Зі мною в човні однокласниця Оля.
Ми човен двомісний взяли напрокат,
І тільки годину
дозволила доля
новеньке весло потримати в руках.
Купаються діти і крони вербові.
На світлому плині тінь від моста.
І здалеку чути, як маневровий
вагони збиває, формує состав,
і тягне його до міського вокзалу:
то скрегіт металу,
то знову – гудок...
Оля на сумочку руки поклала,
а в сумочці тліє на поїзд квиток.
І вже добігає година кінця...
В Дінці відбивається жовтий листок,
і літо, як діти, виходить з Дінця.
* * *
І попливло вікно вагону,
з якого хусточкою руки
відмахуються від розлуки,
й несеться вихор вздовж перону,
як пасажир під стукіт сталі,
в надії наздогнать состав,
і ронить все, що підгрібав,
на метушливому вокзалі.
Стрімкий терикон наступа на городи, –
як з неба гримить
териконом
порода,
і валить штахетник і дикий вишняк.
І світу не бачать запилені квіти
від спалахів гострих
скалок антрациту,
і щоки надув коронований мак,
і віє зі степу важкий суховій
і навіює сон золотий.
А в сквері під кленами б’ють в доміно
під пісню блатну
розливають вино.
І, може, від спеки,
а, може, і ні,
налите мій друг
допиває вві сні
на березі моря в красівом Криму,
але на похмілля так нудно йому,
такий розбитняк,
що не треба нічого...
І тягнеться день
так ліниво,
так довго,
що, вічність проспавши,
прокинеться – спека,
і високо сонце,
і вечір далеко,
і все, як було:
доміно і шмурдяк,
і ніхто не говорить,
що тут щось не так.
І віє зі степу
важкий суховій
і навіює сон золотий.
* * *
Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в траві зникає через мить.
І сонця плями біля хати
гарячі, мов дитячі п’яти,
якими світ кудись біжить,
кудись тікає і зника,
хоч біля нашого садка
паркан без жодної щілини
і золота очеретина
у кожній дірці від сучка.
* * *
Далеко... далеко... (не допливти
навіть осіннім маревом).
Там з ложкою біля плити
нахилилась мати над варивом
із нового вже урожаю,
і вкотре попереджає,
щоб я не сідав на ліжко,
бо дуже вмивалась, кішка
і чула сусідка в місті,
що вже нарешті, амністія...
Там, як тоді, чавунна
опівдні над степом спека,
без колеса спить Фортуна,
а в колесі спить лелека,
Батьки спочивають з миром,
на цілу вічність намаявшись,
і час зупинивсь землеміром
і стоїть із трикутним маятником,
стоїть і чогось чекає
на золотій стерні,
а того, що був на стіні,
годинника вже немає,
лише невеличка дірка
від цвяшка,
де годинник висів,
та ще збереглася гирка
та ланцюжок
зберігся...
* * *
Олександрові Чижику
Батьки чекали:
Може, ще приїдуть...
І самогонку гнали про запас.
Та замість нас
приходили сусіди
і святкували з ними
замість нас...
Невинні перед світом і законом,
лежать батьки
під чорним териконом,
не висловлять ні болю, ні обиди.
Навколо них плита біля плити, –
так тісно оточили їх сусіди,
що поруч з ними... не лягти.
* * *
На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і часу,
було багато квітів і героїв,
бо навіть у трамвай сідали з боєм.
Гримів оркестр. І рухались колони.
А вулиця – в полотнищах червоних,
якими приховали на балконах
усе, що назбиралось за літа:
від зламаних стільців і до пальта,
які і по сьогодні там під пилом...
А нас немає, нас неначе змило.
Ні скверика, ні лавки в іменах,
які уже за містом на хрестах,
ні музики тієї, ані часу,
ні хлопчаків, що штурмували касу,
бо йтиме не для підлітків кіно.
Але вони проб’ються все одно...
Та мова не про них.
Про інше річ,
про те, що, переглянувши кіно,
ми вийшли, як сліпі,
і прямо – в ніч.
* * *
Озеро
Я пам’ятаю озеро, як сон,
При березі курінь із очерету
І діда на пеньку перед багаттям,
Де юшка закипає в таганку,
З якого позира більмаста щука,
Широколисті відблиски латаття,
І лілії, і ниточку вужа,
Що пришиває хмарку золоту
До голубого плеса
і щоразу
Пригадую давним-давно минуле
З деталями, відсутніми раніше,
З відсутніми раніше кольорами
І звуками. І я вже сам не знаю,
Що в дійсності було, а що сьогодні
Примхливо домальовує уява
На білих плямах пам’яті моєї.
А, може, проявляється поволі
Не тільки те, що я тоді побачив
І міг почути, але й те,
Що діялося в мене за плечима,
Що відбувалось потім поза мною
І фіксувалося, скажімо, третім оком,
Яке дивилося тоді, як з висоти,
На мене і на світ, що був довкола,
І став тепер у спогадах чіткішим,
Об’ємнішим... Так ніби вчора...
Над озером стою. Вода прозора
Гойдає тіні і ранкову тишу,
Ледь шурхотять густі очерети,
Поміж якими стежки не знайти.
Іще вологе листя і трава,
Високим роєм в затінку мошва.
Витрушую із чуба порох сіна.
Кружляє джміль навколо конюшини.
То збоку, то над нею джемелить,
То крилами роздмухавши вуглинку
Свого тільця, спалахує на мить.
Жую рогіз і на хиткім човні
Пливу, і роздивляюся на дні
Незграбних раків, спинку окунця –
Така вода, як з Божого лиця.
Ще стрілка рівноваги не тремтить,
І не гойднулась терезами віть,
Де жевріюче яблучко висить
Над спокоєм первісного буття.
Думок немає, тільки відчуття
Тепла і світла, радості земної.
І тихо тане музика в мені,
І в небі синім ангел наді мною
Пливе, як я, у золотім човні...
Про вечір нагадають комарі
І доки дід потрусить ятері,
Я назбираю в лісі сушняку
І нарубаю на старім пеньку,
І розпалю багаття. Сизий дим
Відіб’ється у плесі золотім.
А світло піднімається угору
По стовбуру старого осокора,
І вже на тому березі пітьма,
Відбившись у воді, стоїть сторчма,
Зливаючись в одне з очеретами,
А потім дід мені розповідає
Казки, які я знаю і не знаю,
Про море і вітрила вдалині...
І місячною стежкою вві сні
Я знов пливу на дідовім човні.
Переді мною гострий очерет
Розсунувсь, пропускаючи вперед,
І я нарешті на широкім плині
У мене хліб і яблуко в торбині.
Я вперто налягаю на весло,
Та закрутило човен, понесло –
То чорторий, то знову бистрина,
А на порозі брила кам’яна
І той поріг, як справжній водоспад,
І я гребу, гребу, гребу назад
До озера, до діда в курені,
І просинаюсь, плачучи вві сні,
Що й потім снився інколи мені...
Мій дід помер, фантазії померкли.
Розвіялися мрії і дива
І я у місті розуму набрався,
Який ми більше цінимо, ніж душу.
Хоч випадку такого, щоб диявол
З людиною за розум торгувався,
На світі ще ніколи не було.
Життя, як ліс осінній, оголилось,
А в пам’яті неначе крізь туман
Постало озеро
Ще кращим, ніж було,
І я поїхав у своє село,
Щоб глянути на нього ще хоч раз
Та поклонитись дідовій могилі.
Три дні я проблукав у тому лісі,
Де кожну стежку у дитинстві знав,
Пролазив крізь густі очерети
І натикався на мілкі озера,
Але того я так і не знайшов.
Можливо, обміліло, заросло,
Змінилося, і я уже не міг
Його впізнати...
Стільки літ минуло...
В ровесників запитував про нього,
Та кожен з них лише здвигав плечима.
Напевне, що воно не збереглося,
Вже стільки тих озер, як не було.
Болотом стала річечка Савинка,
І не впізнати береги Дінця.
Все незнайоме і чуже довкола...
Але душа сюди постійно рветься,
Бо все ж таки щось є і поза тим,
Що очі бачать, чують наші вуха.
Проте цією думкою тоді
Не міг себе я втішить на вокзалі,
Чекаючи на поїзд. І не зчувся,
Коли до мене хлопчик підійшов
Із кошиком лозовим, у якому
Зашерхотіли панцерами раки.
Купуйте, дядьку! Бачите які!
Таких великих у Дінці немає,
Це тільки в озері... Бо там така вода,
Що пити можна... Чиста, мов сльоза. –
Він посміхнувся, а в його очах
Світилось озеро, що я знайти не міг.
Хоч говорили ми хвилин п’ятнадцять,
Та попрощалися, як давні друзі,
І я подарував йому на спогад
Свою найкращу вудку і садок,
Який мені наповнить не вдалося
Ні краснопіркою, ні срібною плотвою
Із того озера, яке, тепер я знаю,
Не заросло і чистим збереглося.
І мій садок порожнім не лишиться.
* * *
Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.
І місяця-красеня роздуми мучили –
як його вислизнуть
пальцем з обручки.
Обридли і зорі, і двоє,
що знову щасливі
при місяці стоя.
І той же маяк,
що в самотності блима
і вічно чекає, і тим і живе,
що хтось його знову помітить
і мимо,
як мимо чужого
повз нього пливе.
Невже це довічно – дивитися з неба
на псарню, що виє
щоночі на тебе,
і срібну стежину води
топтати лише
уві сні, як завжди.
А в хаті Туманівни стіл у кутку
і чарка стоїть
на кленовім листку,
і пахощі м’яти, і можна обняти,
втомити Туманівну
в п’янім танку
і ніжно втопити
в духмянім стіжку,
і вічність прожити
сп’янілим від зілля,
якого ніхто не подасть на похмілля.
Запитує в себе,
запитує в Бога
чому б не звернуть на узбіччя дороги?
Туди, на галяву, де Сутінь Туманівна
зілля варила
в гості заманювала.
Навіщо упоперек вічного плину
протоптана мріями
срібна стежина
уперлася в берег,
де знову ті ж двоє,
і знову щасливі
при місяці стоя?..
* * *
Віддаляється гроза,
тільки дощ непевно мряче,
вибачаючись неначе
перед шибою в сльозах.
І гримить над степом грім,
і веселка, як в трьох лицях,
і на стежечку пролився
сонях душем золотим.
Голуба струмить волога,
і нагнулися гілки,
де – щокою до щоки –
двійко яблук над порогом.
Спогад душу розворушить –
і душа, як на крилі.
Та устами до землі
припадають стиглі груші.
Дрібен дощ перестає,
потім знову за своє, –
дрібно сіє, мов крізь сито,
ніби хоче попросити
в когось більше, ніж дає.
* * *
Вже від багаття – тільки тління,
як те кочівляне томління,
що йде з нажитками своїми
дорогою сліпого диму.
Іде, іде в обітовану,
не помічаючи між тим,
як розсівається і тане
поперед нього синій дим.
* * *
Глухо в Дикому полі
і ні коня, ні волі.
Обліжний туман стоїть
і п’є із мого шолому
воду з Дінця і Дону.
Спить душа і не спить.
Думає думу безсонну.
Оврул мені не свистить
і не видно кінця полону.
Скрикне птах в комишах,
і, наблукавшись ярами,
ніби з глибокої ями,
завиє вовча душа,
піднімаючись вгору, вгору,
аж доки не вириє в небі нору.
Відчувши у серці голку,
раптом позаздрю вовку,
що в темінь таку над світом
розгледів, де нору рити.
Мав би сіркові очі,
завив би я серед ночі
і звив би якесь кубло,
бо так усе остогидло
на світі, де править бидло,
з Хоми вироста Хамло!
І просвітку вже нема...
А над степом туман, туман, туман, спочатку в ярах, долинах, як раб, повзе на колінах, нагнувши голову долу, цілує вербам подоли, клубиться, росте, навалюється на степ, і вже – над панами пан – аж по Горлівку скрізь туман, а з Горлівки на Лиман перекотиполиться бусурман, на всі боки і звідусюди то горбатим повзе верблюдом, то на лузі стіжками сіна, натомившись, перепочине, то піднявшись, пливе, як дим, що забув, коли був молодим і де народивсь, і коли, над яким піднімався краєм, ні багаття свого, ні золи – нічого не пам’ятає.