Побачивши людину, скочила назад і щезла в лісі.
Пенкальський пізнав звірину і запитав себе:
— Чи заяче серце товчеться більше зі страху переді мною, чи моє зі страху перед зайцем?..
Коли управитель вийшов на край лісу, побачив перед собою досить широку леваду, за котрою золотіли лани збіжжя, а сям то там стояли коноплі й кукурудза. Аж тепер почав його їсти справжній страх, бо майже всюди працювали люди в полі.
Він щодуху перебіг леваду і вже мав ускочити в коноплі, аж тут зі всіх усюдів стали бігти до нього люди та кликати до нього:
— Іване Куценко, пождіть, Іване!
— Коноплі, рятуйте мене! — зойкнув Пенкальський і шугнув усередину, як миш у траву.
Прикучнув, зігнувся, скорчився й чекав з великою тривогою, що буде.
Люди окружили коноплі, а Панько Гавриш, не бачачи його, звернувся очима в те місце, де він сидів, і став прохати:
— Іване Куценку, не ховайтеся від нас! Ми вам хочемо подякувати за те добро, яке ви нам учора зробили на панському дворі. Якби не ви, то той лайдак, управитель Пенкальський був би всіх бідних людей голодом заморив. Ви наш великий добродій, Іване Куценку, й ми вас любимо й не перестанемо любити. А того псяюху Пенкальського — ух! Як він нам не впнеться в руки, ми його затовчемо, як собаку.
— Ой,— кликав другий голос,— як ми всі раділи, коли він так смішно баламкався у вашій руці!
— А, щоб його душа так баламкалась на чортових пекельних суховилах!
— Іване,— просив третій голос,— устаньте й покажіться нам! Невже ви нас боїтеся?..
Пенкальський аж помокрів зі страху й не знав, що йому почати.
— Правда, Іване, що той Пенкальський найбільша паскуда на світі? Правда? Скажіть!
Знаючи, що тепер мусить щось одповісти, Пенкальський видушив з себе хриплий звук:
— Агммм...
Хвилинку люди мовчали і з зачудуванням позирали одні на одних.
— Куме,— шепнув Гавриш до сусіда — це щось так, якби не Куценків голос... уважаєте, га?..
Коли усі накликування, щоб він показався, не помагали, Гавриш і ще один селянин із протилежних боків увійшли в коноплі.
Тоді управитель зірвався й почав утікати.
Але люди перейняли його спереду й він мусив станути.
— Це не Куценко,— крикнули селяни, а Гавриш дивувався ось як:
— Таж то якийсь пройдисвіт... Дивіться на нього! Його лице так виглядає, якби на ньому сто чортів горох молотило!..
— Він має Куценкове убрання на собі! Він украв Куценкову одежу! — кричали селяни.
— Бійтеся бога, люди добрі,— тремтів управитель,— я бідний подорожній... Я йду до Милятина на відпуст... Я жодного Куценка не знаю...
— А пана Пенкальського знаєш? — питав Панько Гавриш.
— Не знаю... — боронився управитель.— Чую тільки від вас, що це якийсь лайдак... Я порядний чоловік... Я богу душу винен...
Гавриш до нього:
— Ти богу душу винен?.. Таж тобі аж світиться з лиця, що з тебе злодій, душегуб! Ти украв убрання! Зараз мені скинь його!
Протягом кількох хвилин селяни скинули з нього убрання й сорочку.
Не обійшлося й тут без кількох штовханців для управителя. Але він був рад, що вийшов з життям. Пірнув у панські коноплі, де його уже ніхто не зачіпав і там лежав та думав, як дістатися додому.
Селяни віднесли Куценкові убрання в ліс. Коли ж довідались від нього, що той пройдисвіт і злодій — це Пенкальський, то деякі аж рачки з лісу лізли з веселості та втіхи.
XII
З книжкою на колінах сидів Іван Куценко під сосною та вдивлявся у пахучу зелень гущі, у якій недавно відчинилось віконце, щоби показати йому мавку, його долю.
Здавалося йому, що синє небо нахилилось дуже низько над землею, примостилося на темних верховіттях лісу, щоби зблизька приглядатися, як буде виглядати дивна стріча найщасливішої, найкращої жіночої істоти з нуждарем та викидьком життя.
Щоб довідатись, яка таємна і незглибна сила може звести на спільну розмову горду графську доню з найбіднішим сином мужика.
Мабуть, уся природа в лісі почувала, що небавом станеться щось надзвичайне тут.
І ось пополудневе світло сонця розіллялося іскристо — самоцвітним морем на весь ліс.
І вистелило темні сплети верховіть казково тканими світляними хустками.
Позолотило тут і там чатиння на землі й облило повінню вирійно-серпанкового проміння зелень папороті і кущів.
Розснувало перлоцвітне павутиння соняшно-промінних струн і пов'язало ними гілля з гіллями, кущі з кущами й людську душу з небесами.
І на ті таємні струни світла сіли пташечки, одіті й обжемчужені промінням сонця.
І співають, і щебечуть вічну пісню молодості, радості і весни життя.
Розтужена, розмріяна душа сама переміняється у соняшно-світляну пташку.
І на стрічу зелені лісів і синяві небес і безконечності світів співає пісню одушевлення й захоплення:
— Хвала життю!
* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.
Як могло статися те, про що уява нуждаря ніколи не була в силі мріяти й у сні недуги та гарячки?
А проте розказується у казках про горді та чудові царівни, що цікавилися долею забутих, найнещасливіших молодих людей.
Одначе це лиш туга, мрія і поезія, що вириває душу зі сніжних обіймів марної буденщини і сірої та морозної дійсності.
Та невже ж лиш дійсне те, що тільки око бачить: кущ переді мною... порохнявий пень... ложка страви, що до уст іде?..
Чи дійсне тільки те, що вухо чує: п'яний регіт алкоголю... скрегіт злоби... гук гармат... зойк... проклін?..
Невже це не вища, справжня дійсність: полум'я, чуття і туга, думка і образ мрії, для якої і якою дух живе, кривавиться, паде в знесилля, щоби знов піднятись до висот надземних?
* * *
На книжку глянув, що лежала на колінах.
"Метаморфози" Овідія.
І несподівано Іван почув, як мовчалива мудрість оцієї книжки починає нове світло сіяти в його душі.
Пригорнув книжку до грудей і думав:
"Тобі, мій друже, книжко, я завдячую, що я побачив мавку.
Завдяки тобі знайшов я мрію, що мене, нуждаря, зробила найщасливішою людиною".
Поцілував книжку і присягнув на неї: чи мавка явиться йому, чи ні, він од сьогодні продовжатиме науку, яку людська злоба йому перервала.
Тепер, коли явиться мавка, він не стане перед нею, як жебрак, непотріб і ледащо, лиш як молода людина, котра віднайшла загублений свій шлях.
Тим більшу вдяку та пошану відчуватиме до мавки, бо лише вона одна доконала чуда, що не вдалося нікому перед тим: вона несвідомо спонукає його не плисти порохнявою колодою по крутіжі життя, лиш вибрати собі мету і прямувати всіма силами до неї.
XIII
Нараз Іванові прийшло на думку, що мавка могла забути, на котрому місці він сидить.
Може, вже вона у лісі, та не в силі віднайти його?
Мерщій устав і тією самою стежкою, на якій шукав її після першої появи, вийшов крізь гущавину молодих сосон, малин, ліщини на дорогу, що здовж потока через ліс вела.
Не побачив її та чим худше вернув на своє місце, збентежений думкою, що, може, вона якраз тепер туди зайшла, та не застала там його.
Успокоївся трошки, як її не стрінув.
Щоб дати знак, де він находиться, почав проказувати напам'ять пісню про дівчину-гомін.
Кілька разів її виголосив і наново починав.
Коли проказав слова:
— Наче смерть будить зі сну, своїм словом весь ліс роздирає:
"Люба, кохана моя, доле моя і світло моє ти,
Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?.."
Нараз донеслось до нього далеко, лелійно-розвійне, примарно-чародійне:
— Де ти?..
Куценко зблід.
Гаряча струя вдарила йому на груди й піднеслась до горла.
Він зірвався зі свойого місця і сів на довгий пень сосни, котру недавно буря вирвала з корінням, і впер очі у зачинене віконце зелені.
Ось віконце відчиняється. А в нім являється вона, її надземне, чарівне обличчя листям обмережене. Сонцем опромінене...
Він дивиться на неї, оголомшений, захоплений, стривожений. Його серце стукотить, начеби хотіло розірвати груди. Боїться, що не буде в силі встати й вийти назустріч їй.
Мавка зауважила його збентеження й виходить із гущавини.
Аж тепер Іван піднявся з пня сосни й пускається напроти неї.
Стають одне проти одного.
Куценко мовчки кланяється мавці.
Боїться перший вимовити слово, бо не знає, що і як сказати.
І йому здається, що усяке, хоч би наймудріше і наймогутніше слово прожене вимріяно-чародійний сон, який у цій хвилині оснував його життя тонесеньким, розвійним і крихким серпанком понаддійсності.
Мавка подала йому свою маленьку, черешнево-цвітну ручку, мов пелюстку, яка нагло з квітки виросла.
Та ледве Йван-силач узяв цю ніжну ручку боязко в долоню, мавка крикнула легенько й зараз же по кучерявій зелені кущів розсипала перлини гомінкого сміху.
Куценко позирав на неї злякано.
— Ви мені,— сміялась мавка,— несвідомо стиснули руку так, що трошки заболіла...
Куценко затремтів:
— Вибачте, панно граф'янко... я не знав...
— Не звіть мене граф'янкою. Це дуже прозаїчно... й немодно...
Мені подобається так: я — мавка, а ви — лісовик.
Іван поволі приходив до себе й відповів:
— В такім випадку ви і я — це творива уяви...
— Це ви, лісовику, сказали добре.
По тих словах дівчина підійшла до вивернутої сосни й на неї сіла.
Куценко сів напроти неї, на пень, що рівно зрізаний, стирчав з землі, п'ять кроків од мавки.
Мавка глянула довкола себе і закликала із радістю дитини:
— Як тут гарно, як чудово! Я хотіла би бути справжньою мавкою й жити в лісі.
— Я не є справжнім лісовиком, а проте живу у лісі,— усміхнувся Куценко.
— Це мене цікавить. Ви мені це розкажіть! Я й по те прийшла сюди. Та найперше мені відповідте: — Чи в міфології де сказано, що мавка ходить у капелюсі?..
— Ні,— сказав Іван, здивований її питанням.
Дівчина засміялась:
— Отже, як із мене мавка,— капелюх набік!
І з тими словами скинула капелюх, який зісунула з сосни на землю.
Куценко скочив, і підняв його, й повісив на галузці.
Знову сів на пень і хвильку приглядався, як мавка рукою справляла зачіску та кидала на нього супокійне сяйво розцікавлених очей.
Її русяве і густе, немов повісмо, кучеряве та буйне волосся опливало золотими хвилями її ніжне, рожево-біле, чарівне обличчя і спадало на плечі довгою здоровою косою, яка, виринувши з бурунів волосся, спливала на долину золотою струєю.
Із її великих, синіх, мов блакить небес, очей дивилася на світ інтелігенція, що намагалася у пестрім перехресті найрізнородніших поглядів, звичаїв, забобонів та пересудів знайти, схопити та створити свою власну, від нікого незалежну думку.
Її малі, рожеві, гармонійно до поваги і до сміху складені уста горіли краскою вишень і пристрасним бажанням тішитися орлиним словом і гарячим, чистим почуванням.
Її маленькі руки й голі, круглі, незвичайно білі рамена, уся її подоба говорили про те, що найвищий Творець доповнив твір людської природи, щоби люди, молоді, старі, малі, великі, нуждарі й багаті, дивлячись на цю істоту, говорили з захопленням:
— Яка краса! Яка досконалість!
XIV
Коли мавка пригладила собі волосся, кликнула:
— Тепер ви розкажіть мені, як це ви стали лісовиком і який зв'язок має ваше життя з піснею про дівчину, яка перемінилася у гомін?
Ні.