Разом з холодом потекла в нього якась дивна, спокійна байдужість: хай хоч що, а не відійде він від цього синього вікна, стоятиме, доки згадає, коли це було: така сама утома і чоло коло шкла... Вчора? Ні... Позавчора?
В залі залунали голоси, загрюкано, відсовуючи, стільцями, і на коридор почали виходити курці, жваво обговорюючи Писаренкову доповідь. Сам він, стомлено відповідаючи на запитання, відшукав очима Івана Семеновича і підійшов до нього.
— Ти що, чекаєш кого? — спитав він, стаючи поруч, коло вікна.
— Ні,— задумано відповів Іван Семенович, пригадавши, що так, чолом до шкла, поруч Писаренка, стояв він давно, на допиті в денікинській контррозвідці, в Полтаві..
— Чи, може, тебе доповідь моя цікавить? Ти ж усим починаєш тепер цікавитись, навіть співачками...— спробував пожартувати Писаренко, сам ураз зніяковівши, коли побачив, як зблід і розгубився Іван Семенович.
— Ні...— відказав той стиха і зробив рух відійти.
— Та ти стій! Не сердься! — спинив його за рукав Писаренко.— Я тобі дещо сказати маю. От що... Як би тобі сказати... Останніми часами ти якийсь чудний став... Перетомився, мабуть? Чи, може, думки які?.. Так ти не крийся — я тобі друг, не забувай про це. Розумієш — друг.
— Розумію,— в'яло, немов про своє щось думаючи, відказав Іван Семенович і замовк, не відриваючи погляду від вікна. За тонкою плівкою шкла короткі зимові присмерки синили безлюдну, густо засніжену вулицю. Видно, що бралося на мороз: поодинокі перехожі горбилися в наставлені коміри, глибше ховаючи в кишені руки; дзвінки далеких трамваїв гостро розтинали повітря.
— Та-ак...— проволік по павзі Писаренко і собі чомусь стиха:— Так ти заходь колись, чекатиму.
І, знову трохи помовчавши коло Івана Семеновича, пішов від нього зніяковілий.
Іван Семенович, не поспішаючи, зійшов сходами вниз до роздягальні, вдяг бекешу й, не застібаючись, вийшов на ґанок. Холод і тиша широкої вечірньої вулиці відразу збадьорили його. Мірно ступаючи, він почував, як думкам його вертається ясність і виразна закінченість.
Треба покинути геть усе чисто й місяців зо два відпочивати, лікуючи нерви. А головне — взяти себе в добрі шори,— це ключ до всього. І вже посміхався, пригадуючи всю ту плутанину думок, що роїлися йому всі ці дні, і всі ті дрібні факти, що так його непокоїли.
— Скільки на Німецьку? — раптом спинився він коло візника, сам дивуючись, що такий в нього глибокий та ласкавий голос.
— Такса в нас,— похмуро пробубнив візник, накриваючи повстю ноги Іванові Семеновичу.— Но, ти! Задумалась,— гукнув він на свою конячину.— Нервенна яка...
— Так, по-твоєму,— засміявся пасажир,— задумуються через нерви?
— Задумаєшся з таким життям! — з люттю стьобнув візник коняку.— А, звичайно, які думки в здорового? Так... ніщо...
І він замовк, сам задумавшись, а може й куняючи на своїм передку.
Іван Семенович відкинувсь на спинку саней і з цікавістю подивлявся, як пропливали повз високі сірі стіни будинків,
— Стій! — зірвався йому голос, як показався з-за рогу біленький двоповерховий домок з колонами.— Та стій же, кажуть тобі! — ще раз нетерпляче гукнув він і почув, як обважніли йому ноги. Розплативсь і помалу пішов до біленького домика. Вікна на другім поверху світилися — значить, вдома. "А може, таки немає?" — потішив він себе, коли вже дзвонив коло широких дверей з табличкою: "Правозаступник Шпара". І враз, почувши, як забряжчав по той бік дверей дзвоник, ступив кілька кроків до сходів, ніби збі-равсь тікати, але ж розчинилися двері, й на порозі з'явилася висока в чорному дівчина. "Покоївка",— заспокоєно подумав Іван Семенович і посунув до неї.
— Мені до Завадської,— хрипко промовив він, уникаючи здивованого погляду дівчини.
— Ви до Ірини Едуардівни Завадської? — виправила та й якось знехотя пропустила гостя до передпокою.
— Так, я до товаришки Завадської,— розсердився Іван Семенович, неприємно вражений, побачивши себе у великому свічаді Давно треба було б купити нове пальто; вже ніхто не носить таких бекеш, критих солдатським сукном. Та й взагалі треба доглядати себе... Бач, як позаростали щоки...
— Ви, може, скинули б пальто? — сміхом забринів покоївчин голос, і вона допомогла Іванові Семеновичу повісити його бекешу поруч кількох на доброму хутрі пальт.
— Прошу,— нашвуклонилась вона й повела його широким коридором до дверей, з-за яких чулися притишені голоси й веселий жіночий сміх.
"Ач, заходяться",— мало не вголос з люттю подумав Іван Семенович, на мить зажмурившись перед потоком світла, що ринуло йому назустріч з розчинених дверей до покою.
Він ступив кілька кроків і спинивсь, неприємно вражений голосами й обличчями знайомими. Просто дверей, пірнувши в глибоке вигідне крісло, світив бездоганним проділом Звірятин; він щось розповідав півголосом, перехилившись до своєї сусідки, пишної білявки з гарячими, як кров, губами, але, почувши кроки, замовк і, не ховаючи свого здивування, вп'явся очима в Івана Семеновича. Чомусь перекладаючи з руки в руку стару свою, ззаду облізду, шапку, Іван Семенович майнув поглядом по темних, ніжних, мов оксамит, шпалерах стін, по картині, де над зеленавими хвилями моря танули легкі білі хмари; спинився на мить на трьох знайомих постатях у кутку і враз спустив очі на складний і спокійний візерунок килиму.
— До вас гість, Ірино Едуардівно! — проспівав насмішкуватий баритон Звірятина, і Іван Семенович почув швидкі дрібні кроки й важкий шум шовку.
"Так це вона?" — скинув він очима на ставну смугляву жінку, що, ласкаво посміхаючись, наближалась до нього. Видалася вона йому зовсім иншою, як уявляв, а чи краща — не знав; але ж не скидалася вона ні на ту, що в театрі, а ні на ту, що на гойдалці колись,— зливалися в ній обидві
— Здрастуйте, товаришу...— почала вона й замішалася.
— Товаришу Орловець,— допоміг їй Звірятин.— Рекомендую, товариство,— підвищив він гол оса.— Товариш Орловець, мій і Володимира Петровича принципал. Чуєте, Володимире Петровичу,— кинув він кудись у куток,— начальство прийшло.
Іван Семенович уклонився й сів коло дверей.
— Так ви на тім самім заводі?..— здивовано занотувала Завадська.— Чому ж ви нічого про це не казали, Володимиру Петровичу?
— А що ж тут цікавого? — почувся байдужий голос з кутка.
Там, випроставши до напівзагаслого каміна довгі тонкі свої ноги, сидів у тіні якоїсь широколистої пальми інженер Сквирський. Коло нього на невеличкому столику стояла карафка з горілкою й чарка. Час від часу він підносив чарку до рота й помалу цідив горілку крізь губи; потім пильно роздивлявся на свої довгі, з гострими нігтями пальці. Почувши прізвище Івана Семеновича, він, не поспішаючи, підійшов до нього, мовчки стис йому руки і мовчки ж, широко ступаючи, повернувся на своє місце. Більше ні з ким, навіть з самою Завадською, Іван Семенович не ручкався. Пишна білявка привітала його тільки очима, зараз же заховавши їх за шкельцями лорнетки; три чоловіки по другий бік каміна пробурмотали щось невиразне, не уриваючи далі своєї жвавої розмови півголосом.
— Це все мої добрі знайомі, товариші,— стиха промовила Завадська, показуючи очима на цю групу.— Отой гладкий дід — це відомий колись антрепренер Скорих. Ну, тепер він, звичайно... так собі... Я навіть не знаю, з чого й як він живе... Але ж він дуже цікавий: цілий театральний архив. А той, поруч, це Ієронім Трьохсвятський, музичний критик і теоретик... А горбань — відомий композитор
Мурів, дуже талановитий... Дуже! Майже європейська величина... Але ж він якийсь такий...
— Я їх знаю,— промовив Іван Семенович, пригадавши їхню розмову в опері, і зашарівсь, уявивши собі весь той вечір. Цікаво, що думає про нього ця зовсім невідома йому жінка, до якої він навіть слів не має? Чому сидить вона коло нього, в цій затишній багатій кімнаті, серед своїх друзів і щось говорить йому, замість гнати його геть, чужого і непотрібного?
Завадська почала розпитувати його за оперу, чи сподобалась вона йому, чи часто буває він там, та, глянувши на свого бесідника, зніяковіла й замовкла: вій сидів, низько схиливши голову й, видимо, зовсім її не чув. Утома й біль мішалися на його обличчі.
— Ви не сердьтесь на мене,— промовив він нарешті винуватим голосом.— Я не знав, що у вас таке товариство...
І, взявши з близького столика якийсь альбом, він почав машинально його перегортати.
— Це мій театральний,— сказала господиня і, відійшовши до Сквирського, схвильовано схилилася над його столиком.
— Що ж ви всі замовкли? — завередувала білявка, стурбована, що не тільки загальна розмова не в'яжеться, ба й Звірятин не прихилявся більше до неї.— Мурів, Сквирський! Кінчайте ж свій диспут! Це так цікаво,— примружилась вона До Івана Семеновича.
— Да-а... темочка нічогенька...— проворкотав Звірятин.— Про одну з надбудовочок, Іване Семеновичу, про кохання! — підняв він пальця.
— І про пристрасть,— прикинув дерев'яним голосом Сквирський, суворо дивлячись на Завадську.
— Ну, і про пристрасть, як... підвалину,— погодився Звірятин.
— А я так і не добрала, яка між ними різниця? — поскаржилась білявка й скромно спустила погляд за глибокий виріз своєї сукні.
— Що в звичайних смертних — пристрасть, то в недокрівних — кохання,— відсапавсь антрепренер, разом з иншими виходячи з свого кутка.
— Ай справді, товариство, кінчаймо нашу розмову! — зраділа господиня.— До речи, маємо ще одного опонента. Певне, товариш Орловець як матеріяліст...
— Ну, щодо кохання, голубко моя, то я теж правовірний матеріяліст,— зайшовся високим сміхом антрепренер.—
По-моєму, тут і говорити нема про що: все ясно, як в політ-грамоті. А щодо того, де пристрасть, а де кохання, так про це нехай інженер Сквирський на дозвіллі думають...
— Чекайте! — перепинив його Звірятин і обернувся до Івана Семеновича.— Товариш Мурів,— схилив він голову в бік горбаня,— висунув надзвичайно цікаве твердження... Він, виходячи з того, що пристрасть, простий вияв елементарного полового потягу, дуже часто вибухає між особами різних соціяльних клясів, робить висновок про...
— Про надклясовість кохання! — бризнув слиною маленький горбань, скочивши з свого кріселка.— Так, так, товаришу Сквирський — кохання! Найідеальнішого чи най-грубішого — однаково! Для мене це аксіома! Це істина! — дріботів він серед кімнати, розмахуючи руками так, немов шалено проти води веслуючи.— Хіба не бачимо ми тисячі прикладів навкруги? Та я сам можу назвати десятки випадків, коли кохаються люди різних, ба й ворожих, клясів!..