,
Він уже помер, вірний давній друг. Його син — Жюль-Жюль Етцель-Шэ— успадкував його видавничу справу, інколи пише їй...
А листи старшого Жюля-рег'а — батька — вона береже. Перечитати їх? Ні, не треба зараз перечитувати ці листи. Адже в кожному він дорікає, чому вона не пише. І мова йде не про її листи до нього. Він наполегливо питає, чом вона не надсилає своїх нових творів.
Де вони, її нові твори? її улюблену "Марусю"— дитячу повість про одчайдушну українську дівчинку, перероблену ним, переклали вже багатьма мовами за кордоном, і вона була навіть премійована як один з кращих творів для дітей... Друкували в Парижі і перероблений роман "Записки причетника"— Марія Олександрівна була незадоволена цією переробкою, та що могла вдіяти? Тут він, цей роман, ще досі не побачив світу, так само, як і "Маруся" не виходила українською мовою, і хтозна-де й оригінал — треба обов'язково розшукати... А нове?
Тоді в Петербурзі вона ще багато писала. Може, тому, що поспіхом, похапцем, може, тому, що сама жила якимось подвійним життям, не все мало успіх. Хоча про останній роман "В глуші", надрукований в "Отечественных записках", Салтиков-Щедрін написав Некрасову, що "Тургенев похвалив..." Як давно урвалася їхня дружба з Тургенєвим! Тим приємніше було дізнатися про його об'єктивний відгук.
. У неї був свій найсуворіший суд до власних творів.
Боже мій, господи, замислювалася вона. Невже так у всіх жінок-письменниць? Невже всім доводиться писати похапцем, уривками від своїх родинних справ, материнських обов'язків, жіночих тривог? Справді, де "великі" жінки, що стоять нарівні з чоловіками? Жінки-письменниці? Жінки-худож-ниці? Композитори? Хіба що артистки не поступаються і займають не нижче місце за своїм талантом.
Як це все урівноважити — любов, сім'ю, дітей і творчість? Та для молоді — Богданових друзів — вона була знаменитою, видатною письменницею, до того ж дбайливою матір'ю.
Мішель Лобач-Жученко — Жук — найбільше потребував уваги, підтримки, допомоги — і моральної, і матеріальної. Він сумував за полтавським сімейним затишком простої, хоч і поміщицької, та збіднілої родини.
Мішель любив музику не те щоб якось особливо пристрасно, а так, для затишку, для відпочинку, непогано грав на скрипочці, і, коли молодь у вільний час, "здихавшись" чергових іспитів, влаштовувала веселі гулянки десь поза домом, він волів лишатися в квартирі Марковичів, у Марії Олександрівни. Залюбки допомагав їй — то приносив книги з бібліотек, то вичитував коректуру її твору чи перекладу, з охотою бігав щось купити на вечерю, ставив самовар. Отак поволі опинився в ролі Богдано-вого брата. У нього була тиха, послужлива вдача, і Богдан — веселий, палкий красунчик — щиро з ним приятелював і навіть був задоволений, коли Жук лишався з мамою. Адже у нього самого стільки своїх справі
Жук вчився в морехідці, в Кронштадті.
— От здорово,— казали спочатку товариші,— стільки світу побачиш!
Але море аж ніяк не вабило Жука, та й здоров'я не відповідало морській службі. Він жадав спокійної роботи на суходолі.
Марія Олександрівна не терпіла взагалі, коли на людей дивилися зверхньо, і, помітивши, що дехто в колі її знайомих підсміюється над цим молоденьким невдахою, одразу взяла його під свій захист. Треба сказати, що Богдан у цьому був з нею однакової вдачі — якщо товаришувати, то щиро, від усього серця і не дозволяти приниження гідності товариша.
Отак вона його "жаліла". А від цього недовго до бажання ощасливити. Це ж так приємно — мати змогу, мати силу, мати владу ощасливлювати.
Інколи, правда, за таку приємність, виявляється, розплачуєшся надто дорогою ціною.
А може, тепер вона підводить теорії, як кожна жінка, кожна людина своїм вчинкам, виправдовуючи себе?
Тепер, через багато років, їй особливо хотілося виправдати все жалощами, поблажливістю, а може, насправді було щось і від її власного настрою, її становища, в якому вона опинилася?
Яке в неї було тоді бажання втекти від життя! Не піти з життя, а тільки втекти кудись подалі і тільки удавати, що ти живеш, щоб ніхто нічого не запідозрював. Та легше було втекти не самій, втекти з закоханим, "майже рабом", у якого життя — тільки її життя (а свого у нього було надто мало). Звичайно, відіграв роль, хоча вона не хотіла того брати до уваги, і її жіночий темперамент, жіноча самотність. А поруч ці віддані очі. Усе, усе було перемішане. Тоді, в той огидний для неї час літературних неприємностей, їй потрібна була така рабська відданість, беззастережна віра в її вищість, і за це вона ладна була давати тепло, затишок, увагу, бути завжди вірним другом. Вже що-що, а за вірність вона ручалася. А хіба зраджувала Сашу, Митю, коли була з ними?.. Хай пліткарі ведуть її "донжуанівський" список — їй до того байдуже!
Марія знала, що стане "вірним" другом за те, що не буде самотньою. Звичайно, вона не розраховувала, не міркувала так про все холодно і спокійно, їй хотілося втекти, щоб зберегти своє життя, їй здавалося, що їй буде легше вдвох.
Як же так сталося, що її життя стало підпорядковане його обмеженому, куцому, його службовим неприємностям, постійним переїздам у різні міста? Спочатку все здавалося тимчасовим, все минеться, це все зовнішнє, а "її" лишається з нею. А роки минали.
її бажання втекти з Петербурга збігалося з його настроєм. Мішель покинув морехідку, вступив до політехнічного, але вчився там недовго, залишив "за станом здоров'я".
Незабаром тоді на "сімейній раді" — вона, Богдась, Мішель — вирішили, що краще зовсім залишити Петербург. Мішелеві знайти десь службу в провінції, і це буде зручніше для всіх і для спокійної творчої літературної праці Марії Олександрівни — не вщухала в ній образа за андерсенівську історію. Буде краще для її здоров'я, і для Богдано-вих справ, і... для маленького Борі... так, для маленького Борі, який народився.
Заради Борі треба було повінчатися з Михайлом. Повінчалися тихо, майже потаємно, проїздом у Москві, де тоді жив Богдан, який вже скінчив університет, одружився і з головою поринув у революційну діяльність. Ще таємніше, навіть не ділячися з близькими знайомими, Марія Олександрівна, тепер пані Лобач-Жученко, залишила назовсім Петербург.
Замиготіли міста... роки... люди...
Тридцять п'ять років з Мішелем, тепер Михайлом Дем'яновичем. Справжня любов, щастя, час і з Сашею, і з Митею були такі невблаганно короткі. А з Михайлом Дем'яновичем тридцять п'ять років...
Правда, щастя було в синах, в Богданові і в маленькому Борі. За Борю, за ще одне пізнання материнства, спалахнула в ті роки ніжність і до його батька, але ж життя вже було підпорядковане його службовим справам, змінам, переїздам. Ставрополь, Кавказ, Абрау-Дюрсо, Сергєево, Україна— Богуслав, Хохітва, Саратов, знову Ставрополь, степи, Олександрівська слобода... і от Нальчик... Гори. Ліс. У долині Кабарда. В горах Балкарія.
За горами гори...
І вона — "забута письменниця"...
Софіят, Софійка, найдужче з усіх, кого досі знала і зустрічала, любила "стару добру пані". Вона, звісно, дуже шанувала свою тітку, яка була їй як рідна мати, але любов до Марії Олександрівни була особлива. її навіть обурювало, коли їй здавалося, що інші не виявляють до господині палкого схиляння. Софійка не виказувала зовні своїх почуттів, вона не насмілювалася на це, але їй завжди хотілося зрозуміти кожне бажання пані з одного руху, з одного погляду і виконати все, все.
Пані вчила її читати й писати і ніколи не тільки не била, як мулла учнів у медресе, а навіть ніколи не гримала і не сердилася. Звичайно, Софійка дуже старалася і вже досить добре розуміла російську мову, але інколи пані співала іншою мовою— ї схожою, ї несхожою з тою, якою розмовляла з усіма.
Пані співала завжди сумно, немов поринала в щось далеке, рідне. Вона взагалі любила співи— інколи теплого літнього вечора, спершись на руку Софійки, слухала, як співають дівчата і жінки за їхнім парканом.
Софіят помітила, що Марія Олександрівна завжди нетерпляче чекає повернення чоловіка з пошти і любо всміхається Амі-ослику, коли з нього знімають сумку з газетами, книгами, нетерпляче чекає, коли чоловік вийме ще й листи. Листи не так уже часто привозить Амі. Софійка аж сердилася на тих не відомих їй людей, що не розуміють, як добра стара пані чекає листів, а їх нема та й нема... Коли вона навчиться добре писати, вона сама писатиме їй листи, щоб пані раділа!
Та оце Амі і Михайло Дем'янович (для Софійки вони обидва відігравали важливу роль у появі пошти) привезли досить великий згорток.
— Ну, нарешті Богдась таки надіслав мені і журнали, які я просила, і "Марсельєзу"! — зраділа Марія Олександрівна, розпаковуючи посилку.— Дивись, Мішелю, і ноти, і слова. Та слова я й так пам'ятаю, тільки французькі,— мовила вона замріяно.— Як у Парижі їх співали!
Марія Олександрівна грала тепер рідко. Так, коли нікого нема в домі і на подвір'ї, крім робочих. Софійка помітила — коли нема панночки Ганни Степанівни, Марія Олександрівна підійде до рояля і візьме кілька акордів.
Того дня і Михайло Дем'янович, і Ганна Степанівна поїхали до крамниці. Марія Олександрівна сіла за рояль, поставила ноти і заграла. Це була зовсім не журлива пісня. Софійка, боячись, щоб пані не почула її і не припинила грати, затамувавши віддих, причаїлася в сусідній кімнаті. Щось дуже знайоме вчувалося дівчині в цій мелодії. Пані заспівала впівголоса, але Софійка нічого не могла розібрати, жодного слова, це було зовсім іншою мовоюі Та раптом вона згадала і, не витримавши, вбігла в кімнату, де співала Марія Олександрівна нечуваною, не знайомою дівчинці мовою таку незабутню їй пісню!
— Це ти, Софійко? Що трапилось?
— Не гнівайтесь, не гнівайтесь... Я почула... Це ж співали наші хлопці, я чула, я тільки слів тоді не розуміла, і вони співали не так, як ви, а цю, цю пісню... потихеньку дома, і казали, що от у місті... вони казали тьоті, що на вулиці йшло багато-багато людей, і вони це голосно співали, і їх почали розгонити, а кого й забрали, до тюрми забрали...
— А які ж це ваші хлопці? — спитала Марія Олександрівна. Вона враз збагнула, що йдеться про демонстрацію у п'ятому році в П'ятигорську — це ж зовсім недалеко від Нальчика. Тоді вони з Михайлом Дем'яновичем жили на Ставропольщи-ні в Олександрійській, і вона знала, що робиться і на Кавказі.
Софійка знітилася.