Тепер хоч би втрапити, де та хата. Нічого, втрапить. В ту ж, крайню вуличку, і спрямував коней.
По цей бік воріт (побачив) наджидала жінка, роздертий целофановий мішок на голові, шинелею старою солдатською, батьковою, мабуть, обіпнуті накоцюрблені плечі. Дядько Анд-рон спинив коней віддалік, бо чогось не наважився під'їжджати. Здалося йому, що молодиця візьме та й скаже: "Вертайтесь, уже машину напитали*.
— Як готові, то давайте,— тихо гукнув дядько Андрон.— Бо коням, бачте, як.
— Поможете нам,— почув дядько з-під целофанового мішка і побачив очі, ніякі, маленькі, носик гачечком — все до губи пробує дістати.
"В кого воно таке? — подумав дядько Андрон.— Старий Макогон наче й нічого собою*.
Щось таке згадав Андрон: жив тут старий сам, а вторік йому ноги одняло. Приїхала дочка (оця-о ж, бо одна), забрала, але Макогону полегшало, і він чи й не сам дістався в село.
А це, бач, знов, та ще такої пори.
Допомагати, однак, не вдалося,— зять он уже сам вів попід руки старого. Побачив Андрон, яка новенька куфайка на старому, застебнута на всі ґудзики, і нові кирзові чоботи. Голову затуляла від дощу шкіряна його шапочка,— дочка тісненько зав'язала шнурочки, аж дідові важко було головою володати.
Оце вам, діду, старе сидіння з автобуса, на дію покладене, а дочка з зятем на поперечці — за батьком наглядати.
— І де той автобус? — мабуть, не вперше за сьогодні взнавав зять.
— Розмило дорогу за станцією,— дочка нахилилася головою аж до колін. — Я ж тобі казала.
— То це ще од учорашнього дня.
— Ну да, підводою тільки й можна.
— А ще коли той поїзд.
— Зайдемо до Йвана, пересидимо,— знов жінка ткнулась до колін, мовби нюхаючи їх.
— Був би той час сидіти,— зять, мабуть, некурящий, подумав дядько Андрон, йому дай побалакати,— й так зірвалися.
Дядько Андрон щось хотів було поспитати — чи не мулько абощо,— але, зустрівши дві пари насторожених очей (дід Макогон сидів спиною до нього), швиденько одвернувся до коней.
Макогон мовчав і дивився на світ (це дядько Андрон ще біля хати завважив) по-дитячому урочисто, мовби він один до всього, що нас оточує, найближче стояв.
"Може, й мову йому потягло?" — подумав дядько Андрон.
Цієї зими випало Андронові завозити старому брикет, і той, поставивши на стіл вгощення — лимонад і чи не торішнє печиво (хтось, дідові гостинця заносив),— розказував, чого він один.
— Хату я племінниці одписав, оту, велику, гарну, а вона тепер і молока не занесе. Ходіть, каже, самі, бо мені нема коли. А як і прийду коли, то не все дасть, через раз. А було ж таке! Нічого не мало. Було б прийняти Івана Ткаченка. Він і просився, казав: "Я б на тому місці хату нову звів. І ви б коло мене були". А тепер я один. За дочку й казати не хочу, бо я для неї нічого не зробив. Десь живе, не іде, не пише.
Дощ то припускав, то знов його односило повз хати, і там, де мала бути станція, ніяк не розвиднялося, хоч сонце туди десь подалося (хмари такі).
На станції дядько Андрон поміг зсадити старого з воза, потримався довше за куфайчаний рукав, бо руки й не чутно було, і аж здригнувся: це він більш не побачить діда.
Трохи постояв, дивлячись, як дочка з зятем ведуть попід лікті старого, і така охота прийшла їхати, що дядько Андрон крутнув над головою віжками, і коні рвонули, здивовані,— він
же й не лякав їх ніколи.
Десь перед школою аж закуняв,— тихо зробилося після дощу, тепло. Але як тільки зринуло над горбом і рушило назустріч світло од ремонтних майстерень, схаменувся, смикнув плечима.
— Вйо,— сполохав коней, бо тут якраз під гору треба було.
V
Хлопці за клубом сказали, що, чуєш, тебе кличе Вільчинсь-кий і хоче послати на Закусилівку за ветеринаром, аби йшов грати на трубі.
Вільчинський, правда, вже й сам ішов у цей бік і махав рукою, мовляв, чого моняєшся, треба скоріше бігти. Це ж якщо вечір тільки-но починається, думаю, а ще бігти за ветеринаром, бо нема кому грати басом, то хто й зна, коли воно все буде.
А Вільчинський як уже підійшов до гурту, то хтось із хлопців проказав:
— Може, нехай Огородник буде басом, у нього грудь моряка, а...
Але доказати Вільчинський не дав, бо, мабуть, переживав дуже, що як же це духовий оркестр та без баса буде. Його не дуже й слухали, але тихенько пояснив, що і як зробити.
— Бери веломашину і при на Закусилівку до ветеринара, кажи, щоб бігом біг, що голова колгоспу так сказав, бо може не послухати.— І рукою вже тримався за моє плече, аж незручно робилось, бо он же й дівчата стояли й дивились, а Лілька Вільчинська найперша оглянулась і пішла назустріч.— Бач, поховались за клубом, а дівчата самі стоять.
— Куди це ви посилаєте його, нам же повторювати програму треба, скоро ж виступати.
Вільчинський знов поклав руку на моє плече і зі сміхом сказав, що, може б, удвох поїхали на Закусилівку, нехай Ліля сідає на раму і вйо. Та так і скоріше справитесь, казав Вільчинський, бо хлопець сам як поїде, то неодмінно десь зачепиться.
А дівчата все жвавіше оглядались, перешіптувались, що чого це вони там стоять, не набалакаються, скоріше б уже їхали за ветеринаром. Лілька тим часом нагадала, що репетиція буде обов'язково і що, може, когось іншого послати б.
Вільчинський підкотив однією рукою велосипеда, ще спитав, чи Лілька не хоче їхати теж, але вона тільки засміялась, аж ямочки на повних щоках появились.
— Ні, нехай він сам їде, бо вдвох можемо перекинутись. І треба ж було мені бовкнути (це вже як Лілька відійшла), сідаючи на велосипед:
— Нехай її Василь Вітюк возить на велосипеді.
Але Вільчинський ані слова на те, ані пів, тільки пробіг трохи ззаду, підштовхуючи за багажник.
— Там якщо не знайдеш, де його хата, то в людей розпитай,— гукнув Вільчинський услід...
Скільки ж тут їхати велосипедом: дав газу — і вже біля розбитого костьолу, ще два рази натиснув на педалі — і котишся з горба. Сонця ще багато так, і зліва, де костьол, зашелестіло раптом, забіліло — це голуби з одного місця на інше перелетіли, збиваючи донизу пил і глину.
Як переїхав у видолинку кам'яний місток, під яким вода дзюркотить з порослого вербами берега в річку, то побачив, як під гору по шосе дряпається Бойчукова інвалідська машина. Але це тільки здалось, що вона їде, насправді ж диркає і совається на одному місці туди-сюди.
— Ти куди їдеш? — запитав Бойчук, вибираючись з машини.
— їду казати ветеринарові, щоб ішов грати на трубі.
— А,— махнув рукою дядько,— то ще не біда, а ось біда. Бойчук обмацував задок машини великими долонями, нахилявся, скільки дозволяв гримучий протез на правій нозі.
— Ви б мішки повиймали, а тоді й вирвалися б нагору,— кажу дядькові.
— Я вчора з мішками виїхав,— каже дядько,— але не в цьому діло. А ти, кажеш, за ветеринаром їдеш, щоб на трубі грав? А що ж у вас буде?
— Випускний вечір у клубі, а огляділись — нема баса, то мене послали від імені голови колгоспу прикликати його.
— Ні, не будемо знімати мішки, я ж учора й так виїхав,— каже дядько Бойчук.— Це ж як у вас вечір, то вже скоро по роботах роз'їдетесь хто куди. І треба дуже глядітись, бо буде, як мені, що й без ноги, й без усього.
— А чого ж у вас немає? У вас же все є.
— Єй жінка, є й діти, є й машина, а машина не їде.— Дядько закурив і знов нагнувся, і мені тільки видно гладкі плечі в муці — сам переносив мішки з млина.
— Підеш робити чи вчитись, як доля дасть, то гляди, щоб не пив і за жінками не бігав, бо пропадеш.
— Ще малий виріс,— кажу дядькові,— нема коли про це думать.
— Зараз докурю і поїдемо,— каже дядько Бойчук, спираючись на мішки, що випирають з багажника.— Люди п'ють, а ти не пий, бо пропадеш.
— Мені б уже пора їхати, а то хто й зна, чи той ветеринар удома.
— Не спіши, докурю, а тоді й поїдемо,— каже дядько, обтріпуючи муку з ліктя.— Повидумував якийсь чорт горби, щоб по них дертись. Я на війні так само під гору дряпався полугоркою, спинився, не виїхавши, а мене й зрізало. Тепер, вважай, вдвоє важче збиратись, хоч і своїм транспортом.
— Буде нова марка іпвалідських машин,— заспокоюю дядька,— легше буде під гору.
— Що там буде, а теперки треба виїхати.
Дядько обома руками закладає протез у кабіну, а відтак і ліву ногу приставляє.
— Постав веломашину і підіпхни мене, тут багацько сили не треба.
Як придумали, так і зробили, дядько завів, машина трохи подалась назад, а потім дав газ, і вона почала сунути вгору, а так і пхати легше.
— Аж чую,— кричу дядькові,— що якби хоч одного мішка
зняли, сама потягла б.
— Це чи не погода погана,— дядько на те.— Як отаке насуплюється підвечір, то не жди, щоб під гору їхало, прокляте. Але ж диви-н, вчора так гарно йшла, що тобі сказати.
— Дядьку, а ви на трубі грати вмієте? — криком питаю.
— Колись, пробував, а тепер не, не зможу, губи, бач, тонкі. А ветеринар — то той мастак, той гарно дме,— розказує дядько.— Мені тільки у війну довелось за музикантами їхати. Полуторкою під гору дерся, спинився на півдорозі, а тут і чесонуло, і я без ноги.
— Оце-то музика у вас була,—сміюся я, хоч мені дуже сумно, що дядькові ногу одірвало.
Накричавшись отак, ми розпрощались, дядькова машина, почувши рівне, веселенько заспівала, а я подався вниз за велосипедом.
На Містечку, якраз навпроти ремонтної бази, стояли купою хлопці. Серед них, бачу, Василь Самсонюк, Василь Вітюк,— стоять собі, не спішать нікуди, ні їм випускного вечора, ні духового оркестру.
— Ти куди ідеш, ставай з нами, зараз подумаємо, куди піти,— махає Самсонюк веселенько.
— Та я за ветеринаром іду, нема кому на трубі грати. А ви чого не на вечорі?
— А нащо мені той вечір, я ж вісім класів кінчив,— каже Самсонюк.
— То це ти, а он Василь.
— Не хочу я з усіма святкувати, ми ось зібрались, десь у берег гайнемо,— сказав Вітюк.—А ти з нами нє?
— Як же я піду, як треба ветеринара привезти, а потім ще в клубі виступати. Лілька й так сердилась, що мене послали.
— Дуже сердита, кажеш? — перепитав Вітюк й засміявся.— То це ти їдеш за ветеринаром?
— На чорта він тобі здався, ідімо з нами, ми осьо трохи хлопців назбирали, але ж однокласників нікого нема, двоє тільки, та ще ти будеш,— сказав Самсонюк.
— Та ні, треба їхати за ветеринаром.
— А він хіба вміє грати? — перепитав Вітюк.
— О, з такими губами й таким пузом тільки й дути,— сказав Самсонюк.
— Так він же такий якийсь, де не піде, то щось учво-рить,— скривився Вітюк.
— Це раз як вони з Миколою Кіндзерським поїхали на мотоциклі в Житомир,— розказує Самсонюк.— Виїхали на трасу, а десь біля Двірця міліціонер і до них.