Значить, слаба я і ранок далеко…
– Михайло, – перебив Петро його думки, – та кинь придурюватися, я ж знаю, що ти не спиш. Ти б одружився з дівчиною, яку любиш?
– Просто, любив би і все… Не знаю.
Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далі.
"Чудні вони всі, сами собі роблять перешкоди, а потім б’ються. От і Катерина… Роби найкраще, наскільки життя дозволяє. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своїм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?"
IV
Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.
Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть…
Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.
От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.
А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скам’янів, застиг.
А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці, і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.
Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає…
– Гей-гей, цоб-цобе.
На селі розмова:
– Ой, ще й хліб погорить.
Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.
Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.
Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.
Ех, не виходить.
Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:
– Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.
Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала.
Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.
Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.
А Марійка все ближче підходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха… Величезний млин. Хапає, засмоктує, меле.
Гей, бережися, Марійко. Між колесами руку одірве.
І боязко їй.
Місто. Ніч. Вітер. Хмари. Туман і вогні.
Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса.
Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди.
Харківська вулиця, 8.
Відчинила, спізнала, зраділа та: очи швидкі такі, хитрі.
– От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю…
Принесла та, – велика, дебела дівка.
– Ти вдома сьогодні, – потім до Марійки: – У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити.
Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли.
– Де були, – запитала.
Сміялися:
– Взнаєш потім.
Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марійка.
Жили втрьох в одній кімнаті.
Дівчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цілу ніч не було вдома… Тітка казала, що вони роблять на вночішній зміні.
Швидко дні пролітають у місті. От раз увечері каже їй тітка:
– Нічого їсти. Десять день вже минуло, а ти ніде нічого. Мені й самій важко. Будь, як хочеш.
Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто приїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то іншого…
І Марійка боязко спитала:
– А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу?
Подивилась гостро Горпина:
– Побачимо.
День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена… А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже:
– Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я… Єсть один тут і гарний…
Відштовхнула Марійка. Вийшла.
Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати… Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там… Горпина чекала вже, знала: повернеться.
– Ну, так краще, голубонько, куди підеш? Куди… Знай, я їсти не дам, бо немає… – і всміхнулася криво: – Жалію тебе я… А то б я давно… І не панькалася з тобою; родичка ти…
Вечір. Вітер. Свистять зморшками вкриті уста й гадючаться пальці старечі.
– Ну, не бійся, дурна, як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?
Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.
– Слухай, слухай, Марійко… Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?
В голові не було ні думок, ні бажання.
– Все одно… Ах, все одно.
Сталося…
Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.
Залишив на столику гроші.
Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася…
А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.
Головою в подушку впхнулася.
– Даниле, Даниле, – плакала.
Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:
– Ну, Марійко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш…
Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.
– Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш… На дівчат подивись, як живуть… Розпитай…
І приводила знову.
Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.
Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
"Ого", – подумав…
Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
– Чому не заходиш, Петре?
– Ніколи.
Виходячи, спитав Іван:
– Вам куди?
– До Катерини. Ліворуч.
– На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?
Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
– Ти скажи, – почала Галя.
– Ні, ти.
– Ні-ні, ти спочатку, а потім я.
Тоді Катерина сама ласкаво:
– Знаю, знаю. Швидко ж ви.
А Петро поважно:
– Що там швидко? – Потім до Галі: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.
– Спіймай спочатку.
Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.
– Ми з тобою прийшли побалакати.
– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.
– Я їй не дам.
– А хто ж буде?
– Я.
– Ти ж не вмієш.
– Я не вмію?
І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити…
– А діти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра.
– Я… я не знаю, як то?
Галина аж сіла…
– То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бігати коло столу, стілець поламали.
– Та стійте, а що ти позавчора казала, Галю?
– Я? Ну да, – потім підбігла, почала шепотіти. Катерина тільки головою покрутила:
– Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервоніла по сами вуха.
А Петро, ніби це його не обходило, розглядав малюнки по стінах.
– Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.
– А тепер, Катю?
– А тепер бачу, що такий дурний, як і Галя.
– А от побачимо, хто розумніший, чи ми, чи ви.
– Добре, добре, якщо так, зваріть мені щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мікроскопічне ви.
Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася східцями вниз.
За дверима чутно було сміх, і біганину веселу, і галас.
"Наварять", – подумала. Повернула за ріг і якби Петро й Галина не були так заклопотані обідом, то у вікно вони б побачили, що Катерина повернула не ліворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.
– Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…
А Михайло подумав: "І всіх їх треба до ладу довести", – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: "Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи", – подивитися в очи темні…
Схопив за руку її:
– Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
– Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.
– Ет, кинь.
– Що там кинь, будемо вмісті жити…
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
– Михайло!
– ?
– Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…
– А, нічого, це так…
– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
– Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
– Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
– Ну?
– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…
– Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий.