К е з г а й л о
I хто той перець вигадав! Апчхи!
Напевно, чорт, щоб дратувать людей...
Ш а в у л а
Чолом тобi, великий воєводо,
Од всiх мiщан, i цехiв, i поспiльства
До тебе в справах наших...
В о є в о д а
Що таке?
Ш а в у л а
Дозволь тобi повiдать по порядку...
В о є в о д а
Коротше тiльки — вже часу нема.
Ш а в у л а
(почила урочисто).
Як вiдомо тобi, громада наша
З давнiх-давен звичаї стародавнi
I вiльностi мiськiї береже.
Ще Вiтовт, князь великий i преславний,
Нам грамоту уставну дарував.
Князь Олександр...
В о є в о д а
(перебиває).
Кажи до справи ближче,
Облиш князiв — їх добре знаю сам.
Ш а в у л а
То я ж кажу — князь Олександр...
В о е в о д а
(нетерпляче).
Ти знов!
Неначе в церквi. Дiло говори.
По що прийшов?
Ш а в у л а
(витирає хусткою лоб).
Та я ж хотiв казати,
А ти менi всi думки сколотив...
Про що, пак, я — екхм, з давнiх-давен
Громада наша твердо й непорушне...
От халепа... зав'яз, як пес в тину.
Громада наша...
В о є в о д а
Чули вже про це!
К е з г а й л о
Понюхай перцю — може, в головi
Яснiше стане.
Ш а в у л а
(в розпачi).
Вже не перший день,
Бач, скаржаться всi нашi городяни,
Що ти вiд нас всi грамоти забрав.
(Воєвода стукає кулаком).
Та це ж не я! Я ж нi! Крий мене боже!
Але ж несила! Скаржаться, що ти
Їм свiтла не даєш вночi свiтити,
Хоча на те князiвський дозвiл є.
I справдi — князь великий Олександр
Нам грамоту давно вже дарував,
Де, всi вини й притуги одложивши,
I свiтло теж дозволив всiм свiтить...
I ось як вiйт...
Воєвода схоплюється в гнiвi.
В о є в о д а
Аж ось воно куди!
То ти як вiйт? А ти хiба не знаєш,
Що з ласки ти моєї тiльки вiйт?!
Що справжнiй вiйт я сам, як воєвода!
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Що якби схотiв,
Давно б себе проголосив за вiйта!
Ш а в у л а
Та я ж нiчого. Я хiба про це...
Про грамоту я тiльки та про свiтло.
В о є в о д а
А, грамоту! А знаєш ти, що в нiй,
Не знаєш?
(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає
Козелiусовi).
Прочитай йому мерщiй.
К е з г а й л о
Попався, друже, — вiн тобi наперчить.
В о є в о д а
Читай отут.
К о з е л i у с
(читає).
"Коли вночi з огнем
На мєсте в домєх сиживали, iно
За те вини з них воєвода брав,
Ми то їм отложили".
Ш а в у л а
Я ж казав!
В о є в о д а
Послухай краще далi.
К о з е л i у с
(читає).
"I о том
Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл
Того смотрєтi войт i от огню
Которая би мєсту шкода..."
В о є в о д а
(грiзно).
Чуєш?
К о з е л i у с
"Которая би мєсту шкода стала,
Тогда ми маєм самi покарать".
В о є в о д а
Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.
Я завтра ж грамоту верну до Ради
I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам
Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, —
А як пожежа скоїться, тодi
Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,
Коли твою я голову дурну
Пiд брамою Пiвденною зiтну.
Ш а в у л а
(в розпачi).
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
(дає йому грамоту).
Нi, тепер бери,
Коли хотiв!
Ш а в у л а
(з жахом).
Та хай їй цур!
В о є в о д а
Ага!
Не до смаку за все вiдповiдати,
Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Щоб i владу мати,
I щоб турбот нiяких не було!
Чи ж я чiпав твої бобровi гони,
Бортi медовi, осетри, млини?
Втручався я коли в твої прибутки,
Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1
Чого тобi, дурному, бракувало!
1 Чинш — податок за користування землею.
Ш а в у л а
О боже ж мiй!
В о є в о д а
Сидiв би та мовчав.
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Пив свою слив'янку.
Ш а в у л а
I цей слив'янку...
В о є в о д а
Їв би осетрiв
Та радий був, що клопоту не маєш!
Не дурно ж пузо он яке вiдпас!
Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,
То я тобi незгоду покажу.
(До Козелiуса — грiзно).
Вiддай йому цi грамоти.
Ш а в у л а
(з жахом).
Не хочу!
Не хочу я! Та пропади вони!
В о є в о д а
Пиши наказ.
Ш а в у л а
(благає).
О, змилуйся, мiй пане,
Пробач менi за клопiт цей дурний!
(Витирає хусткою лоб).
В о є в о д а
Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,
Йди поки цiлий, лиха не буди.
(У гнiвi виходить).
К е з г а й л о
Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,
I серця не хвилюй дарма!
Ша в у л а
(в розпачi береться за голову).
Ще кажуть — вiйту клопоту нема!
Куди не ткнися — скрiзь одна рахуба:
Там кожум'яки голову гризуть,
Тут воєвода грiє чуба —
I тут i там виходить тiсний кут.
Завiса.
ВIДМIНА ДРУГА
Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.
Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.
І
Р и ц а р i
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане в землi,-
Назад земля поверне
Зерно, що їй дали.
Виносить хвиля перли
З морської глибини —
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане на днi.
Не згасли в пущах темних
Литовськiї вогнi,
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане у тьмi.
Ульрiка вводить обережно Свiчку.
У л ь р i к а
Постiй отут — ти звiдси все побачиш.
Не тупоти ногами, як ведмiдь.
С в i ч к а
А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,
Що в нас забрав вельможний воєвода.
На все б Подольє стало.
У л ь р i к а
Он, дивись,
То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз
Пожалування пану воєводi,
А той, що кубок золотий бере,-
Пирхайло-рицар — скiльки ж вiн вина
Та меду може випить — просто жах!
С в i ч к а
А хто отой — суворий, довговусий,
Убраний просто, з шрамом на лицi?
У л ь р i к а
Та це якийсь Звенигородський рицар —
Не рицар — якось дивно їх зовуть,-
Живуть вони в степу — татарiв б'ють
Й нiкому не коряться — Козир-Косог...
А, здумала. Козак! То ось i цей
Такий козак — старший над ними — Кмiтич.
С в i ч к а
Я чув про нього... Ось би нам таких.
(Озирається).
I як би це довiдатися тiльки,
Де грамоти ховає вiн...
У л ь р i к а
Ходiм...
Не бачу я, що панi тут... Та тихше.
Не тупоти. Ступає, наче кiнь.
Виходять. Свiчка озирається.
II
Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.
Р у з я
А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi
Там бавились в мисливському покої —
Спiвали, трохи випили. А що ж!
Сидiти та дивитись, як вони
Там вихиляють кубки,— дуже вдячна.
Ти чула, як спiває Флорiан,
Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.
А скiльки знає всяких вiн пiсень!
Г i л ь д а
Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi
Не до смаку твоєму чоловiку...
Р у з я
Ат, вигадки! Доволi вже того,
Що згодилась я жити в цiй хуртизi,
Та ще з таким ведмедем, що його
Лиш перець може трохи зворушити.
Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм —
Нащо вже я весела й нежурлива,-
Не вижила б, здається, й трьох хвилин.
Не дивно ж, що i ти така сумна...
Г i л ь д а
Була i я безжурна та щаслива
На батькiвщинi радiснiй моїй...
О, подивись, яке сумне це мiсто-
Як темно там в долинi... жодний вогник
Не свiтиться в хатах, неначе всi
Там вимерли... i чарiвник всесильний
Важку на мiсто руку наложив...
Яка нудьга... Коли я знов побачу
Мiй осяйний, веселий Кутногорськ...
Ру з я
А я мою Варшаву... о, вже йдуть.
Ну, постривай — тепер ми затанцюєм,
I джуру я нiкому не вiддам!
III
Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.
О л ь ш а н с ь к и й
То там, я чув, привiлля на степу,
На ваших тих грунтах Звенигородських
Земля не мiряна — ори де хочеш,
А риби, м'яса, меду хоч залийсь,
К е з г а й л о
А перцю-то напевно вже нема.
К м i т й ч
Привiлля, що й казати, там, мiй княже,
А перцю бiльш як треба — так i жди,
Щоб татарва, як вихор, не знялася
Та перцем не засипала очей.
I оремо i сiємо з шаблями,
З сокирою лягаєм i встаєм.
П и р х а й л о
Та хто ж вони, цi люди? Козаки?
Напевно, лотри, наволоч ледаща...
К м i т и ч
Ця наволоч є купка смiльчакiв,
Що не злякалась шаблею й сохою
Далекi нашi межi боронить!
Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,
Коли б ми там не бились на чолi.
Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.
П и р х а й л о
(про себе).
Зухвалий хлоп!
Виходить обурений.
К е з г а й л о
(регоче).
Ха-ха! Я бачу, й ти
Умiєш перцем очi засипать.
Стривай, я скоро сам до вас приїду.
Набридло вже за мурами сидiть.
Р у з я
Та годi вже — нуднi розмови вашi
Могли ви там за кубками вести.
Пора до танцiв — пане воєводо,
Звели музицi грати для гостей.
В о є в о д а
Не проти я рицарської розваги,
Нехай дадуть до танцiв перший знак.
(Фанфари).
Лунає гасло втiхи й насолоди,
Хай кожен гiсть запросить i веде
Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.
Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.
Р у з я
Тепер танцю веселого й швидкого,
Щоб розiгрiти, розiгнати кров!
Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй
Веселого нам танцю влаштував.
Гоньоного, вирваного, млинка,
Такого, як в Варшавi чарiвнiй.
О л ь ш а н с ь к и й
(до Кезгайла).
I справдi, що з дружиною такою
Тобi не треба перцю, друже мiй.
Вона сама — як перець стручковий.
К е з г а й л о
Дивися краще, щоб тобi в ярах
Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.
Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.
Р у з я
Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай
Пiсень веселих до танцiв швидких.
Ф л о р i а н
Тодi ставайте, панi й кавалери,
Давайте "пшепюречку" танцювать.
Спiває. Всi стають кружка й танцюють, не пускаючи з кола "пшепюречку", що танцює всерединi й нарештi прориває коло.
Ф л о р i а н
Як в ставку кружляють рибки,
В'ються ластiвки моторнi,
Як в млинi танцюють жорна,
Ми в танку зiв'ємось швидкiм.
А панянка в колi в'ється,
На всi боки утiкає —
Скрiзь їй виходу немає,
Скрiзь їй пiсня в очi ллється:
Фiт, фiт, фiт, пшепюречко,
Хорошуле, бiлолиця,
Не втечеш ти до пшеницi,
Не втечеш ти, коханечко!
Р у з я
Тепер гоньоний. Ценар чи млинка!
Ф л о р i а н
Прекрасних пань покiрний я слуга.
О л ь ш а н с ь к и й
Дивись, у залi, наче вихор буйний,
Знялися танцi з захватом новим.
Танцi.
В о є в о д а
Поглянь, Кезгайле, де твоя дружина,
Вирує там веселiсть через край.
Лиха з такою жiнкою година,
Хоч нi на крок од себе не пускай.
К е з г а й л о
Не бачу в тiм лихої я прикмети,
Що в танцях жiнцi весело моїй —
Зате в твоєї жiнки для бенкету
Занадто вигляд хмурий i сумний.
В о є в о д а
Клянусь Перуном! Я її навчу,
Як мiй бенкет ганьбити осяйний.
(Пiдходить до Ольшанського).
Ну що, мiй княже, мабуть, є на що
I в Києвi у нас помилуватись?
О л ь ш а н с ь к и й
Не тiй красi дивуйсь, що тут сiяє,
При цих свiчках, музицi i танку,
А тiй красi, що й в темному кутку
Навкруг себе мов свiтло розливає.
Є дiвчина, якби сюди ввiйшла —
Померкли б всi свiчки та всi красунi!
Iдуть у глибину зали.