраїсть та пишність. Брудна нора, безладний крутінь.
Але ж боже мій! Скільки їх, скільки їх, скільки їх! Вони сповняють усю хату. Вони не дають йому дихати, не дають йому жити. І він не може їх прогнати, не може оборонитися, бо що ж він може зробити серед цього крутіню, серед цієї безладної безрозумної мішанини?
І мішанина крутиться, і Демид не тільки бачить, а й чує, як вона крутиться, чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! шам-шам!
І Демида мучить цей "шам-шам". Йому здається, що кожний "шам" б'є його по голові. Він хоче затулити вуха, але не може поворухнути рукою. Він хоче кричати, але кричати несила. Ні, він кричить, але тільки голосу його не чуть — він це добре сам поміча. Тоді він збира останню силу і скрикує...
Що це? Крутінь зник, але навкруги темрява. Демид починає пригадувати собі — де він, що він. Промина кільки часу, пою він догадується, що це ніч, що він у своїй хаті.
Треба б спати, але Демид спати не може. Він починеє думати, але думки знов стають уявами і знову постаті кру тяться...
Глянувши уранці на свого друга, Гордій аж злякався:
— Що тобі таке, Демиде? Ти як з хреста знятий!
Демид махнув рукою, сказавши, що трохи нездужає. Йому важко було розмовляти з Гордієм. Тим він страшенно зрадів, як того ж дня приїхав до його батько. Демид сказав, що поїде з ним погостювати додому. Казав погостювати, а справді не думав до міста вертатися. Гордій мав написати йому, як буде весіллія, бо неодмінно хотів, щоб Демид був боярином. Батькові треба було найменше тиждень, щоб покінчити всі свої справи. Цей тиждень був Демидові важким тижнем... Але минув і він, і нарешті вони поїхали.
Гордій же заходився діяльно доводити до краю те, що почав. Він не мав ще ніякої посади, та дуже й не дбав про неї бо йому кращою здавалася непідлегла адвокатура. Через місяць він уже мав таку-сяку адвокатську практику, що давала йому змогу жити вдвох з жінкою. Він написав тоді до Демида, але Демид одмовив, що хворий і тим не може приїхати.
Через тиждень після цього Гордій одружився з Ганною.
IV
Заробітку з адвокатської практики було в Гордія Раденка поки що мало: ледве вистачало, щоб прожити вдвох з жінкою, наймаючи малюсіньку кватирю з трьох світличок, з їх одна була спочивальнею, а друга — чим тільки можна: і залою, і їдальнею, і вітальнею; нарешті, третя — Гордієвим кабінетом.