До п'ятнадцяти пар весел; по два вітрила: прямокутне, для попутного, та скошене – для бокового вітрів; два стернових весла, встановлюваних на носі та кормі "чайки", щоб можна було змінювати напрям руху, не розвертаючи човна; борти, обшиті в'язанками очерету, які, з одного боку, підвищували плавучість "чайок", а з іншого — слугували певним прикриттям від куль та пом'якшували сти-кування з ворожими кораблями під час абордажних боїв…
Погодьмося, що все це робило "чайки" швидкими, ма-невреними і достатньо живучими, щоб козаки могли долати значні відстані, а також рейдувати по мілких затоках, річках та лиманах, на яких турецькі галери та галеони сідали на мілину; і, звичайно ж, висаджувати свої десанти на тих ділянках суходолу, до яких турецькі кораблі навіть не нава-жувалися підступатись.
При цьому не слід забувати, що озброєння кожної з "ча-йок" подеколи сягало шести гармат, а кожен козак, окрім шаблі та кинджала, мав по дві рушниці; чимало козаків були озброєні ще й пістолями чи луками. І якщо врахувати, що Сагайдачний іноді виводив у море ескадри, чисельність яких сягала понад трьохсот бойових човнів, то неважко пояснити, чому в більшості випадків відважним українським морякам вдавалося, чи то громити турецькі ескадри, чи принаймні ща-сливо уникати власної поразки.
І, що б там не писали з цього приводу турецькі джерела, можна з упевненістю стверджувати: в XVII столітті турки ніколи не почувалися на Чорному та Азовському морях, як, втім, і на великих українських ріках та лиманах, ні повновла-дними господарями, ні просто впевненими в своїй безпеці..
Знову ж таки, жодні літописи, хроніки чи документи кан-целярії Війська Запорізького не дарують нам конкретних сві-дчень того, як саме відбувалося сходження Петра Сагайдач-ного до гетьманського "престолу", та коли саме відбувалося вручення йому гетьманської булави, такий собі різновид ко-ронації на козацький лад. Тому дослідники змушені відтво-рювати ці події опосередковано.
По-перше, зберігся датований 1615 роком лист литовсько-го воєначальника Лукаша Сапеги до свого брата Лева. В цьому листі Лукаш нарікав, що під час нападу татарської ор-ди полковник Сагайдачний, який саме перебував на Київщи-ні, на чолі трьохтисячного корпусу реєстрових козаків, не захотів допомогти польським хоругвам, аби спільно відбити напад степовиків. При цьому Сапега підозрював, що козаць-кий полковник навмисне наказав своїм козакам не втручатися в цей конфлікт, оскільки розраховував розгромити, чи взагалі витіснити з українських земель, польське військо, до якого козацтво ставиться з ненавистю.
З інших джерел відомо, що навесні 1616 року гетьманом реєстрового козацтва був Василь Стрілковський. Відтак мо-жна припустити, що Сагайдачного козаки обрали, швидше за все, десь на початку липня цього року, по тому, як завершив-ся морський похід на Варну, під час якого козакам вдалося перемогти турецький флот в гирлі Дунаю. І що поштовхом до передачі йому булави якраз і могла стати млявість, з якою Стрілковський здійснював організацію морських походів.
Вважається, що саме ця обставина спонукала козаків об-рати його, напередодні відомого походу 1616 року до берегів Кафи, гетьманом. На мій погляд, це сталося ще 1615 року, і задум значного морського походу під стіни дуже укріпленої Кафи (сьогоденної української Феодосії) виник у Сагайдач-ного вже на ознаку того, що січове товариство не помилило-ся, обираючи його, відомого "чорноморця", на цю посаду.
Недарма ж у "Віршах…" Касіяна Саковича римовану хроніку цих подій відтворено такими панегіричними рядка-ми:
Військо гетьманом його за вмілість обрало,
Турків з ним і татарву мужньо побивало,
В час свого гетьманства взяв місто кримське Кафу,
Що аж сам султан зазнав немалого страху.
Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,
Каторги одні спалив, інші потопив.
Із неволі безліч він християн звільнив,
Бог його і воїнство в тім благословив.
За найбільшу лицар в нас має нагороду,
Як з неволі визволя бранців на свободу.
Але для Сагайдачного не було таємницею – як часто гетьманська булава, чи булава кошового отамана, переходила з рук у руки. І яким болісним, кривавим виявлявся подеколи цей "перехід", до яких конфліктів та розколів призводив. Чому так ставалося? З різних причин. Одні гетьмани не влаштовували польський уряд, інші – козаків, тим паче, що, в суті своїй, в усі часи, особливо в перервах між походами, ко-зацьке товариство залишалося до анархізму волелюбним, і по-бунтарськи некерованим. Отож особливих ілюзій щодо свого володарюванням шаблями і душами запорожців Сагай-дачний не плекав.
5
…Й ось тут саме час порушити хронологію викладу, щоб поміркувати над такою обставиною. Щойно, посилаю-чись на писемні джерела, ми зупинися на подіях, які стверд-жують, що Сагайдачного було обрано на гетьмана в 1615-1616 роках. Проте існують відомості, що насправді вперше булаву йому було вручено за десять років до цього терміну. Просто настав час, коли січовикам у черговий раз набрид безлад у їхніх справах, і вони забажали ясного розуму та сильної, владної руки. Тоді і спрямували свої надії на Сагай-дачного – козарлюгу вправного, фізично витривалого і рішучого, націленого на попереджувальні удари не лише по татарських улусах, але й по землях власне Османської імперії. З цього приводу літописці звірялися нам: " Лето 1606. Петр Конашевич озвался гетманом". Ось так, хоч і не дуже переконливо, а проте лаконічно.
Що ж до нового гетьмана, то він одразу ж довів, що козаки не помилились. Восени того ж року він спорядив чималу ескадру з чайок і повів її до турецьких берегів. Втім, у "Ко-роткому викладі життєпису гетьмана…", поданому в "Історії села Кульчиць…", стверджується, що похід на Варну відбувся 1605 року, і що вперше ім'я Сагайдачного "набуло широкого розголосу, коли запорожці, внаслідок морського походу (1605 року), здобули турецьку фортецю Варну і за-брали більше як на 180 тисяч золотих різної здобичі".
Десь поблизу Варни козаки натрапили на турецьку ес-кадру з десяти галер. Дочекавшись ночі, вони рішуче атаку-вали їх та захопили, заволодівши при цьому всіма гарматами. Здавалося б, можна повертатися на Дніпро. Але поруч лежа-ло окуповане турками болгарське місто. І сам Бог велів пода-рувати болгарам промінь сподівання. Ось тільки козаків вия-вилося занадто вже малувато, а тому йти на штурм було не-безпечно. Почухали хлопці потилиці, і вирішили вдатися до хитрощів.
Про те, як саме козакам під командуванням Сагайдач-ного пощастило взяти Варну, можемо здогадуватись, "роз-шифровуючи" відому народну думу "Була Варна здавна славна" та посилаючись на історичні розвідки дослідників. А вони стверджують, що одна частина козаків висадилась на узбережжі, інша ж – залишилася на "чайках". І постало пи-тання: звідки штурмувати? З моря, з суходолу, а може, одно-часно? Вихід було знайдено досить оригінальний.
Кілька "чайок", добре озброєних гарматами, зайшло в нешироку річку і влаштувало таку собі "прогулянку під вітрилами". Подумавши, що козаки, мабуть, перепилися чи перегрілися на сонці, якщо вже наважились на таке, турецьке військо вийшло з міста, щоб потопити човни, а вцілілих українців перебити. Та, щойно один із турецьких підрозділів теж сів на човни, як одразу ж потрапив під такий густий гар-матно-рушничний вогонь із "чайок" та з берегової засідки, що мусив попрощатись із білим світом. Лише кільком воякам пощастило втекти за мури. Й ось тоді, не даючи туркам отя-митись, Сагайдачний повів своїх лицарів на штурм.
Як твердять хроністи, Сагайдачному вдалося здобути місто і визволити кілька тисяч полонених, серед яких були не тільки українці, але й воїни з інших християнських країн. Натомість до полону потрапило чимало турецьких офіцерів та чиновників, а крім того, козаки захопили величезні трофеї. Можна з упевненістю сказати, що це була перша, після по-разки повстання Наливайка, по-справжньому блискуча перемога; що походом на Варну Сагайдачний, по суті, відродив славу січових лицарів і підніс її до європейського рівня. Ну а народні піснярі увічнили цей подвиг у думі "Була Варна зда-вна славна":
А в неділю пораноньку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки.
Стали ради радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжуть, плинуть човенцями,
Поблискують весельцями…
Словом, що та як відбувалося далі під стінами болгар-ської Варни, і як козаки здобували її – ми вже знаємо. Заува-жу лише, що імені Сагайдачного в думі не помічено, і в праці Голобуцького цей штурм датовано не 1606-м, а 1604-м ро-ком. Отож, або в думі йдеться про інший похід, або ж… Ні-чого не вдієш, увесь життєпис Сагайдачного супроводжуєть-ся такими ось "датними" непорозуміннями.
Та це я говорив про події, що розгорталися після об-рання Сагайдачного гетьманом 1606 року. Проте автор "Історії русів" Георгій Кониський річуше не погоджується з таким датуванням і пише: "На продовження на Малоросію польських утисків, полки малоросійські, деякі погоджені на послух коронного гетьмана, а решта, порозумівшись з коза-ками запорозькими, року 1598-го вибрали собі за гетьмана обозного генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, і він перший почав писатися "гетьманом запорозьким", а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати "Військо Запорозьке" почали.
Їх наслідуючи, титулувались також полковники і сот-ники малоросійські, та й саме військо малоросійське часто "запорозьким військом" називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, котрі були у послу-ху коронних гетьманів, так і для витримування прав своїх на вибори, які поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах малоросійських; а запорозькі козаки, навпаки, увійшовши у вибори малоросійські, раніше для них чужі, і, бувши далекими від сіл і від зносин з поляками, могли зруч-но зберігати права і свободи військові й одвертати від них насильства поляків".
Відволікаючись від проблеми датування, варто подя-кувати авторові "Історії русів" за роз'яснення, яке стосується назви українського козацького війська часів Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Тетері… — "Військо Запорозь-ке". Справді, з точки зору елементарної логіки, формування городових козаків, розкиданах на значних просторах від Сівeрщини до карпатських передгір'їв і Південного Поділля, не мали ніякого права іменуватися "запорізькими", запози-чуючи цю назву у формувань, що з'являлися на Січі та на Землях Війська Запорізького, — з їх запорізькими паланками, які розкинулися поміж лівобережжям Дніпра та Південним Бугом.
Таке привласнення городовим козацтвом назви, а отже й слави, запорожців — викликало нерозуміння, а подеколи й активний спротив, у багатьох січових козаків, й особливо у керівників Січі.