Пропали Лукуловські [84] обіди!... (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!
Надя. А нема нікого?
Іван. Як бачиш — нема. (Дзвінок.)
Надя. Другий!
Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!
Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...
Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?
Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.
Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти — чистий ангел, ти б не зрадила.
Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.
Іван. Але ти не моя...
Надя. І не можу бути вашою ніколи — ви жонаті...
Іван, тре лоб. — Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [85] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [86] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [87] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очиститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) Завтра порву з Людмилою!
Ява X.
Крамарюк і Іван.
Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.
Іван. Випив і закусив?
Крамарюк. Ке-ке-ке!
Іван. Де Людмила Павлівна?
Крамарюк, жує. — Людочка? Пішла додому, головка болить.
Іван. Брешеш!
Крамарюк. Коли Людочка неправду сказала, то й Стьопка бреше.
Іван. Лукавий прислужник!...
Крамарюк. Їй, [88] не знаю нічого.
Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.
Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.
Іван. Ну, говори далі святу правду!
Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.
Іван. А Людмила де була?
Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.
Іван. Вона поїхала з ґрафом!
Крамарюк. Не може бути?!
Іван. Скотина ти!
Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Кактус на дверях.)
Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?
Крамарюк. Яка?
Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...
Іван. Що?
Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.
Іван. Які зуби? При чому тут зуби?
Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби — десну давили — і вийшла, а хтось узяв зуби.
Усай, вбігає, до Кактуса. — Зуби, зуби! Де зуби?
Кактус. Не знаю.
Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?
За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!
Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.
Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки — може, собачка взяла? (Пішов.)
Іван. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебірайся у другу уборну..
Крамарюк. Чим же я винен?
Іван. Я тебе знаю — ти сприяв.
Кактус, у дверях. — Іван Макарович, починаю.
Іван. А зуби?
Кактус. Є, є— Амішка гризла.
Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)
Ява XI.
Крамарюк, потім Райська.
Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [89] траґедія. (Входить Райська.)
Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [90] женщина!
Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.
Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.
Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!
Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб заступився.
Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.
Райська, здержно хлипає. — Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.
Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона — багата?
Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!
Крамарюк. Щасливий Альоша — вічний кусок хліба!
Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помирилася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [91] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)
Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [92] (Зника.)
Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія — Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.
Райська, хлипаючи. — Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаровича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі знайти пожарного — давай їй актора!
Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспокойтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.
Райська, встає, бере за руку Крамарюка. — Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...
Крамарюк. О, розумію, розумію.
Райська. Надіюся на ваше, добре, благородне серце! (Виходить.)
Ява XII.
Крамарюк, а потім Кругляков.
Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Виудив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборонено ходить.
Кругляков. Кому?
Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.
Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник — Кругляков.
Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.
Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати — подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: маленька, чорненька, кругленька, гарненька?
Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плескуваті. Кого ж ви шукаєте?
Кругляков. Жінку! Розумієте, збожеволіла!
Крамарюк. Taк шукайте в домі божевільних. .
Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Подумайте! Я мучусь на нічних заняттях, [93] заробляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в театрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полюбились і женились... Але, грать — одно, а платити гроші за театр — зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то — щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка — нема. Порайте, де її шукать.
Крамарюк. Евріка! [94] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [95] і кидає на сцену свою шляпку.
Кругляков. Вона! Вже дві шляпи побила, і вранці хрипить як із перепою...
Крамарюк. Біжіть зараз до музикантського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.
Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з театру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)
Ява XIII.
Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.
Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!
Крамарюк. Певно, завісу не в час спустили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)
Усай, вбігає. — Ради Бога! Прийом — велика річ!
Іван. Не піду. (Входить портний.)
Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вийдіть! Гам, крик, визови роблять ефект — і завтра збор. [96]
Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.
Усай. Я її оштрафую.
Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!
Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштрафую! І Дениса оштрафую за п’янство...
Кактус, на дверях. — Іване Макаровичу, кличуть! (Зника.)
Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [97] — зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)
Усай. Ху, слава Богу!
Крамарюк. Що там сталось?
Усай. Ет, відчепись! Газети не пропустять скандала, послі [98] і прочитаєш. (Виходить.)
Крамарюк, до портного. — Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?
Портний. У публіці був сміх, Іван Макарович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.
Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)
Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари прокляті! (Сіда.)
Кактус, у дверях. — Ще кличуть!
Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?
Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)
Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. — Ну, спектакль!
Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...
Іван, схоплюється. — Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого...