А де він?
Професор узяв коробочку, натиснув ледь помітну кнопку і тихо сказав:
— Містер Едмундо! Я виконую ваше прохання. Ви нарешті маєте змогу поговорити з Рут. Вона слухає вас.
І відразу ж Рут почула Із коробочки незнайомий голос:
— Рут! Це я — Едмундо. Ти чуєш мене? Рут завагалась.
— Чую. Але звідки знати, що це ти? Я ніколи не чула твого голосу.
— Так, це правда. І все ж це я подарував тобі всі блискавиці неба. І за твоєю волею зруйнував Чорну фортецю.
— Чому ж ти сам тоді не прийшов? — все ще з недовірою запитала Рут. — Ми з дідусем так чекали...
— Я завжди був поруч з тобою. Але ти не могла мене бачити. Зате я бачив тебе.
— Невже бачив? Тоді скажи, як я була одягнена, коли ти руйнував Чорну фортецю?
Коробочка якусь мить мовчала. Професор здалеку стежив за виразом обличчя дівчинки. Воно було ніби облите ранковою зорею. Рут нетерпляче ждала відповіді, від якої залежало все її життя. Якщо з нею розмовляв Едмундо, а не хтось інший, тоді вона справді потрапила до його володінь. І тоді Делія сказала неправду: цей острів не може бути клятим. Рут залишиться на ньому назавжди.
— На тобі була синя сукня в білу горошинку, — сказав Едмундо. — Жовті черевички. І жовті панчішки. В руках ти тримала кисет...
Рут повірила: це справді промовляв Едмундо. Синю сукню вона з той вечір одягла вперше. Тітка Мірта купила її у знайомої кравчихи, яка обшивала дітей з їхнього дворика. Черевички їй подарував дідусь Себастьян.
— А в тебе є полум’яний кінь? — довірливо запитала дівчинка.
— Я стомився бути полум’яним, — відповів Едмундо. — Я хочу бути таким, як ти. Професор обіцяв, що незабаром я стану людиною. Ти будеш аі мною дружити?
— Буду! — майже урочисто прошепотіла дівчинка.
На цьому їхня перша розмова увірвалася. Сеанс закінчився. Професор був дуже задоволений з нього. До Рут підійшла ДелІя І мовчки повела її обідати.
VII. ПРОФЕСОРОВА ТАЄМНИЦЯ
Коли Рут почала звикати до сизого полону, Професор дарував їй деяку свободу. Дівчинка не лише вільно виходила із овоєї кімнати, а навіть мала право без нагляду Делії викупатись у лагуні.
Острів був дуже вузенький, впоперек його можна перейти за півгодини. Зате вздовж, — по велетенській підкові, — в’юнилось бетонне шосе, на якому вряди-годи з’являлась машина Професора. Більше ніхто по цій дорозі не їздив.
Рут любила ранкові прогулянки, коли поволі спадає пелена туману і прохолодний бетон під ногами дзвенить від твоїх кроків. Десять хвилин вона мала змогу розмовляти з Едмундо. Коробочка промовляла його голосом, а Рут здавалося, що Едмундо стоїть за стовбуром пальми і дивиться на неї. Вона намагалась уявити його обличчя, але кожного разу те обличчя було Іншим. І тільки образ полум’яного вершника лишався незмінним-таким, яким Рут бачила його у власній уяві.
— Едмундо, які ти любиш цукерки? — запитала Рут під час чергового сеансу.
— Я не знаю, що таке цукерки, — винувато відповів Едмундо. Йому було прикро, що він нездатний збагнути смаків та уподобань золотоволосої подружки.
А Рут соромилась своїх запитань. Дедалі їм ставало все важче підтримувати розмову.
Дівчинка навіть розплакалась:
— Коли ти прийдеш, Едмундо? Мені тут страшно без тебе.
ДелІя не розуміла стану дівчинки. Вона помічала її сльози, але гадала, що Рут плаче за домівкою.
— Бідна міс! — зітхала Делія. — Мені вже втрачати нічого. А ви ще й на світі не жили. Чого ж Професор хоче від вас?
— Хоче зробити Едмундо людиною, — поважно відповіла дівчинка.
— О, вони тут роблять таке... Немає на них грому небесного. Хай би спопелив оцей клятий острів.
Рут сприйняла згадку про грім небесний так, як його може сприйняти лише володарка блискавиць.
— Навіщо? Тоді Едмундо ніколи не стане людиною. І я ніколи його не побачу.
Якось Рут заблукала в хащах. Вона знала, що на острові немає диких звірів. Боятись їй нічого. Продираючись крізь листя велетенських папоротіїв, дівчинка вийшла на галявину, освітлену полудневим сонцем. І тут їй відкрилось видовище, яке змусило серце дівчини затремтіти від жаху.
Просто на неї вийшли з кущіїв двоє хлопчиків. Вони були схожі одне на одного, мов близнюки. А може, й справді були близнюками. Ноги й руки їхні рухались так, ніби кожен із них був тінню другого. В цих рухах відчувалась неприродність, — мовби то були автомати з дистанційним керуванням.
Спинившись за кілька кроків від Рут, хлопчики дістали із піхов великі ножі й одночасно встромили їх одне одному в груди. Але не впали, — продовжували стояти, тримаючись за держаки ножів. На їхніх обличчях не можна було помітити ні болю, ні страждань.
І тут дівчинка побачила Професора, яікий вийшов на галявину разом з людиною, що нагадувала лікаря. Професор і лікар наблизились до хлопчиків, байдуже поштовхали їх кулаками в спини. Хлопчики, вивільнивши ножі з грудей одне одного, сховали їх у піхви. І, мовби нічого й не сталося, мехаиічіно підіймаючи ноги, рушили через галявину туди, звідки з’явилися.
Сидячи у своїй схованці, Рут мимохіть чула розмову поміж Професором та лікарем. Не все вона зрозуміла, але загострене сприймання допомогло їй запам’ятати майже все, про що йшлося.
— Я не поділяю вашого захоплення, сер, — невдоволено сказав Професор. — Моделі, правду кажучи, нікудишні. Вони підходять хіба що для гри в солдатиків, але не для нашої справи.
— Але ж ви самі бачили, — нервово протираючи окуляри, заперечив лікар. — Програму вони виконали блискуче. Їх можна пробивати кулями, проколювати багнетами, — і жодних ушкоджень! Вражені органи відроджуються з такою швидкістю, що моделі не встигають упасти. Невже цього мало?
— Вони зовсім не реагують на зміну ситуацій. Це не живі істоти, а манекени. Їм треба дати трохи незалежності. Я хочу мати дресированих ідіотів, — це правда. Але ідіот сам повинен вирішувати, як ліпше діяти в цю хвилину.
— Це вже розум, — зауважив лікар.
— До розуму ще далеко. Досить рефлексів. До речі, коли буде готова модель для Едмундо?
— Незабаром покажу.
— Запам’ятайте: він мусить стати нашим колегою, — тоном наказу мовив Професор.
Хоч Рут і не все зрозуміла, але дещо для неї прояснилося. Хлопчики були не людьми, а лише автоматами. Це по-перше. По-друге, її Едмундо не господар на цьому острові, а лише модель. Слово це жахало її своєю бездушністю.
У Рут не було порадників. Мимоволі довелось шукати поради у Делії.
Коли Рут розповіла їй про хлопчиків-ав-томатів, Делі я сплеснула долонями:
— О господи! Невже міс уже бачила?..
Вночі вона поклала Рут у своє ліжко. Пригорнувши її голівку до сухих грудей, Де-лія розповіла дівчинці те, що їй самій хотілося забути.
Професор привабив Делію можливістю жити на сонячному острові. Тоді вона була молодою вдовою шахтаря. Жилося їй дуже зле. Дітей у неї не було. А Професор пообіцяв, що на її рахунок в одному з європейських банків щороку надходитиме сума, яка для вбогої вдови здавалася цілим багатством. Делія всього тільки повинна стати донором. Гроші вона отримає тоді, коли Професор закінчить свої досліди.
Її не кололи, в неї не брали крові. Це було зовсім інше донорство. Брали просто одну клітину з її шкіри. Для ока це зовсім непомітно, — так, ніби лікар здував із твоєї руки вападкову порошинку.
Спершу Делія вважала, що їй даремно сплачують гроші. Щоправда, вона додатково виконувала обов’язки покоївки, але ж плата була незмірно вища, ніж коштувала ця проста робота. Лише згодом вона дізналась, навіщо Професорові потрібні живі клітинки із її тіла. Їх прищеплювали молодим негритянкам. Прищеплювали так, що вони народжували дівчаток, які були повним повторенням Делії.
Живуть вони в ба-раді, куди, окрім Професора та його помічника, ніхто не має права заходити. Тридцять юних Делій, у яких ніколи не було ні батька, ні матері!
Від негритянок, які їх народжували, дівчаткам у спадок не дісталось жодних ознак. Хіба можна тих жінок вважати їхніми матерями? Делія також не була матір’ю. І якщо були в них колись батьки, то це батьки Делії, які давно померли. Лише їх можна вважати предками цих істот.
Скільки сліз виплакала Делія! Бачити власну молодість у страшній неволі, — молодість, розмножену в тридцяти особах, — було над її сили.
І водночас вона не мала права поскаржитись, що над нею творили насильство: всього тільки невидима порошинка з її руки!..
До Професора подібні досліди провадились лише на тваринах. Застосування їх на людині вважалося великим моральним злочином.
Нічого цього не знала Делія. Професора вона вважала дияволом в людській подобі, ї тому щоночі молилася...
Тепер негритянки розмножують модель хлопчика. Розмножують так, як множаться штамповані предмети на сучасних заводах. Дітей кудись відвозять, комусь вони дуже потрібні, а тут Професор та його помічники провадять свої нелюдські досліди.
Навіщо вони це роблять? Делія певна, що Рут згодом також стане донором.
— Модель хлопчика? — пригортаючись до Делії, тремтячим голосом запитала Рут.
Вона не могла заснути до ранку. Яким же буде Едмундо? Хоч дівчинку й лякало те, про що розповідала Делія, але ж вона знала: Едмундо — це блискав-ка, яка має стати людиною. І чим більше буде незвичайного в його організмі, тим більше Едмундо залишиться самим собою.
Це заспокоїло Рут. Серце дівчинки шукало невидимого друга. Видимим Едмундо стане лише тому, що так зручніше їм дружити.
Ось чому таємниця Професора не викликала в дівчинці такого страху, який переживала Делія. Правда, оте розмноження однієї особи, перетворення її на білковий автомат— це страшно. Та якби не було цього, — не лишилося б жодної надії будь-коли побачити Едмундо.
ЧАСТИНА ДРУГА
БЛИСКАВКА СТАЄ ЛЮДИНОЮ
І. БЛИСКАВКА СТАЄ ЛЮДИНОЮ
Може, так воно й сталося: вдарила блискавка в зєміний океан, — і там зародилась перша білкова клітина. Згрупувавшись у живий організм і ставши людиною, клітинки оті "забули", що вони походять від блискавки.
Зараз це повторилося. Але те, на що природа витратила багато століть, в лабораторії Професора вимагало одного або двох років.
Едмундо бачить себе! І знає, що це він, а не хтось інший. Бачить у дзеркальній воді, що невеличким озерцем виграє поміж пальмами. Бачить небо над головою, білі хмарки, що поволі пливуть у просвітах поміж листям жовтосмолок, — те небо, яке нещодавно було його домівкою.
Тепер домівкою стала земля.