Повітря насичене невловимим ароматом розвіяного куріння і пишних вінків жасмину, що вмирають біля вівтаря.
Але пишна декорація ритуальної дії зачаровує лише бідних, темних людей. Пихливе панство не звертає на неї уваги. Все це мають вони і дома по своїх розкішно оздоблених палацах. Недбало порозвалювалися вони на зручних лавах різьбленого дуба, червоні, спітнілі й сонні від спеки.
Тоскно.
Доповідач усе повертається до московських справ, до заплутаних перемов із боярською думою, з піднайменником [36], з лісовчиками...[37] Брацлавській шляхті це байдуже. Король намагається захопити московську корону. Ну, й хай! Аби не вимагав нових податків та посполитого рушення.
Куняє пан Кособудський, задоволений з того, що йому призначено староство. Сотник Балика відчуває, як важчають його повіки... Пливуть перед очима порошинки, пронизані сонячним промінням. Як перський килим, повзуть на амвон барвисті бліки — янтарні, смарагдові, сині. Скинути б із себе жаркий кармазиновий жупан та кинутися б у Буг, бурхливий і гомінкий, з руслом, заваленим гранітними уламками, колись принесеними водою з Карпат.
Горленко ледве перемагає дрімоту. Але сидить він струнко. Душно в шатному кунтуші, облямованому куницею. Тиснуть гостроносі чоботи останньої моди. Але Горленко повний пихи: він теж бере участь у державних справах. Навколо стільки магнатів і пишного панства, які в інший час навіть не глянули б у його бік. А тепер він рівний серед рівних. Тут ніхто не докорятиме його "хлопською" вірою, ані мізерним маєтком. На соймику магнати демократичні, щоб заручитися голосами середньої та дрібної шляхти.
Аж ось доповідач виплутався з московських справ і перейшов до молдавського питання. Волоські справи ближчі й зрозуміліші Брацлаву. Шляхта зацікавилася.
Мовилося про наїзд Стефана Потоцького в Молдавію, бо через нього вийшли серйозні суперечки з султаном. Нещодавно визволений з турецького полону Стефан Потоцький сидів на першій лаві, гордовито й самовтішно всміхаючись. Шляхта з шанобливою цікавістю стежила за ним, тільки Балика мирно висвистував носом, схиливши голову на зручну спинку костьольної лави.
Мляво й однотонно доповідає промовець. Він теж стомився від спеки і ледве підшукує слова, щоб нічого не забути і не сплутати, а головне — не роздратувати Потоцького і не накликати на себе його помсти. З полегшенням перейшов він до козацьких справ. Тут можна розливатися соловейком, не накликаючи нічийного гніву.
— Турецький султан скаржиться на їх напади і загрожує нам війною. Минулого літа вони вийшли в море і сплюндрували Сіноп. І ані хлябі небесні, ані вири морські не можуть стримати цих розбишак. В час засідань сойму стало відомо, що козаки знов пішли в море. Висівши між Мінерою і Архіокою, вони побували в околицях Стамбула і налякали самого султана, який там полював. Султан вислав проти них галери. Біля дунайського гирла галери наздогнали козаків, але козаки самі оточили султанський флот, розбили його і захопили в полон капудана-башу [38], полонені галери привели в лиман і спалили біля Очакова, і повернулися на Січ, навантаживши свої чайки незчисленною здобиччю. Щоб помститися, султан готує татарський наскок, але від нього зазнають лиха не козаки, а ми і наше воєводство як прикордонне.
— А що ухвалив сойм? — спитав з місця Потоцький.
— Сойм зірвано, і конституції [39] про козаків не видано; але в цій справі ми домоглися цілковитої згоди. Ми затвердили все, що ухвалила торішня комісія в козацьких справах, а король сповістив про це козацьке військо. Він наказує запорозьким молодцям залишатися спокійно по селах, скорятися коронному гетьманові і судовій місцевій владі, наказує не приймати до себе хлопів-утікачів, злочинців та ремісників, не нападати на суміжні держави, не в'їжджати в коронні і литовські волості, нікого не утискувати й не кривдити.
Добре запам'ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права. Він не шукав слів, не запинався. Лемчук підштовхнув Балику. Той здригнувся і розплющив очі. Кілька хвилин слухав він промовця. Кожне слово боляче вражало його козацьке самолюбство і темною люттю запалювало очі. В глибині душі Балика і сам недолюбляв голоту, відчуваючи в ній непокірну ворожу стихію, але тут плямували честь війська, до якого він належав. Цього вже він не міг витримати.
— А що король пообіцяв козакам? — гучно і гнівно пролунав його голос.
Шляхтичі здригнулися з несподіванки.
— Хлопський гонор, — прошелестіло по лавах.
І тихий сміх віддався по кутках.
Але доповідач надто втомився, щоб сперечатися, і відповів, нібито не помітивши Баличиного обурення.
— Король пообіцяв козакам вчасно виплачувати утримання за службу на кресах та за Московський похід. Я гадаю, що королівський підскарбій уже дістав певний наказ...
— Іншими словами, вони нічого не одержать, бо скарбниця порожня і павуки плетуть павутиння по сховищах на гроші. Сидіть, панове-молодці, на місці, голодуйте, лижіть руку, що випадково кине вам кістку, і за всі ваші муки й рани не смійте просити скибки хліба чи сорочки — вкрити своє голе тіло.
— Пане сотнику, не заважайте промовцеві! — урвав його маршалок.
— Здається, в пана сотника не тільки сорочка, а й жупан на плечах. І жупан недешевий, — глузливо кинув із місця Кособудський.
— Тільки не з королівської ласки. Я здобув його собі цією шаблею, — підвищив голос Балика.
Шляхта обурено загула:
— Хлопська нахабність!
— Він боронить козацьке свавілля!
— Розбійників!
— І ще вдає з себе шляхтича!
Маршалок намагався втихомирити гамір, закликаючи "браттю" до ладу. Потоцький насмішкувато покручував вуса. і, нахилившись до Кособудського, щось сказав йому на вухо.
— Чи відомо. панові Балиці, — гаркнув той, скочивши на кафедру, звідки звично лилися лукаво-покірливі проповіді отців єзуїтів, — що чинять козаки по литовських волостях? .
— А що?
— Що саме? — залунали запитання.
Шляхта присунулася ближче, гуртуючись біля кафедри.
— Тихше! Послухаймо, що каже пан. староста!
— Ще у Варшаві, — заговорив Кособудський, впіймавши схвальний погляд Потоцького, — засідаючи в посольській ізбі, довідалися ми, що ці негідники вдерлися під проводом полковників Челядка та Коробки в литовські волості, захопили села, містечка та державства і утворили там нечувані насильства і грабунки, гвалтували жінок, вимагали вiд людності все, що їм впаде в око. Вони не милували ані монастирів, ані костьолів. На соймі вимагали, щоб до них поставилися як до ворожого війська, але король видав тільки універсал, вдаючись до їх громадського почуття і честі, якої вони не мають і ніколи не мали.
— Брехня! — схопився з місця Балика.
Але бурхливий гамір заглушив його вигук.
— Наволоч!
— На палю їх!
— На шибениці!
Горленко почував себе ні в сих ні в тих. Хоч його симпатії були на козацькому боці, але він зовсім не бажав підкреслювати цього.
— Облиште, пане: ви все одно не доведете їм своєї правоти, — нахилився він до Балики. — Бачите, що тут діється.
— Як це облишити?! — обурено обернувся до нього Балика. — Як це облишити! Тут плямують козацьке військо.
— Але ж нас жменька. Чи варт витрачати слова!
Маршалок щось кричав, та голос його танув у грізному гомоні шляхти. І здавалося, він беззвучно рухає губами, безпорадно теліпаючи дзвоником.
— Панове-браття! — знов гаркнув могутній бас Кособудського, і його гримкий оклик змусив усіх обернутися. — Пригадайте, які образи й утиски доводиться нам терпіти в своїх маєтках. Козацька стація не тільки руйнує нас: козаки розбещують наших хлопів. Наслухавшись їх розмов, хлопи сотнями тікають на Січ, а козакам тільки того й треба. Але нам ніяк не можна залишатися без хлопів. І так не вистачає орачів.
— Правда!
— Слушно сказано!
Потоцький задоволено посміхався у вуса і ледве помітно кивав промовцеві. Шляхта знов загула. Вигуки летіли, перехрещувалися в повітрі, заглушаючи один одного.
— Через них ми не можемо заорювати всіх пустирів!
— Збільшити панщину!
— Вони грабують наші фільварки!
— Забивають шинкарів!
— Підпалюють економії!
— Не визнають шляхетського суду!
— По ярмарках збивають ціни на поташ!
— І на пшеницю!
— І на горілку!
— Чорт зна, що ви там маракували на соймі. Невже Жолкевський спить?!
— Час покласти край цьому свавіллю!
— ...і скасувати всі хлопські "слободи"!
Гулке склепіння костьолу гриміло обуренням.
— Брехня! — надсаджувався Балика, силкуючись перекричати гамір. — Безсоромна брехня! Вони не можуть голодувати по крулевщизнах!
Якийсь пан із голеною за татарською модою головою, що скидалась на головку голландського сиру, скочив на трибуну і, стоячи поруч Кособудського, грюкав кулаками, скажено вирячивши очі:
— Геть .козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце!
— Геть .козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце!
Буря міцнішала. Дзвоник безпорадно теленькав у маршалкових руках. Кособудський намагався щось додати, але ніхто його не слухав. Мовчки махнув він рукою і зійшов з кафедри. Горленко, блідий і розгублений, скочив налаву і закричав, простираючи до шляхти руки:
— Панове! Teпep усякий набрід удає з себе козака. Це не реєстрове військо, не справжнє козацтво!
Бачачи, що ніхто не звертає на нього уваги, він постоявши хвилину і сів на лаву, витираючи спітніле чоло. Маршалок кинув дзвоник і зійшов з місця у знак того, що засідання урвалося. Але в цю мить на кафедру швидко піднявся біскуп Ягодзінський і підніс руку над юрбою. В його пучках виблискувала маленьке срібне розп'яття. Шляхтичі не одразу замовкли.
— Діти мої, — заговорив біскуп, — ви скаржитеся на козацьке свавілля, але ніхто. з вас не замислився над його причинами.
Шляхтичі не відповідали. Витримавши паузу, біскуп казав далі:
— А причина його в тому, що розум цих темних людей запаморочений схизмою і позбавлений морального керівництва: Попи-схизматики, замість напутити їх на шлях християнської покори й каяття, нацьковують їх на шляхту. Треба розпочати проти них боротьбу не з руйнування Січі, а звідси, з надр нашої верстви. Виженімо пошесть із наших лав, як це ухвалили років із дванадцять тому! Геть схизматиків із сойму, з соймиків, з війська й суду! Не пускайте їх до посольської ізби, до сенату, до королівського трону! Вони намагаються добитися прав для схизми. На словах вони вимагають "упокоєння" грецької віри, а справді готують нові бунти й чвари.