Ти страшенно боїшся залізної праски, що дрімає на виступі комина, над лежанкою. Навіть сонна, праска страшна, бо у неї — великі, гострі ікла, а писок — як у сердитого пса. Коли ж сестра розкриває її зубату пащеку і всипає у ту пащеку совок розжареного, палаючого вугілля, праска клацає зубами і дихає вогнем, димом, наче змій із казки, прочитаної тобі сестрою Любою. У присмерках хати праска зирить хижими, червоними очищами і, побризкана водою, шипить, мов гадюка. Ти уже знаєш: люди їдять хліб, теля їсть траву, праска їсть вогонь із печі. Сьогодні вона люта, бо давно не годована.
Тепер страх перед праскою додає сили і мужності, ти безоглядно ставиш ногу у темну пічурку в комині, запахаєшся руками за край рядна, яким застелено черінь, ще одне відчайне зусилля і ти — на черені. Піч — пуп світу, який у тобі і в якому — ти.
— Мамо, я уже на печі! Я, САМ!
Твоя найдорожча, бо — найперша — перемога.
4
Лавочка під Артемовим, Блюмовим, по-вуличному, двором, що разом із невеликим городом, чітким прямокутником вписаний у двір Загальний. Початок Хутора, витоки Хутора, розстаньки, схожі на обчикрижену січкарнею Артемову долоню, з трьома пальцями-вуличками, одна вулиця — в глибину Хутора, в поля, повз колодязь, хутірські хати, нанизані на неї, як білі намистини, друга — до колгоспної комори і далі, на сільське кладовище, третя вулиця, крута, гориста, за Малащин двір, на Халявинський шлях, до таємничого і вабного города. Лавочка — хутірський клуб, хутірська збірня, хутірський парламент. Тут гуртується хутірська ланка (Параска Гуцова, мати моя, незмінна ланкова, аж до хвороби, яка звела її, молоду ще, в могилу), аби з сапками через плече чи із серпами брести в поля, на роботу, тут хуторяни чекають на корів із череди, тут збираються гулять у святкові дні. Моє постійне місце — біля лавочки, під тином. Ще є на Хуторі діти, мої однолітки, ще накочуються у хмарах куряви дитячі ватаги з Карусівщини, сусіднього, люднішого кутка. Але мене мало вабить гонитва за обручами, гра в піжмурки чи гра у війну, кидання "бомб" — із піску і широкого листя лопухів. Не розумію і не замислююся — чому, але мене магнітом тягне до себе людський гурт, людська гомонка. "Чого бо се ти туточки розсівся, коло старших! — гримне якась жінка, захотівши розказать щось таке, що для дитячих вух не підхоже. — Іди до діток гулять!" Я неохоче бреду на розстаньки, де кубляться мої однолітки, але невдовзі тихцем ковзаю повз тинок і знову клубком згортаюся неподалік лавочки. З часом до мене звикають, як до бузку по той бік тину чи до берези над лавочкою. І гомонка хуторян вростає, в'їдається в мою душу навік, як петрушинська курява, в якій ми, діти, купаємося. Вона вкладається у свідомість пласт за пластом, осідає на денці пам'яті, майже нічим не нагадуючи про себе впродовж багатьох років, аби через десятиліття, на схилі життя, настирно клубочіти, вирувать і проситися у Книгу…
Останнім пішов із Хутора, на кладовище, Олексій Отрохович. Уже стояла скумасною пусткою посеред поля садиба Карусів, навіть дочка Петра Петровича і Марії — Віра Петрівна, моя учителька, — померла. Уже розсипалася в порох хата Палажки Лозової і бур'яном та дерезою заросло хатище, уже розібрала свою халупину на дрова Ольга Богулина, а сама перебралася у таку ж стареньку хижку своєї родички, але в селі. Уже на місці садиб Ніни Реп'яхової, Параски Ракової і Явдохи Теленової росли дачі міських скоробагатьків, а Олексій усе ще стеріг старий Хутір. Сам-один у порожній, холодній хаті, що її серед зими по вікна замітало снігом із полів. Діти і онуки жили в Чернігові, правда, не забували батька і діда, час від часу навідували, привозили харчі. На плівці мого диктофона досі його хриплуватий, спокійний, розважливий голос, записаний, коли я приїздив до Петрушина із професором Рубчаком. Десь через півроку Олексія Отроховича не стало, переселився на кладовище, здав свій пост… Кому? Вітрові з поля, небу над руїнами старого Хутора, такому незворушному. Звичайно, буде з часом нове життя на Хуторі, але це уже буде інше життя. Коли помер Артем Блюм, а невдовзі, наступної зими, і мій батько, і над Хутором, над полем, над кладовищем висів яскравий місяць-повня, моя мачуха Мотря Тихонівна казала: "Уже твій батько і Артем сидять на лавочці, між могил, покурюють і гомонять про жисть земну і небесну…" Ця уявна картинка досі в мені, хоч минуло після смерті батька уже понад двадцять років і сама Мотря Тихонівна лягла в землю сиру. Усі наші хутірські люди лежать в одному кутку кладовища, край поля. І я можу нафантазувати їхні посиденьки, їхні гомонки під маревним місячним сяєвом…
Палажка Лозова переселилася на кладовище лише декількома роками раніше від Олексія, найближчого, через вулицю, сусіди. Жінок хутірських, своїх поровесниць, вона пережила усіх. В останні роки свої просилася в сільського начальства, аби її влаштували у притулок для перестарілих. Задля цього їй доводилося цілісінький день дибати через село із Гори на Низ, де сільська Рада, і ночувати на лавочці під клубом. Іноді сільське начальство змилостивлювалося і відвозило Палажку на Хутір колгоспною машиною, їй усе обіцяли, посилали в район документи, але місця в притулкові не знаходилося. Я записував Палажчині спогади наприкінці сімдесятих і вже тоді вона скаржилася, що ось-ось помре в самотині або її привалить стеля. Стелю справді підпирало декілька колод, вона вся прогнила, стріха текла, а знадвору похилена набік хатина була обтикана кілками. Опісля і Палажка, і хата прожили ще з десяток літ. Померла Палажка серед зими, у люті морози і тіло її пролежало в хаті тижнів зо два, а може, і довше, ніхто достеменно не знає, поки не переступила порога листоноша, що принесла бабі пенсію. Напровесні березневі вітри з поля повалили і хату, вона упала набік і справді розсипалася на порох…
Тетяна Отроховичова пішла із цього світу, з Хутора, тихо і непомітно. Втім, як і жила. Хлопчик, задля якого я, власне, і пишу цю книгу, мало що може пригадати про неї. Окрім хіба що чорного, розшитого червоними квітками фартуха. І весь її одяг — спідниця, кофтина — були переважно темні. Так відклалося у пам'яті Хлопчика. Тетяна рідко з'являлася на люди, до лавочки біля двору Артема Блюма. Хіба що, коли ланка збиралася на розстаньках, аби брести у поле, на роботу. Голосу її я в собі не чую, хоч голоси більшості хутірських жінок— досі в мені. Розмовляла вона стиха, а більше мовчала. Зустрічав корову з череди найчастіше сам Олексій Отрохович. Але і він сідав завжди збоку від гурту, під в'язом із лелеками, лише зрідка, коли до нього зверталися, випускаючи із тонких, сірих вуст скупі слова. Тінню ковзав він хутірською вуличкою повз наші вікна, вертаючи додому з колгоспної роботи, неодмінно — з кошовкою в правиці. На дні кошовки — інструменти, а зверху — щось та з деревини: обрізки дощок, заготовка для віконної рами, колодочка, хоч би стружка на розпал печі. Весь свій вік, відколи колгосп, Отрохович столярував у будівельній бригаді або на фермі. Тетяна була ще непомітнішою тінню, тінню його тіні. "Яна прожила свій вік за Олексієм, добренно прожила", — резюмувала моя Мотрона Тихонівна, сповіщаючи, щойно я, в черговий свій приїзд, переступив поріг хати, про кончину Тетяни. Про смерть вона завжди говорила охоче і з особливим піднесенням у голосі. Але для мене людина, якщо я встиг записати її спогади, не вмирала…
— Як жила я ще в Почепні, у батька свого, там лежень був дерев'яний через сінці у другу хату. Се вже і я пам'ятаю. Пол вдовж стіни, а над ним — другий пол, туди залазили по драбині. Чоловік тридцять в одній хаті жило, сімейка така. На два столи обід. Дак був ще живий батько мого батька, болєй ста літ йому, уже не бачив. Сидить сліпий, вечеряє та й гомонить: "Що уже мені? І води всиплять, так їм, не бачу, що яно такоє…" Дак одна невістка за кухля, друга за миску та води, а тоє прийняла. Йон же сьорбнув та й каже: "Е, лихо батькові, а вже вода". — "Так ото ж і не говоріть такого!" Колись же гріха боялися, що ви. Батько мій умер, як розкулачили. Прийдуть: осеє, кажуть, заплатите, і все. Йон по усіх попобігає, напозичається, віддасть, а назавтра узяли і з хати вигнали… А перед тим його розстрілювать водили, із Загуменним разом. Землю в революції ділили, дак вони були проти. Семерих їй виводили у поле, сяя вже власть, поставили, ружжами поклацали, попужали. Та й привели їх назад, не стали стрілять. Дак яни сунялися, годі проти.
А тади якось що зайшли денікінці, дак тії уже нас, молодьонків, пополупили. Се і матку твою, і багатьох. Документи у сільбуді взяли, що Опанас Коршак обучав нас співать, на піяніні голоси підбирав. Сільбуд уже починав будуватися, там грамофон грав, ми співали і танцювали на сцені. А на піяніну ходили до школи. Дак яни, денікінці, за теє нам пліткою руки поперебивали. Матка моя і навколішки перед ними стояла: воно ще ж мале. Так били по руках, кров бігла. Випхнули з клуба — кровиця по пальцях цюрить, на землю скрапує. А то були ще чеченці, страшні люди. А одежі скільки побрали! Шовк, шерсть, шапки, кожухи. А на тих, на наших, що за Україну, одежа була красивенна. Більшовики ж голодненні були завжди, їда, видно, такая. Тольки неакуратні люди були, за столом сидить і на стіл із голови чеше. Але не перебірливі: мати картоплі в мундирах наварить, тільки лопотить. А перед денікінцем мати молока поставила, йон як упоров кулаком, гладишка і покотилася. Більшовики, коли відступали за болото, казали: хай дівки з нами їдуть. А я сердилася. Повернулися, денікінці недовго у нас були, побачили наші руки перебинтовані, питають: "Ну, як?.."
Не віддавали нас, дочок, до школи, що яни за батьки, не було в голові, їй-бо. Уже як пішла заміж, так письмо чоловік пришле, а я не вмію читать. Чотири сестри нас було і жодна до школи не ходила. А хлопці ходили, тиї понаучувалися. Тади вже мене дорослою учили, три роки, як лікбез у селі став. Карусьову Машу призначили учить, далєй — Надю Новикову. А вже як останній клас, то чоловіка до мене мого приставили за учителя. Вписали йому Явдоху Гарбузову, мене і Лозового Машу. Оце вже яни учаться у нас увесь вечір, а я там, у хатці, піч топлю, управляюся по хазяйству.