Вони хапали за зброю й почали оборонятися. Козаки впали на них, мов ті шуліки на громаду курчаток: кололи довгими списами, рубали шаблями, стинали голені татарські лоби...
Горе піхотинцям, між яких вженеться з шаблюкою чи зі списом кіннотник. Не сам лише він рубає ворога, а и кінь йому помагає. Він зі своїм паном заодно: одне тіло, одна душа, вони розуміють один одного. Козак рубає шаблею, кінь розбиває й валить до землі грудьми, кусає зубами, толочить передніми ногами, б'є задніми, він не менше робить ворогові шкоди, як озброєний козак...
Таке було й тут. Деякі татари, напіводягнуті, скакали у воду. Та їх як не досяг спис із берега, то досягла мушкетна куля, чи стріла з натягнутого лука.
Богданко був між першими. Наче той справдішній янгол смерти твердою рукою стинав татарські лоби одним махом гострого меча, що його дав йому при прощанні тесть.
Хто в бою його бачив, ніколи не пізнав би був його: очі набіглі кров'ю, закушені губи, уста наче щось шептали за кожною відрубаною татарською головою. Козаки з дива не сходили. Татар залишилося всього кілька, між ними якийсь татарський старшина, що ламаною українською мовою обіцяв за себе окуп. Саме договорювалися за ціну, як прискочив яструбом Богдан і відрубав татаринові голову:
— Це тобі окуп за дружину, за синка, за матір! — крикнув несамовито.
Богданко зареготався страшенно й погнав добивали решту...
— Розрубав кількасот дукачів — сказав один козак.
— Запропастив кількох бранців, — обізвався другий.
— Добре, певне, йому допекли,
— Не чув, як просичав, за кого окуп бере?
— Страшно завзятий, добрий на ватажка.
Так говорили одні, відпочиваючи. Інші погналися з арканами ловити татарських коней, що порозбігалися, налякані галасом битви.
— А коли підемо на тих? — питав Богданко отамана Жолоба, вказуючи на другий бік.
— Ті до нас уже не прийдуть, а нам туди не по дорозі.
— Отамане! Мене страшно свербить рука. Як би мені так зібрати кількох охочих, перейти ріку...
— Буде з тебе! Шкода людей та коней. Я не боюся, що татари вас вигублять, але переправа... переправа, козаче! Дніпро любить своїх чубатих діток, але жартувати з ним не слід. Кого візьме в свої обійми, живим не випустить.
Не було ради. Отаманський наказ — закон!
Козаки забрали пригожу зброю, сідла, тощо, поспинали татарські коні Й пустилися додому. Вони знали, що тепер якийсь час буде спокій,
Татари з того боку Дніпра дивилися безрадно на розгром найкращої своєї частини. Вони кидали в бік козаків прокльони.
На Січі прийняли загін радісними вигуками. Про завзяття та меткість Богдана Ружинського йшли по куренях розмови:
— Побачите, що з нього ще вийде другий Байда-Вишневецький30.
* * *
Повага та значення Богдана Ружинського на Січі більшали з дня на день. Але ж бо й не дивота: де пахло походом, хоч і найнебезпечнішим, він ішов добровольцем, не вагувався йти на найбільшу небезпеку, коли була справа з татарами... А було в тому часі декілька вдалих походів на ногайські улуси31 та на турецькі оселі над берегами Чорного Моря. Та тільки вони його не вдоволяли. Йому хотілося застукати татар у їх власній хаті, у Криму.
Богданко раз у раз заохочував козаків до такого походу й таки добився того, що козацтво зажадало від старшини, щоб скликала велике коло.
Коли козацтво зійшлося, старшина ввійшла всередину кола з відзнаками свого уряду, січові литаври32 замовкли, кошовий поспитав козацтва, на що скликано велике коло?
Виступив один запорожець:
— Товариство в похід преться. Давно вже більшого походу не було, а ми не на те тільки живемо, щоб від ногайських конокрадів обганятися, сіль возити, за ордою стежити та переправ пильнувати. Цим козацтво нівечиться, втрачає силу свою и бабіє... А орда щораз нахабнішає, під Січ підходить, у наші котли заглядає. Треба татар провчити, треба їх у їх код/а застукати, треба Кримові пригадатися, що ми ще живемо...
— Добре говорить, — гукали козаки, — нам на Крим треба..
— Чи товариство згідне з цим? — спитав кошовий.
— Згідні!
— А, може, є такі, що не хотять?
— Таких у нас не буде...
— Отож вирішено йти на Крим. Та всім кошем нам іти не можна, — казав кошовий, — годі залишати Січ-матір без захисту. Ми підемо в похід усі, а ногайська орда підгляне, що на Січі пусто, нападе на нас та все дотла поруйнує...
— Добре кажеш, батьку кошовий, — обізвався старший запорожець, — не слід Січі залишати без оборони, всім кошем іти нам не можна,
— Як так, то вибирайте собі до того походу наказного33, — сказав кошовий.
— Хай Богданко буде наказним! Хай він поведе нас! — сказав один козак, і всі на це пристали..
Богданка заскочив цей несподіваний вибір. Він у першій хвилині не знав, що йому робити. Тоді один старший козак шепнув йому на вухо:
— Скидайся до трьох разів... Богданко вийшов на середину кола:
— Панове отамання і все славне товариство! — почав він казати. — Не робіть цього, не вибирайте мене недотепу, я у справах козацьких, не соромно мені признатися, темний...
— Приймай, коли ми тебе вибрали, — гукали козаки.
— Прошу я вас, братики, — кричав уже Богданко, — не вдам я вас повести, а ставати по тому перед ваш суд, та ще б мені кат легкою рукою зняв мою лицарську голову...
Тепер уже все коло заворушилося. Звідусіль посипались лайки та погрози:
— Приймай, сякий-такий сину, а то ми тебе палицями зі Січі проженемо. Бери булаву!..
За третім разом Богданко згодився, кланявся товариству на всі боки. Кошовий казав принести другу булаву й передав її Богданкові:
— Хай вона веде тебе до перемоги зі славним січовим товариством!
Богдан поцілував булаву і сказав великим голосом:
— Присягаю перед Господом Богом та перед усім славним січовим товариством, що поведу козацькі сили до перемоги і слави, цю життя не пошкодую. А коли б не сподобався Господові цей наш похід, то я певен, що не будете ви мене судити козацьким судом за поразку, бо я на полі бою свою голову покладу, не дозволю знеславити її катівською рукою...
— Не приведи Господи! — загула козацька громада.
Богданко заткнув булаву за пояс, замішався між козацьку юрбу й пішов шукати Петра
— Що ж ти, Петре, на це скажеш?
— Я ще вчора знав, що так буде.
— Я радий, що так сталося, — сказав князь. — Та як собі нагадаю, яка відповідальність на мені, то стає страшно, чи не забагато я вкусив, чи не задавлюся я...
— Тільки такої думки не припускай собі до голови, побратиме. Вона дуже небезпечна, і ти можеш направду пропасти. Коли ти пустишся вузькою кладкою через прірву, то ніколи не думай, що можеш похитнутися й упасти в безодню. Не думатимеш — перейдеш. Так і тут. Ти маєш вести похід на Крим. Не думай, що орда може тебе розбити, що ти запропастиш і військо, й себе самого. Ти думай тільки про те, що йдеш дати татарам доброго чосу34 за їх набіги на християнські землі, за кривду, що тобі заподіяли, — а тоді певне переможеш...
Така розумка мова заспокоїла князя.
"Так воно справді, — подумав собі, — я йду на Крим, щоб виконати свою присягу, я перемогти мушу".
На нараді врадили, що, поки буде можна, піші козаки попливуть байдаками Дніпром, а кінне військо Й таборові вози підуть правим берегом Дніпра аж до переправи через Дніпро. Там зіб'ють великий пором із матеріалу, який повезуть на возах, і поперевозять усе на лівий бік ріки. А як стануть на другому боці Дніпра, пором розберуть і враз із байдаками поховають у Дніпрових закрутах і очеретах. Після того Богданко мав уже вести похід.
* * *
Козаки уставили вози в чотирикутник по два ряди. Ця рухома козацька фортеця мала бути підставою для їх воєнної дії. Звідсіля мали забирати в міру потреби все, а коли 6 довелося уступати, сюди мали збиратися всі й шукати охорони поза возами. Це був звичайний випробуваний козацький спосіб.
Отаман із усією кіннотою пішов на Перекоп...
Була дуже парна втомлива днина. Сонце визирало з туману наче сонне. Людей оволоділа сонність, кожен шукав холоду, де б можна було легшим повітрям подихати . Вулиці міста були пусті. Бездомні собаки лежали попід хатами на вулицях і важко дихали, висолопивши червоні язики.
В таку пору влетіли козаки в город.
— Ріж, бий невіру! — почулися крики.
Сонливі татари вибігали з хат на вулиці й тут-таки гинули під козацькими шаблями та списами.
Богданко вирядив дві сотні на другий бік міста, казав обсадити всі виходи, щоб нікого з города не випустити. Татари гинули, мов мухи. Козаки кинулися по домах грабувати. Позбігалися християнські бранці-невільники і стали козакам у допомогу: показували домівки своїх панів, де 6 що запопасти, хапали за зброю й били своїх гнобителів, від котрих зазнали були лиха.
Богданко забув, що він отаман: стинав татарські голови, не розбираючи, чи старий, чи молодий, жінка, чи мала дитина. Петро, що скрізь слідкував за побратимом, зжахнувся: під'їхав до Богданка й почав його уговкувати:
— Богданку, не забувай, що ти хрещений...
— Ні, Петре, не стримуй мене, я присягав помсту... Перед очима ненька, дитина... Бідна дружина витягає руки по поміч... Хіба моє терпіння зрівняється з тим, що я тепер роблю...
Татари втратили надію на спасіння. Їм залишилось або сховатись під землею, або втекти з города. Кинулися втікати. Та и тут гинули від козацьких шабель. Побачив отаман, ідо людей по вулицях мов вимело, і зараз догадався, куди вони ділися.
— Скажу город запалити з усіх боків, — сказав до Петра.
— Не роби цього, Богданку, зрадиш сам себе. В цілому Криму знатимуть, що тут твориться, побачивши заграву.
— У день, та ще такий похмурий, заграви видко не буде.
— Ти гадаєш, що такий город згорить до вечора? Смеркне, а тоді заграву буде далеко видко, татарва позлітається нам на голову.
— Твоя правда, Петре... Спасибі за раду.
— Та ще, Богдане, знай, що тобі гарячитись не слід. Ти отаман війська, ти за все відповідаєш. Не забувай, що з кінцем походу або твою славу кобзарі в думах оспівуватимуть, або тебе жде козацький суд і рука ката... Прохолонь, Богданку, навчися вже раз отаманувати...
— Добре ти кажеш, та ще одне лише зроблю; мушу познайомитися з мурзою перекопським, може, саме йому ми два роки тому чолом били, шукаючи бідної Ганни...
І почвалували в той бік, де стояв конак35 та де жив начальник города, мурза перекопський.
Та не так легко було туди дібратися.