І що мені з тобою робити?
Сергій розвів руками: він теж не знав, що з ним має робити вчитель. На його розгубленому спітнілому обличчі було написане найщиріше бажання — якомога швидше сісти на своє місце, щоб не стовбичити перед усім класом.
Степан Бенедиктович зітхнув, ніби це він собі ставив двійку, і сказав:
— Сідай, Лісовий. Задачу розв'яже Романюта.
Юрко швидко розв'язав задачу і приклад.
— Виявляється, ти не тільки вмієш добре дрова рубати, Романюто? Алгебра теж для тебе не терра інкогніта! Це приємно! — похвалив його вчитель. — Ти живеш, здається, у Лісового?
— Так.
— Ти б допоміг йому трохи.
— Чого ж. Можна.
— А ти як, Сергію, не перечиш, щоб Юрій взяв над тобою шефство?
— Ні, — не дуже весело відповів той.
Степан Бенедиктович поставив у щоденник Юркові п'ятірку, і хлопець сів на місце.
Але на останньому уроці сталася подія, яка надовго потьмарила його радість. Була географія.
Олена Калістратівна викликала до дошки Хвостенка. Не встиг той вийти з-за парти, як Сергій запустив у нього з намотаної на вказівний і середній пальці гумової рогатки "квача". "Квач" пролетів вище і влучив учительці у високу зачіску. Олена Калістратівна гидливо здригнулась і змела нажовану з паперу кульку журналом додолу. Хвостенко зупинився на півдорозі до дошки. Клас принишк.
— Хто?
Всі мовчали.
— Хто, питаю? — підвищила голос Олена Калістратівна.
Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі.
— Романюта!
Юрко встав.
— Ти?
Юрко здивувався і тихо відповів:
— Ні.
— А хто?
— А чому ви мене питаєте? — в свою чергу спитав хлопець.
— Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити!
На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду?
Цей здогад неприємно вразив хлопця. Він нічого не мав проти Олени Калістратівни, хоч від Сергія знав, що останнім часом вона чомусь дуже змінилася, стала різкою, швидко сердилася і найменше порушення виводило її з рівноваги. Та коли він зрозумів, що викликала вона його як новачка навмисне, то відповів різко:
— Я бачив, хто стріляв, але не скажу.
Хтось ойкнув. По класу пролетів схвильований шелест. Олена Калістратівна відкинулась на спинку стільця. Вона була вражена Юрковою відповіддю і в першу мить не знайшла, що сказати.
Зате Юрко зразу зрозумів, що ляпнув дурницю.
Власне, він сказав те, що знав і вважав справедливим. Він бачив, як стріляв Сергій, і сказати, що не бачив, не міг. Це була б брехня. Зізнатися ж, сказати правду — незручно перед товаришами, які це розцінювали б як донос. Тоді ніхто в класі не подав би йому руки і передусім сам Сергій. Та все ж так відповідати учительці не треба було! Він бачив, що вивів її з рівноваги. Нерви в неї зараз — як перетягнуті струни: от-от обірвуться.
Та й Сергій добрий! Чому ж мовчить? А Олена Калістратівна тим часом сказала:
— Вийди сюди, Романюто!
Юрко вийшов.
— Ти зараз же скажеш мені, хто стріляв! Раз бачив, то повинен сказати — хто! Розумієш?
Хлопцеві стало жаль Олену Калістратівну. Її очі збуджено блищали, руки тремтіли. Він напружено думав, що відповісти, щоб заспокоїти її і водночас не принизити свою гідність.
— Це я стріляв, Олено Калістратівно, — сказав він тихо, опустивши очі, і ще раз додав: — Я стріляв…
Це було вже занадто. Багато хто бачив, що стріляв Сергій, і в класі знову зчинився шум.
— Замовкніть! — скрикнула Олена Калістратівна і схопилася з місця.
З гуркотом полетів додолу стілець. Ніхто не кинувся підіймати його. Юрко теж залишився стояти, схвильований і розгублений.
Що робити?
Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися?
— Олено Калістратівно, — промовив глухо Сергій, — це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину.
Учителька рвучко зійшла з кафедри.
— Ти? Лісовий?
— Я, Олено Калістратівно, — промимрив Сергій.
Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала:
— Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора — і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть!
Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного.
— Ну? — сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно.
— От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, — тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то…
Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, — видно, почула їхню розмову під дверима.
— Ви ще тут!.. Я ж вам сказала — йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет?
— Ні, не забули, — буркнув Сергій. — Тільки навіщо ж отак відразу — до директора? Хіба ми такі злочинці?
— Ось там усе і поясниш! Ходімо!
В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав:
— А це що за депутація?
Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок.
— Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, — з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. — Де ж директор?
— Його викликали в міськраду, — пояснив хтось. — Обіцяв скоро бути.
— Може, ми розберемося самі, без директора? — спитав Степан Бенедиктович. — А тим часом і він надійде…
Олена Калістратівна усміхнулась.
— Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках — і край!
Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками.
— А може, все-таки спробуємо?
— Гаразд. Говоріть, — а в мене урок! — і вона вийшла.
Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців.
— Розповідайте, — нарешті сказав Степан Бенедиктович. — Ну, хоча б ти, Романюто!
Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав:
— Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я — що не виказав товариша…
— Он як! І тільки?
— Іншої вини за собою не почуваю, — вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: — А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу?
Класний керівник відкинувся на спинку дивана.
— Гм-гм… Ти цікавий хлопець, Романюто. І запитання твоє цікаве. Бачиш, коли йдеться про те, щоб не виказати товариша ворогові, то я цілком підтримую тебе. Ось подивись на мої пальці.
Він простягнув уперед руки. Хлопці побачили вузлуваті, ніби поперебивані пальці.
На кількох були зірвані нігті. Але, незважаючи на каліцтво, вони здавалися досить міцними.
Хлопці мовчки перевели погляди на вчителя.
— Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів. Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги — фашисти! А перед тобою, Романюто, — твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: "Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти — справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: "Це зробив я!" Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий?
— Краще б мені провалитись крізь землю, — похнюпив голову Сергій. — Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!..
— Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! — суворо вставив учитель.
— Пробачте.
— Отже, зрозуміли свою провину?
— Зрозуміли.
— Тоді йдіть — погуляйте до кінця уроку надворі! Та думайте!
Хлопці вийшли на подвір'я.
Хоч була весела весняна днина, на душі у них було зовсім невесело. Вони сіли проти сонця на лавці і довго мовчали, кожен думав про своє.
— Звідки ти дізнався про нашу бійку з Хвостенком? — раптом Юрко запитав Сергія.
— Чому ти думаєш, що то я розповів? — здивувався той.
— Більше нікому. Сам Хвостенко не розповість. Не така він людина, щоб розпатякати всім про свою поразку. Залишаєшся ти!..
Сергій хвилину подумав — потім сказав:
— Це справді я. Все бачив із свого спостережного пункту.
— З явора?
— Атож. Я зразу запримітив, що ти кудись поспішаєш, але мені ані слова. Думаю: що б це означало? Невже у Юрка є від мене якась таємниця? Ну, думаю, якщо так, я ж тебе вистежу. І на явір! Взяв бінокль — а ти саме левадою пробирався. Ото я й побачив… Тільки не розумію, за що це у вас зайшло… Невже за баскет?
— Умгу, — промимрив Юрко і відвів очі вбік.
— Ну й дурень же той Хвостенко, — сказав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у мене ще й другий раз полетів би сторчака у воду!..
— Овва, який ти зараз хоробрий!..