Але мовчав, бо мав намір заробити на відсотках другий мільйон…
На засіданнях суду відбувається традиційна дискусія. Адвокат доводить, що одна голова добре, але дві краще. А прокурор обґрунтовує думку, що в даному випадку буде краще з однією. Вирекли: виділити зухвалому грабіжникові XXX персональний осиковий кілок, а сумлінному охоронцеві законного порядку XXX — десяту частку від награбованого в банку, що становить півтора мільйона готівкою.
Як відомо, від зали суду вже недалеко й до площі страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною доріжкою до лобного місця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. Навіть кат був у червоному балахоні, червоних каптурах, і спирався на грубезну червону сокиру. Кошик для відтятих злочинних голів, і той був червоний. Навіть осикові кілки, на яких оті голови востаннє шикуватимуть.
Кат звично потяг приреченого до відполірованої шиями його попередників плахи. Та на якусь мить завагався… Голови-брати були такі подібні, що… Якщо й переплутаєш, все одно ніхто не помітить…
До того ж цей бовдур — детектив XXX, жаліючи мене (як-не-як, а на двох одне тіло), розчулено бовкнув:
— Не сумуй, брате… Ти довго не страждатимеш… Це поклало край ваганням ката… Як і слід було чекати, ніхто нічого не помітив…
— Тисяча небесних шкаралуп! — вжахнувся я, прошиваючи очима молодого, а вже безодноголового таотя-нина. — Виходить, ти… злодій?..
— Так, капітане… Звичайна судова помилка…
Невдовзі ми з Азимутом переконалися, що він справді отой XXX, а не той XXX: у мене без сліду зникла запальничка, а у штурмана єдина краватка. Злодія годі було й шукати. Адже за ним уже давно не пильнують невсипущі очі детектива.
Втім, не це було найжахливішим.
Розділ одинадцятий
ДВІ ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ
Мені спало на думку: а що, коли цей світ не такий вже й досконалий? А що, коли двоголові істоти дожилися до повного безголів’я, хоч це й виглядає парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде своє незалежне, суверенне життя, має свої уподобання, свої схильності і звички, свій самобутній характер і світогляд, тоді кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиренні протиріччя.
Воістину, за таких умов права рука не знає, що робить ліва.
Невдовзі я з прикрістю переконався, що мав рацію. З ученими планети через такий антагонізм голів неможливо було ні про що домовитись, адже на кожне запитання я одержував відразу дві відповіді, що заперечували одна одну. А найстаріший академік планети взагалі відмовився зі мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповідувала теологічну теорію, буцім людина є божевільний дух, заточений у тілесний гамівний скафандр, і через це сприймав мене як потворний фантом,[8] створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в ідеалістичних уявленнях. Вона вважала реальність власним сном, лихим маренням, а тому не вступала ні в який контакт з навколишнім середовищем.
У нас, на Землі, існування такого феноменального Ідеаліста було б неможливим, адже йому, бідоласі, таки довелося б вступити в контакт. Хоча б для того, щоб наїстися. А тут він спокійно паразитував за рахунок фізіологічних зусиль братньої голови, яка насправді була божевільним духом у тілесному скафандрі.
Ні, що не кажіть, дві голови — це добре, але, про мене, одна — краще. Навіщо носити на плечах тягар двоголових протиріч, коли іноді з однією головою не даси собі ради?
Розділ дванадцятий
ДОВІЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ
Поступово картина історичного розвитку планети, яка насправді виявилася історією духовного занепаду аборигенів, вимальовувалася. З кожної зустрічі з двоголовими я виносив крихту знань, з котрих терпляче ліпив гармонійну мозаїку припущень та узагальнень.
Коротко мої наукові розвідки звелися ось до чого.
Мільйони років тому таотяни ніжилися під ласкавими променями місцевого велетенського світила і лиха не мали. Життя тоді було надзвичайно легке, бо страхітливе тяжіння Сонця зводило майже нанівець тяжіння планети.
У яскравому, блискучому вбранні, майже невагомі, таотяни пурхали, мов дивоглядні метелики, в теплому блакитному океані. Закохані, ледь торкаючись, ходили босоніж по квітах. Пенсіонери розкошували на білосніжних м’якеньких хмарках, а вітер, заколисуючи, пестив їх і тихенько співав чарівних пісень. Тоді можна було загортатися у барвисті паруси Сонця, коли воно сідало край неба, сповивати немовлят у пухнасті сутінки, щоб добре спали, а люльку чіпляти на ріг молодика.
Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до веселки тоді можна було добігти і одягнутися у шати сонячного спектра. Малюки над усе полюбляли кататися з радісної, як свято, веселкової гірки.
Довго чи коротко так тривало, коли це однієї ночі астрономи помітили, що до кордонів їхньої Сонячної системи наближається велетенський астероїд в кількасот кілометрів у попереку. Вчені негайно підрахували його курс і з жахом пересвідчилися, що космічний заблуда неодмінно порушить кордони і таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрішніх орбітах, аж поки не шубовсне у циклопічне черево центрального світила.
Отоді вперше і далося взнаки химерне двоголів’я таотян.
Одні вчені голови доводили, що слід вжити енергійних технічних заходів для захисту планети від ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити кам’яну озію автоматичними ракетами, натоптаними вибухівкою, ще на далеких приступах до системи.
Зате другі розводили хибну філософію, ніби усе, що робиться, — на краще. Мовляв, як на роду записано, так і буде, а від долі — не втечеш.
Знаходилися і такі розумники, які цей фразеологічний туман зміцнювали утопічними жахами і принадами.
"Якщо ми потрощимо астероїд, — похмуро пророкували вони, — то цим безглуздим вчинком тільки накличемо нещастя на власні голови. І що ж станеться? Уламки астероїда неодмінно впадуть на Таоті. Мало того, що своїми жахливими ударами вони завдадуть незліченної шкоди і призведуть до всепланетних стихійних лих і катастроф, внаслідок цього космічного бомбардування наша планета поважчає. І тоді вже неможливо буде безжурно пурхати у небесній блакиті, виніжуватися на білосніжних хмарах і йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".
"А що ми матимемо, коли зовсім не чіпатимемо астероїда? — торочили вони далі. — Тоді він стане третім супутником нашого світила і почне обертатися навколо нього по все вужчих орбітах, аж поки ця спіраль не доведе його до фатального кінця. Внаслідок Сонце неодмінно поважчає, а наше життя на планеті відповідно полегшає. Прекрасні, захоплюючі картини майбутнього…"
Поки по всій планеті вирували наукові дискусії, астероїд спокійно перетяв кордони Сонячної системи, закружляв у скаженому темпі навколо світила, а потім цей космічний вир засмоктав його у бездонне термоядерне черево зірки.
Отут і сталося лихо.
Життєдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхітливе тяжіння ламало його власні промені, як сірники, і вони безсило падали у пекучі обійми кошлатих протуберанців. Чорним зловісним колом зависло над вжаханою планетою Сонце на тлі чорного похмурого неба, поцяцькованого блідим сріблом далеких зірок.
Життя на планеті справді надзвичайно полегшало. Щоб пересвідчитися в цьому, досить було шпурнути у небо камінь. Навіть коли це була дуже важка брила, вона вже ніколи не поверталася на планету. А коли без сліду позникали деякі необережні літуни, пурхання у повітрі якось само припинилося.
Але справжня паніка охопила таотян лише тоді, ко-ли вони дізналися, що планета поступово втрачає атмосферу.
Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвіту і стискала серця крижаними пазурами.
Почалося переустаткування планети. Тубільці, як це було за первісної доби, повернулися у печери і заходилися закопуватися все глибше у теплі надра. Почали будувати підземні заводи, підземні житла, підземнії штучні плантації, підземні міста. Але перед тим, як назавжди заховатися у надрах планети, аборигени востаннє зібралися на її поверхні. Вони відокремили від гурту апостолів надто пам’ятної теорії "Чим гірше, тим краще" і сказали їм:
— Від долі не втечеш…
А тоді розшукали утопічних горе-пророків і запитали їх:
— Розіб’єтеся чи не розіб’єтеся?
Після цього жалюгідні залишки атмосфери розітнули вигуки:
— Качати їх! Качати!
Що було далі, людині з фантазією уявити неважко. Скажу тільки, що жоден з апостолів не втік від своєї долі, і вони живими поринули на небо.
Поступово планета втратила останній атом атмосфери. Згодом тяжіння взялося й за саму поверхню: спочатку воно прибрало пилюку, потім злизало пустелі, а тоді заходилося обточувати планету, як більярдну кулю.
Підземні ж роботи йшли своїм чином. Зайвий грунт таотяни викидали на поверхню, звідки він негайно ринув у космос. І нарешті настав час, коли планета Таоті перетворилася на геометрично правильну кулю, порожню всередині.
Планета втратила власне тяжіння і не падала ні на чорне світило, ні на другий супутник-велетень лише тому, що її орбіта проходила якраз на межі знешкоджень їхнього взаємного притягального впливу. Тяжіння відчувалося лише з боку невидимого світила або гігантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрішній сфері цієї дивовижної планети.
Тепер вам зрозуміло, чому, коли ми з Азимутом встромилися у планету, то нам приверзлося, ніби ми вистромилися?
Розділ тринадцятий
КОСМІЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА
Якось я мав необережність познайомити Азимута з історичною давниною. Проте краще було б, якби я цього не робив: хлопець зовсім скис. Це було б рівнозначним вироку з найвищою мірою покарання і без права оскарження.
Мені аж в очах почало щипати, коли Азимут журливо мовив:
— От і не попаде шедевр штурманського мистецтва під кришталевий ковпак Музею космічних мандрів. Ніколи вже не робитимуть гак земні навігатори, ніколи не попливуть зоряні кораблі протокою Небрехи. А ви, капітане, казали…
На жаль, штурман мав рацію. З яких тільки халеп ми не видряпувалися, а в таку пастку не потрапляли!
Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув’язнений у закоркованій пляшці. З тією лише відмінністю, що корком була моя власна ракета.
Звісно, можна було будь-якої миті сісти у ракету і майнути світ за очі. Але цим егоїстичним вчинком ми гриреклп б на неминучу загибель дивовижну цивілізацію двоголових.
І так невесело, а тут ще Азимут почав докучати своїми тужливими теревенями.