Хоче він цього чи не хоче, а таки тут, в сьому буденному світі, люди творять своє земне щастя, як Він їм цього бажав. Інакше для чого тоді були Його страждання, і кривавий хрест, і воскресіння. Для чого тоді було все?
Глава 4 БРАТИ
Апостол сердито тупотів ногами:
— Чи можеш ти, жоно, порядкувати тим, що тобі не належить? Як могла ти помислити, що братиму я мито життям
35
за життя. Не за тим я прийшов до вас, не того чекаю від вас. Не до мене — до Господа свого торуйте путь у душах своїх. Іди, я відпускаю тебе, хлопче!
Янек юним непокірним лошаком потупцює перед старцем, поведе плечима, на яких забрунькуються м'язи та нікуди не піде. Вони обидвоє уже ніколи його не покинуть. Притихнуть біля нього і ловитимуть кожне слово. За слідами дивного чужинця потягнуться і їх сліди.
Він довго обідатиме, відламуючи теплий хліб дрібними кавалками, запиватиме парним молоком. Був певен, що його чекають, але відтягував мить стрічі з людьми селища. Любава, побожно схрестивши руки на грудях, ловила погляд: може, йому щось потрібно? Чорною тінню у кутку хилиталася темна тінь Марії, яка невідь-звідки і коли з'явилася за спиною Апостола. Марія як завше поруч — тиха, непримітна, безсловесна. Зітхнув.
— Вибрав собі такий почт, як сам єси, — недобре кпинив за його спиною Симон-Петро. — Чи можуть сіяти Слово без'язикі? Ех, брате, чи не громом, блискавками треба стрясати душі?..
Зайшов, важко гупаючи шкіряними взувачками, Овсій. Тепер він був зовсім не схожий на того гордовитого, войовничого вождя, ватага, з яким нещодавно вперше зустрівся Апостол. Важкі, натруджені руки поклав на стола. Вихилив глек якогось запашного, п'янкого напою. Підсунув до себе мисник з паруючим м'ясом, загнав у нього блискучого ножа. Швидко і вправно їв, виголоднілий після вочевидь нелегких денних трудів. Крізь віконні отвори соталися у світлицю надвечірні сутінки, розливалися синявим молоком по столі, ліжниках, долівці. Апостол, опустивши голову, думав про своє.
— Дивний ти єси, гостю, — по довгій хвилі першим порушив мовчанку вождь. — Не схожий на богоносця, духобора. До нас не раз приходили різні заброди, приносячи звістки про своїх богів, — галасували, лементували, погрожували. Люто плювалися слиною. А ти про свого Бога мовиш так тихо, що ледве тебе чути. Дуже дивний ти пророк, гостю...
— Чи істина у велемов'ї? — запитав Апостол. — Чи істина у криках, галасі?
— А у чому? — прискалив око Овсій.
— В тому, чим сповнене серце. В любові. В любові до всіх людей.
Чолов'яга від несподіванки хекнув і голосно зареготав.
— Ну так, — витираючи сльози з очей, нарешті видихнув. — Я можу любити свою жону, особливо коли вона мовчить, своїх дітей, надто коли не надокучають. Можу і буду боронити своє плем'я, свій рід, але по слову твоєму я маю любити й своїх ворогів, чужинцю? Підняти руки, коли він піде на нас, і сказати: йди, бери мої добра, убивай моїх дітей? І то все з любові до всіх? І то буде називатися любов'ю?
— Ні, синку, любов не карає, не вбиває, нікого не неволить. Вона милує, визволяє і оживляє. Вона робить слабого дужим, злого — добрим, раба — вільним...
Апостол опустив голову — не шукав слів. Він їх ніколи не щукав. З голови все ж не виходив Симон. Він так ніколи й не звик до нового імени брата. Симон завжди про себе вважав, що з'ява молодшого брата серед обраних є чистим випадком. Він навіть подумки не насмілювався сказати собі, що Учитель міг у чомусь помилятися. Та все ж, позираючи на мовчкуватого, блідого, несміливого Андрія, роздратовано нерідко міркував тихцем, що браток його міг би бути бодай трохи проворнішим у здобутті прихильности Того, кому вони служили, трохи помітнішим серед Його учнів. Все ж брат... От тільки чого так часто хочеться самому забути та ще й аби всі інші забули, що пов'язані вони кревно?
Симона бентежило, що й Учитель мовби не помічав Андрія, бо ж надто рідко розмовляв з ним окремо, ніколи ні про що його не просив. І то правда — пощо? Той сам чимдуж мчав по воду, першим тягнув човна, аби Вчителю було ближче і зручніше ступити в нього, першим кидався за хмизом для багаття, та останнім, таки останнім, був побіля Нього і його учнів. Та й сам Андрій ніколи ні про що не питав, і тільки зрідка ставав перед очі Ісуса.
Симон навіть одного разу, дойнятий покірною безсловесністю Андрія, сердито присікався:
— Невже тобі все ясно з того, про що він розповідає? Чому ходиш поміж нас як дурник нетямущий, ніколи не подаючи голосу? Навіть Іуду Він більше вирізняє, ніж тебе...
— Я чую Його, і мені того досить, — примирливо доторкнувся Андрій пучками до братового плеча. — Я гріюся побіч Нього і тим щасливий...
— Грієшся? — вдарив презирливим сміхом Симон. — Та ти поглянь на свої посинілі від холоду руки, на свій латаний-перелатаний плащ. Ти ж найгірш зодягнений поміж нас, а ми ж хоч і все покинули задля Нього, та, треба сказати, що таки не останні поміж людей, таки не старці й не жеброта, пора тобі би це втямити. Що про нас люди плескатимуть, скажуть, що веде за собою не обраних достойних учнів, а зграю волоцюг. Навіть із застілля нашого братнього дістаються тобі хіба що огризки — те, що не встигли схопити інші. А чого, брате, тобою всі поганяють? Чого ти вислужуєшся перед усіма, наче нікчемний раб, що сам доброю волею запродав себе іншим? Ти служка і блазень, а не Його учень!
Симон ще довго виплескував би своє роздратування на молодшого брата, та вчасно помітив на обличчі того радісну, майже безтямну усмішку і озирнувся: до них швидкою ходою простував Ісус. Все, про що говорив, чого научав Симон Андрія, враз звітрилося від одного вигляду світлого, привітного обличчя Учителя. Симон це збагнув одразу, та усе ж зробив ще одну безнадійну, як сам вважав, спробу:
— Піди ось тепер же до Нього. Нехай побачать усі, що Він стоїть з тобою, що Він тебе слухає, що Він до тебе прихильний.
— Він нас усіх любить... Так Він сказав.
— Та що тобі до всіх? До Якова, до Хоми, до Іоанна? Подумай хоч раз про себе, яке твоє місце буде у тому царстві, куди Він нас усіх приведе? Невже послідуще? Та й чи буде воно для тебе отакого?
Симон рішуче підштовхнув його до Учителя, а сам швидко одійшов вбік. Андрій завмер, розгублений і зніяковілий од того, що ось зараз він знову бачить Учителя, що ось-ось шелесне Його золотистий плащ і злетять д'горі засмаглі легкі руки, і, якщо пощастить, то хоч уривками почує тихий, лагідний голос, який накотиться на нього живлющою, прохолодною хвилею, а по тому легко відхлине од берега, з кожною миттю все гучніш відлунюючись у душі...
Ісус зупинився:
— Що тебе тривожить, сину мій? Про що хочеш говорити зі мною?
Андрій од несподіванки спершу заперечно, майже налякано, замахав руками, та потім можливо, все ж підбадьорений чи збурений словами брата, зважився:
— Равві, равві, повідай мені! Ти увесь час твердиш, що недовго Тобі залишилося бути серед нас. Скажи, Ти візьмеш і мене з собою? — Голос таки ж зірвався од затаєного хвилювання й передчуття непоправного.
В зіницях Ісуса він побачив себе — обшарпаного, недоладного — і ще більше злякався власної хоробрости: невже таки має рацію Симон, дорікаючи за його нікчемність? А таки, либонь, є велика правда у словах брата, бо куди ж йому, простому, ницому рибалці, до преславного царства, і що він супроти цього ясного, сонячного лиця, яке при його запитанні закрили темні грозові хмари?
Та Ісусові зморщечки швидко розгладилися:
— Я скоро покину всіх вас, се правда. Та все ж я завжди буду з вами. — Він пильно поглянув на Андрія, потім повільно повернув голову вбік: що Він там побачив? Чому здригнувся? Чим вжахнувся?
— Кожному воздасться по вірі, і по любові його, — прошепотів перегодом. — І тебе чекає великий дар, пресвітлий дар мого батька. Підеш по цілому світу, та всьому створінню Євангелію проповідуючи.
— І Ти будеш зі мною?
— Я піду попереду. Я світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя, — ледь чутно ствердив Ісус, і Його прекрасним обличчям знову промайнула жахлива й темна тінь невисловленого страждання. — Чи ви не читали в Писанні "Камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним стане каменем? Від Господа сталося це, — і дивне воно в очах наших..."
Тоді тільки він, Андрій, здогадався, що Учитель в душі плаче над чимось таким, що стосується саме його, і тільки його, та це не злякало, навпаки — потішило, піднесло над самим собою, над усіма, над цілим світом. Він більш ні про що не питав, Ісус нічого більш не розповідав, пішов далі, заглиблений у себе, та швидко озирнувся на похиленого у низькому поклоні юнака й, стрімко наблизившись, міцно обняв його і поцілував.
— Про що ви говорили? — тепер уже ревниво допитувався Симон. — Я бачу, ти скоро сприйняв мою науку, братику.
— Равві сказав, що пора збиратися в дорогу. Симон зітхнув:
— Він уже давно про це мовить. Мабуть, таки пора. На Єрусалим!
Брати видивлялися у бік священного міста: у одного бородате, одержиме обличчя палахкотіло передчуттям майбутньої величі, інше, ще зовсім молоде, безбороде, сіпалося од страху і болю. Андрій заплакав, і Симон здивовано його запитав:
— Над ким ридаєш, брате мій?
— Скоро Сина Людського не буде з нами... Симон напружився:
— Але ж він обіцяв, що скоро нас усіх чекає царство небесне, в якому Він буде владикою, а ми всі сидітимемо побіч Нього.
Андрій крізь сльози повторив:
— Скоро Сина Людського не буде з нами... Симон спохмурнів і надовго замислився:
— Багато закритого для мене у Його словах. Він обіцяє порятунок для всіх людей, проповідує прийдешнє блаженство, а сам плаче кривавицею, коли залишається на самоті. Тяжко Він страждає. Чому, брате? Що ми не розуміємо? Чого не знаємо?
Вони довго мовчали, тулячись один до одного, як тоді, на березі Йордану. Забуте почуття рідности повернулося до них, знову поєднало і водночас розділило. Що тоді на прощання він сказав Симону? Апостол болісно намагався згадати щось вкрай важливе, та воно чомусь не давалося. І він чапів непорушно на дерев'яній лаві, дослухався до людського гамору за стінами оселі, де його чекали поселяни, хоч ніхто не повідомляв про це йому, ніхто його нікуди не запрошував. Щось вказувало Марії, Любаві, її притихлому синові, що він все знає сам, що він думає про них.
Овсій бурмотів, водячи ножем по спорожнілому днищі дерев'яного мисника і роздратовано позиркуючи на дивного гостя:
— Любов...