Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...
Коли йде він... іде батько.
— Тато, — кричу, — тато!
Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.
Він зняв мене з дуба.
— Мабуть, давненько виглядаєш батька, — каже, — аж з лиця спав.
А я все дивлюсь у вічі.
— Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, — каже.
А тут надходить Катря — теж недалеко, мабуть, була.
— Поки що усе гаразд, дітки, — хвалиться батько, — панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.
Пречиста Мати заступила! — хреститься тітка Мокрина. — Дякувати Господеві!
V
Пани бенкетували та бенкетували. По батька не приходять.
Минає тиждень, минається й на другий.
— Забули! Заступа Пречиста! — тішиться тітка Мокрина.
Одно, що тітка впова на Пречисту, а друге й те, що людина, кажуть, і в пеклі звикає, а звикне, то не метушиться. Немов заспокоювалися і ми.
Розляглася чутка, що пан свата, чи вже висватав якусь генеральську дочку. Пан вже давненько удовів — покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана — пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...
Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку — очиці якось пригасли, устоньки зблідли.
— Зстаріла ти, голубко, — каже їй тітка Мокрина. — Мабуть, ще не оздоровіла?
— Оздоровіла, — одказує, — та живу наче в Божій карі — все боюся, що знов візьмуть.
— Ти ж давно засватана — повінчатись би вам.
— Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь — жалко дуже... — та й вмилася сльозами...
— Зажди, голубко, — каже тітка Мокрина, — от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...
— Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.
— Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...
Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...
Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...
— Завтра, як трохи звечоріє, — каже мені тітка Мокрина, — то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр — там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся — бач, ти така, як з хреста знята...
Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: "І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти", то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що — не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, — стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:
— Нездужаєш, дочко?
Не признається.
— Я, тату, здорова.
І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: "Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди", а вона:
— Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...
От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, — а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче — чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина — звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.
— Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.
Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
— Спаси, Господи!
Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
— Мабуть, втомилися дуже? — пита. — День Господь дав скварний такий...
— Ледве дихаю, — промовляє чорниця.
Та до Катрі:
— Дівчино, дай мені водиці напитись.
— Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! — впада тітка Мокрина. — В нас водичка славна.
Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
— Треба їй сприяти, — клопочеться тітка Мокрина, — чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...
А чорниця п’є — не нап’ється.
— Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, — кажу, — та все цмулить.
— Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, — уріка тітка Мокрина. — Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.
Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу — чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся — спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
— Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, — жалкує тітка Мокрина. — Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.
Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
— Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? — пита.
— А є така стежина, — каже тітка Мокрина, — а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...
А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
— Добре, тіточко.
А чорниця:
— Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.
— Не встигне до змроку, — каже тітка Мокрина, — чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися — зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила — самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... — знов почала переглежувать ту панську травичку.
— Ой, коли б же той посланець не барився, — зітхає. — Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, — а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...
— А як у двір візьмуть та не вподобають, — кажу.
— То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, — чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
— А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
— Ось я й тут, — каже Данилко — такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
— Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
— А хто його зна, — одказує, — що буде, то буде. Більш копи лиха не буде — нехай з копу.
— Не чутно за Дороша?
— Ні, — наче у воду впав. Казав справник: "Таки вишукаю", та ще не вишукав.
— То всі ви там живенькі?
— А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.
— Боже мій! — сплеснула руками тітка Мокрина. — Втекли?
— Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок — по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, — бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, — запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, — якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.
— Щасливо!
— Мати Божа милостива! — журиться тітка Мокрина. — Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!
— Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? — кажу.
— Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...
Та й згадала:
— Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.
Гукнув — не відгукується.
— Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...
Я льотом долетів до гайового окраю — нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля — не видко. "Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути".
І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю — жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі...