Зрозумів?
Гемор шкріб потилицю, зсував на лоба кепку з довгим козирком, здається, більше для того, щоб приховати зляканий погляд маленьких блудливих оченят на масному обличчі.
— А ще ти мені так нічого й не доповів про стару лосиху,— продовжував Лебеденко.— Який мерзотник укоротив їй віку та осиротив двох лосенят?
— Це вже хай мене грім скарає, але не знаю! — затрусив обличчям Гемор.
— А мусиш знати! — посварився Лебеденко різко.— Ти господарем у полі на ніч лишаєшся і повинен усе бачити. Та й стріляно її не вночі, а на світанку. Доярки на фермі чули постріл, а ти нічого не знаєш... А от мені вже дещо відомо: по-перше, браконьєр не з далеких, по-друге, поспішав дуже, бо й ратиць не встиг приховати; по-третє, ще деякі сліди залишив... І ми все одно виведемо його на чисту воду.
Довгий козирок у колгоспного охоронця опустився при цих словах чомусь низько і закрив півобличчя.
— Це таки моя вина, Олександре Юхимовичу,— захитав головою Гемор, глухо промовляючи.— Заспав я того дня... Наче мене хтось маковим молоком обпоїв... Виїхав у поле, як сонце вже ген-ген підбилося. От воно так і вийшло, що не бачив, коли той бузувір прикінчив лосиху, їй-богу... От щоб із цього місця не зійшов...
— А ще ми...— перебив його Лебеденко, та чомусь передумав, не доказав, тільки махнув рукою і взявся за ключ запалювання.
— Ще ми...— кинув Юрко з прочинених дверцят, та теж не встиг кінчити, Лебеденко включив мотор, і рокіт його покрив хлопців голос.
ЮСИНА
Всі ці дні Росинка жила мовби у тумані, хоча зовні ніхто того й не помічав. Коли пололи — і вона разом з дівчатками; як по закінченні тих робіт перейшли на дно майбутнього озера — загортали ями від викорчуваних кущів, збирали хмиз,— знову разом з усіма. Потім перебралися на другий бік дамби, щоб далі готувати тераси для осінніх посадок у яру,— теж не відставала він інших.
Розмовляла, жартувала, навіть сміялася. Але скрізь, щохвилини мовби сунулась за нею якась тінь і кричала злим геморишиним голосом: "Сама ти знайда! Підкидьок!.."
Від того все тремтіло в ній і десь глибоко всередині боліло.
Лишившись на самоті, ставала задумлива, мовчазна, дивилася кудись в одну точку незрячими очима і бачила то одне, то друге з пережитого, чула чужі голоси.
Її здавна цікавило: чому в неї таке незвичне ім'я — не Марія, Галя чи Клава, а Росина. Такого в селі ні в кого немає. Звідки воно взялося і як?
Ще давно колись по обіді, як сиділи з мамою на дивані і про щось розмовляли, без ніякого зв'язку з попереднім, дівчина запитала:
— Мамо, а де я взялася?
У Тетяни Степанівни аж брови здригнулися. Закліпала повіками й мовчала. Тоді Росина знову повторила своє запитання.
— Ох, яка ж ти...— усміхнулася мама.— Чудна ти в мене!
Обняла дочку за плечі, пригорнула до себе. Хотіла говорити щось інше, але Росинка випручалася з обіймів, сказала майже строго, з напругою в голосі й на обличчі:
— Ні, мамо, ти повинна розповісти, де взяла мене...
А мама все сміялася:
— Знайшла...— мовила безжурно, піднявши високо брови. Вони повигиналися в неї дугами, але зовнішні кінці швидко-швидко чомусь тремтіли, мов крила в наляканої птахи.
— Отут знайшла...— Та не доказала, схопилась.— Ну, Росинко, що це ти надумала таке? Це було давно і зовсім не цікаво.
— Як — не цікаво? Мені дуже інтересно... Я хочу все знати... Ні, ні, мамо, ти ніколи не говорила неправди. Я певна, що й зараз ти розповіси тільки так, як було... Я тебе дуже прошу.
Промовила те таким голосом, що відбутися й далі жартом мати вже не могла.
— Ну, що ж,— зітхнула,— раз хочеш, хай буде... Я знайшла тебе отут коло Білої Криниці. Тоді був ранок, весняний, теплий, росяний. Ще тільки сходило сонце. Я поспішала до Білої Криниці по воду на чай, а заодно і вмитися. В селі казали: хто миє лице з Білої Криниці, той буде красивий.
— А...— засміялася Росинка.— Ось чому ти, мамо, у мене така гарна... Ну-ну, розповідай далі.
І вона, поклавши ногу на ногу та обхопивши коліно руками, розказувала, що тоді ще не було тут ні цього будиночка, ні шкільного лісництва взагалі. Схили яру вкривали зарості буркуну, горицвіту, череди, будяків та інших різних бур'янищ, а поміж них бігла вгору стежина до криниці. По ній вона тоді й ішла.
Які пахощі стояли довкола! Кожна рослинка, кожне деревце і кожен кущ саме квітували. Яр по самі вінця був залитий духмяністю.
Із-за верху байраку визирнуло сонце. Перший промінь його упав на крутосхил, і зело нараз спалахнуло, мовби хто щедрою рукою сипонув навколо самоцвіти.
Тоді їй, Тетяні Степанівні, здалося, що в житті не бачила ще такої буйної роси. Алмазної чистоти і прозорості краплі звисали із суцвіть та листків цілими гронами.
В ту хвилинку побачила на жовтій пелюстці дивини особливо велику росину.
Вона блиснула таким райдужним сяйвом, що аж очі заболіли. Де ж було не взяти той самоцвіт на долоню...
— Ти, мабуть, уже здогадалася, хто то був? Моя донька... Я назвала її Росинкою.
А згодом, здається, минулого року, влітку, так само, як і тепер, приїхали городяни в лісництво, і з ними вчителька Ольга Іванівна. Вона разом з дівчатами жила — поряд із будиночком у наметі. Росина ніяк не могла збагнути, що це було — вечір чи ранок? Пам'ятала: мама, уклавши її в постіль, поцілувала в щоку, побажала доброї ночі. Заплющила очі і в ту мить, зігріта якоюсь теплою млостю, камінчиком покотилась у солодку безвість...
А тепер ось у щілину дверей видно, що там, у першій кімнаті, горить світло. Чути приглушену розмову.
Росина прислухалася. Говорила мама. З ким це вона? Ага, з Ольгою Іванівною. Хоч розмовляли дуже тихо, та все ж дівчина вловила своє ім'я.
Підвела голову.
— А я подумала, що то ваш чоловік,— казала Ольга Іванівна, подзенькуючи об склянку ложечкою (певно, вони пили чай).
— Ні, ні,— рішуче заперечила мама,— то тракторист дядько Лесь... Багато допомагає шкільному лісництву...
— Дивно...
Тепер у Росинки не лишалося сумніву — розмова про неї.
Хотіла було встати, підійти до дверей, але зрозуміла, що від найменшого руху заскрипить ліжко, почують там, у першій кімнаті, і замовкнуть. Краще лежати тихо.
Знову прислухалась. Та розчути всього не могла.
— Коли приніс молоко,— казала гостя,— так напрохував Росинку випити на ніч...
— У нього добре серце...— зітхнула мама.— Має середню освіту. Колись кінчив десять класів. В армії ще, здається, якусь школу...
Далі мама говорила пошепки, і Росинка нічого не могла розібрати.
Потім почулося зітхання. І вже голосніше:
— Отак ми й живемо тепер із нею. Обом добре — вона не сирота, а я не одинока...
Скільки й пам'ятає себе Росина, знає поряд лише маму — ніжну, ласкаву, люблячу. А тато? Це слово для неї нічого не значило. У ньому ні теплоти, ні світла. Ніколи в житті не промовляла його, лише чула, як казали інші діти: "А тато до свята купив мені нове пальтечко..." Слухала те й відчувала, як десь далеко-далеко щось боліло їй. І вона, аби заглушити той біль, промовляла й собі: "А мені до свята мама купила і пальтечко новеньке, і хусточку квітчасту". І то була правда, бо рідко кого з дітей у класі так пестили, як її, Росинку, мама...
І ще пригадується один ранок. Розплющила очі, а надворі вже день. Мамине ліжко прибране, в кімнаті вона сама. Скрипнули вхідні коридорні двері.
— Хто там? — гукнула, підіймаючи голову.
— Це я, дитино,— озвалася Тетяна Степанівна.
Почувши мамин голос, зраділа, схопилася з ліжка, побігла в першу кімнату.
— Чому ж ти мене не розбудила?
— А навіщо? Сьогодні ж неділя, вихідний, і всі діти мають право довше поспати. А особливо ти, Росинко. Сьогодні ж ти у мене іменинниця...
— Ой мамо!
Вони пригорнулися одна до одної, мов сестри.
Відтак Тетяна Степанівна на хвильку відсторонила дівчинку і, все ще не випускаючи її з рук, сказала:
— Вітаю тебе, моя рідна, будь здорова та щаслива.
У спальні мама швидко дістала з гардероба пакунок, загорнутий у цупкий сірий папір та перев'язаний шпагатом, подала дочці.
Іменинниця нетерпляче розв'язала шпагат, розгорнула папір, і на неї аж хлюпнуло темнофіалковою барвою.
То був спортивний шерстяний костюм, з червоною торочкою на рукавах та комірі.
— Ой, який гарний! — скрикнула дівчина.
Не минуло й хвилини, як вона, вже одягнена в обнову, пританцьовувала перед люстром, вправленим у дверці гардероба.
Тетяна Степанівна з усміхом, у якому таїлося вдоволення, слідкувала за донькою.
— Трохи завеликий,— зауважила стиха,— та нічого, до зими, коли кататимешся в ньому на лижах, ще підростеш.
— Спасибі, мамо,— Росинка знову пригорнулася до Тетяни Степанівни, поцілувала в щоку.
Тільки відступила од ліжка, щоб роздягтися,— побачила на бильці стільця, що стояв біля узголів'я, сукню кольору морської хвилі з білястими, як піна, розводами.
— А це що? — поцікавилася.
Озирнулась на матір, а в неї на обличчі теж розгублене здивування.
— Не знаю...
— Жартуєш, мамо, хто ж, крім тебе, ще може! Та не тільки плаття, ще ж і туфлі!
Вони стояли під стільцем — новенькі, чорнобілі, схожі на сороченят.
Більше не задумувалася над тим, хто все те подарував, бо була певна, що, звичайно ж, мама.
Коли взувала туфельки, у правому раптом щось зашаруділо.
Нагнулася, придивилась, аж то шматок паперу — із учнівського зошита, і на ньому простим олівцем написано:
"Вітаю Росинку з днем народження! Бажаю міцного здоров'я, щастя та більше п'ятірок у табелі!
Сірий зайчик".
— А-а! — зраділа школярка.— Та це ж дядько Лесь. Пам'ятаєш, він завжди, коли приносив цукерки чи ще якісь подарунки, казав, що то від Сірого зайчика.
— Може, й дядько Лесь... Він же тебе давно любить.
— Мене? — підняла брови.— А може, тебе... поважає?
...Все те знову й знову оживало в неї перед очима, та тільки не тамувало болю, не приносило розради.
Росина тихо й самотньо страждала.
По обіді найчастіше непомітно ішла тепер у поле. Звертала борозенкою в пшеницю, що колоссям сягала підборіддя, і в одинокості своїй журній відчувала повну безпеку — ніхто не зранить її співчутливим поглядом, необачним питанням чи жальною ласкавістю. Тихо шепталася нива, дзвеніли жайвори над головою, бігли кудись удаль попелясті хвилі, а вона, мов туго змотаний клубочок дитячого горя, самотіла в зріючому морі хлібів.
ЧОТИРИ СКИБИ
То така нелегка справа — кілька годин підряд вергати лопатою землю.