Лісове Озеро

І Варі здається: сонце — воно зараз і в ній...

І раптом — вперше у житті — дівчинка відчуває: ніколи-ніколи не зможе вона назавжди покинути оцей ліс, озерце, дорогу, село. Її село...

Якою красивою здається зараз дівчині ота жінка, ота її така буденна і така наче звичайна робота біля телят...

Дивно Варі, дуже дивно. Їй досі було просто гарно щодня зустрічатися з отими усміхненими козами, вдивлятися в муд­рі і смутні очі кошачої мами. Але до сьогоднішнього дня весь оцей світ-казка, світ-пісня, Живий Світ просто радував. Радував і все. Сьогодні ж вона зрозуміла: саме отут, в її селі, у її Живому Світі, радощі оці можуть стати для неї великим і справжнім ділом...

5

Шумить, шумить листячко на високій стрункій тополі. Скільки це йому, оцьому дереву? Варя спинилась. На скіль­ки оця тополя старша од Варі? На рік, на два? Над самим Зміївським шляхом виросла, якраз проти Вариної школи. Хто ж її тут посадив? І чи тільки її?

Поставила долі свого портфелика, роззирнулася. Ні, он ще одна і теж над дорогою. А от що і ще... І всі точно такі, як оця,— усі, мабуть, одного віку.

До школи ще рано, можна трохи поблукати. Сонячно сьо­годні, день голубий, барвистий. Варя пройшлася біля школи, хотіла заскочити до тітки Горпини, але роздумала: можна і на урок запізнитися. Пройшлась іще раз і вже коли була біля шкільної їдальні, колишньої куркульської хати, зда­леку побачила знайому постать. Директор, Петро Андрійо­вич... Високий, кремезний, він, як і завжди, йшов у ото­ченні цілої дитячої юрби.

Петра Андрійовича Зимовського у школі любили. Читав він історію у старших класах. У Вариному 5А не викла­дав, але під час перерви часто розмовляв і з п'ятикласни­ками і ще молодшими учнями. Малюки його особливо шану­вали, тільки побачать у коридорі — і вже біжать — обліп­лять, метушаться, так і рояться навколо нього.

І Варя, і всі її товариші знали, що Петро Андрійович цікавиться давниною села, тож і питали його, чому це кутки Безлюдівки так називаються — Підборівка, Морозівка, Зозулівка. От і зараз уже здалеку Варя почула — саме про це хлопці розпитують.

— Ну це просто... — всміхається Петро Андрійович. — Під­борівка — он вона, на піщаних горбах... Підборівка — бо під бором. Біля самого бору... Морозівка — там дуже снігами заносить. Долина там, низ, річечка Студенок... Зозулівка — прізвище там у всіх одне, самі Зозулі живуть... Шляхівка — це та частина села, через яку проходить шлях із Змієва на Харків, на базар...

Порівнявшись із товаришами, Варя пристала до гурту, йшла, слухала. Шляхівка, Морозівка — з дитинства знайо­мі, рідні назви. Схотілося і собі щось спитати.

— Петре Андрійовичу, а чому це тополі над шляхом усі однакові? Що, їх в один час посадили?

Директор уважно подивився на дівчину, поклав їй руку на плече.

— Це уже набагато складніше. З якого ви всі класу, з од­ного чи з різних?

— Я — з п'ятого "А",— мовила Варя.

— І я!

— І я!

— І я!

Майже всі тут були Вариними однокласниками.

— Все ясно,— мовив Петро Андрійович. Помовчав і до­дав: — Учителька ваша захворіла, і якраз я буду у вас на першому уроці. От і поговоримо про ці топольки... Тут, дру­зі мої, історія дуже й дуже серйозна. Домовилися? Ну от і добре...

Тихо в класі. На жодному уроці не було в них ще такої тиші. Тихо оповідає директор, і кожен аж подих затаїв.

...П'ятдесят три вершники спішилися серед степу. Стар­ший оглянувся, розправив вуса:

— Тут. Тут і почнем.

Вітер рвав бурку, жбурляв під ноги колючі клубки пере­котиполя, на обрії з темних холодних хмар звисали сиві пасма. Старший неквапно скрутив цигарку, на шаленому вітрі, склавши долоні кубелечком, черкнув сірником, при­палив і, з насолодою затягнувшись, повторив:

— Почнем тут...

І почали.

Хлопці працювали завзято, спершу поскидали шинелі, а потім і будьонівки.

Так весною 1929 року під Харковом за висілком Лосєво народилася і почала своє нелегке славне життя комсомольська червоноармійська комуна. Заснували її бійці 3-го Хар­ківського полку зв'язку. Власне, утворили вони її не тут, у степу, а набагато раніше, іще там, у армії. В степ ви­йшли уже комунарами...

Невдовзі до п'ятдесяти трьох комунарів приєдналися оди­надцять випускників колонії імені Горького.

Всі комунари трудилися від душі. Закон собі встановили простий: бухгалтер ти а чи коваль, та коли на полі жнива, то будь добрий, одпрацюй день на своєму місці, а на ніч разом з усіма — в поле. Коваль намахається молотом, а вно­чі береться за косу, бухгалтер вранці, після безсонної тру­дової ночі, сідає за стіл, щоб підписати якісь папери, а мо­золі такі — ну ніяк оту ручку узяти і квит. І ніхто нікого не підганяв, сам кожен рвався туди, де тяжче. Та ще й спі­вали... Як вони співали... Особливо любили свою, армійську, рідну ще з фронтів громадянської війни:

Ой видно село,

Широке село під горою.

Ой там іде військо,

Червонеє військо до бою...

Слухає Варя — та це ж батькова пісня! І татко її любить співати, коли працює...

...П'ять років проіснувала комуна, і всі оті п'ять років важко доводилося комунарам, а перші місяці, перший рік — і поготів. І що правду таїти, не всі з тих п'ятдесяти трьох витримали іспит. А от з вихованців Макаренка жоден не покинув поле.

Тільки почали обживатися, а тут новина. Та ще й яка! Дух захоплювало від гордощів за свою країну, за свій час: тут, саме на їхніх полях, почнеться будівництво велетенсь­кого тракторного заводу...

Довго шукали, куди перевести комуну, нарешті вирішили: на околицю Безлюдівки, в маєток поміщиці, котра ще до Жовтня кудись повіялася. В будинку її, у семи кімнатах, розмістилася вся комуна — всі сімдесят чоловік. Спали де тільки можна — і у кімнатах, і на горищі, і в канцелярії на столах, поклавши рахівниці під голови...

По-різному ставилися до комунарів селяни. Комнезамів­ці[1] відверто раділи: наша бере! І голова сільради став по­чувати себе упевненіше. А глитаї аж зубами скреготали. На всякі підлості йшли. Сіно із комунівських скирт крали. Ко­мунари вартували. Куркулі стріляли по них. Не раз і не двічі над мирним нічним степом свистіли кулі. А коли ко­муна звела перший свій житловий будинок — великий, з ве­ликими вікнами (назвали його Червоний Дім), то й до тих високих вікон підбиралися куркулі з обрізами. З маузерами ходили, з гранатами. Навіть дітей комунарських і тих нена­виділи — підстерігали, кидали в них каміння, били. При зу­стрічах з дорослими комунарами цідили крізь зуби:

— Нічого у вас не вийде... Земля власність любить... Власність...

Що ж, так воно й є, нива таки справді не може бути нічиєю. Але правда й те: стомилася вона, годувальниця, тяжко, смертно стомилася від кривавої власності одиниць, одинаків, одинців... Віками вимріяла хлібодарниця той час, коли не дві загребущі руки — сотні, тисячі, мільйони змо­золених тяжкою працею на ній почнуть володіти нею, пов­новладно господарювати...

Що ж, це правда, ниві потрібні господарі. Та ще більше їй потрібна — необхідна! — чиста, безкорислива любов, вір­не служіння землі, як матері усього сущого, матері для всіх...

А чи здатні були оті зажерливі й захланні одинці, одина­ки, одиниці саме на таке служіння для всіх?

— Голодранці!.. Сірома!.. — сичали куркулі на комуна­рів. — Прахом вам усе буде! Прахом! Понадіваєте свої ши­нелі та й підете туди, звідки прийшли!

— А це вже брехня,— спокійно всміхалися хлопці у бу­дьонівках. — Не ми підемо, а ви підете. І підете назавжди.

Ненавиділи багатії комунарів. Ненавиділи і боялись: в шинелях, бач, ходять... Дисципліна у них... Ні пияцтва, ні хуліганства... Порядок...

А комуна і справді жила за своїм порядком. Всі порушен­ня обговорювалися на засіданнях ради комуни. Крім ради, було ще правління з п'яти чоловік. На збори ради, а чи правління завжди приходили всі комунари. Ніхто нікого не кликав — ішли самі. Збиралися хвилин за п'ятнадцять. І ко­жен обов'язково виступав...

Багато національностей було у комуні — і росіяни, і ук­раїнці, і євреї, і австрієць один — з полонених, назад, до Австрії, не міг повернутися: революціонер...

Секретарем парторганізації був поляк Сигізмунд Добро­вольський — всі п'ять років існування комуни був партор­гом і всі п'ять років працював у тій же комуні ковалем. Бух­галтером трудився естонець Іван Вент. До комуни Вент прийшов з Першої Кінної армії.

Жили дружно, усім ділилися — і лихом, і радістю. За рі­шенням правління всім пошили гарні костюми, кожен собі і матеріал обирав, і фасон... Взуття розподіляли.

Викликали якось одного комунара і кажуть:

— За рішенням правління тобі дадуть черевики. Який в тебе номер?

Той тільки зітхнув:

— А я знаю? Я їх носив хоч раз у житті?

— Ну... на, міряй...

Поміряв:

— О... Гарно... Оце вперше у житті буду в черевиках ходити...

І заплакав.

Все краще віддавали дітям, старим або хворим. У кладовій матерія була особлива — небесного кольору. Це — для дів­чат, для молодих жінок...

Росла комуна, міцніла. З усіх усюд з'їжджалася до неї біднота. Жодного ще колгоспу не народилося у Безлюдівці, комуна була самим початком, першим кроком, першим плац­дармом. Саме комунари стали першими помічниками партії, коли розгорнулася суцільна колективізація.

...Тихо у класі. За розчиненими вікнами шумлять тополі. Високі, стрункі — ген як красуються над Зміївським шляхом.

Петро Андрійович на хвилину замовк. Видно було, що він ще не закінчив, просто збирається з думками. Варя підняла руку:

— Питання можна?

— Та вже б тоді, наприкінці... Ну, коли почала, то давай, запитуй.

— Петре Андрійовичу, а ви розкажете про тополі? Ви ж обіцяли...

Директор всміхнувся:

— Ну й нетерпляча! Я ж саме про це і хотів вам зараз розповісти. Але тут треба — все по порядку...

Чимало куркулів, розуміючи, до чого йде діло, подалися в місто. Дехто просто тихенько та хутенько — спродав усе добро й перебрався до Харкова, поповнив дуже тоді числен­ну армію спекулянтів та злодіїв. А дехто, зовсім не поки­нувши села, взявся ванькувати[2]. Ідуть такі ваньки увечері з Кінного базару — п'яні... П'яні, та невеселі. Все нове, що зводилося навкруги, їм ненависне. Скільки шлях оцей існує, ніхто не подумав обсаджувати його деревами.