Як ні то ні, відложимо на пізніще. Воно нам не втече... Василя ти не стрічав?
— Ні...
Як Василь вийшов з Самбора стояла на небі погода і сонце страшно нагрівало. Він зняв з голови капелюх і ніс його в руках обливаючись потом.
Йдучи він задумався, а далі щоб зайнятися чимось та звернути думки на оден предмет він узяв собі одну тему із св. Письма і став на него складати проповідь. Коли би так сталося, щоб таку проповідь виголосити перед владикою, а проповідь вийшла гарно, як то добре би було. До тепер він приєднував собі усіх своїм голосом. Добре би було ще в проповідництві визначитися та вибитись поміж товаришами. Тоді би владика певно сказав: "тебе шкода на село, ти підеш до міста". Треба над цим попрацювати. А-ну, попробую! Після цих метод, яких навчився на теольогії, він став розкладати вибрану тему на частини, оброблювати кожню окремо, лучити разом. Говорив проповідь сам до себе гестикулючи руками. Цею роботою так захопився, що не зважав на ніщо. Не завважив, як чисте небо занеслось сірими хмарами і став накрапати дощ. Аж як скінчив свою роботу розглянувся куди він зайшов. Минув не то "ями", куди вела коротша дорога на Калинів, але і велику пинянську коршму. Придивляючись блище зміркував, що він вже під Конюш-ками. Вертатися було ніяк. Треба мандрувати через Сигіть до Гордині і він туди попрямував. Тимчасом дощ ставав що раз густійщий. Із дорожньої куряви робилося болото, на дорозі ставали калюжки на яких повставали великі нузирі. Слота не аби яка, і Василь почував, що на тілі робиться мокро і холодно, бо від разу похолодніло. Василь прискорив ходу і поспішав, аби бодай до сигітської коршми добитись.
Ця коршма стояла на роздорожу межи Гординею, Конюшками і Долубовом. Була дуже стара, криша поросла мохом і травою, та всяким хабуззям.
Здавалося, що то якась стара ропуха, котра здихати збірається. Два невеликі віконця виходили на дорогу, а коли в них заблимало світло, то виглядала на якусь казочну потвору, що чатує на подорожніх, щоб їх проковтнути. В коршму входилося з дороги звичайними дверима, не було тут заїзду і воріт, як по коршмах водиться. Цими дверми заходилося до сіний, а заразом до стайні, де стояло дві жидівські корови і кілька штук ялівнику. Коршма мала дві кімнати: одну просторішу з великою печею, другу менчу "ванкір", з якого виходило вікно на лози. А цих лозів стояв тут цілий ліс. Вони простягались аж до старого дністровського річиська, над яким стояла однісенька хата двірського полевого стражника. Поза цим не було тут далеко і широко жадної оселі, хіба розлогі сіножати, болота, лозові та тернові ліси. В великій кімнаті не було шинквасу, за горілкою ніхто сюди не заходив, подорожні, що верталися з Рудок на Гординю сюди не вступали.
Тут сидів жид Мошко у двоє з жінкою, держав в дворі "пахт", цебто брав з двора молоко і побирав від подорожніх "мостове" для двора.
Того дня, як тудою мандрував промоклий до сорочки Василь, сиділо в коршмі троє людий.
То були обірваньці в старих подертих сірачках. Оден із них був в постолах, і його звали бойком. Двох других були босих. Оден мав повязану ганчіркою голову. Вони сиділи за довгим столом, частувалися горілкою, хлібом і часником. Вони зрідка перекидались якимись словами, хіба їм зрозумілими.
В другій кімнаті сиділи якісь инші гості жиди. Вони завзято спорили між собою, інколи так голосно, що частенько оден з трох обірванців вставав і ковтав до дверий ванкіра, щоби стишилися.
— Де Черупа забарився? — питає оден обірванець.
— До міста поїхав.
— Знаю, що до міста, але вже повинен тут бути.
— Та коли? Поїхав вже пізно, а заки прителепаєть-ся з відтам...
— Я це сам добре знаю...
— Як знаєш, то чого питаєшся?
— Якого диявола сваритесь? — каже третій.— Зле вам тут сидіти? Як тобі мокро, то йди на двір просушитися...
А тим часом на дворі ляв дощ мов з коновки.
Перед коршмою хтось зачалапав по дорозі. Оден з обірванців сказав: пст! і зараз двох пропало за столом під лавою.
До коршми війніов Василь. Його полотняний халат поприліпав до мокрої сорочки, а коли зняв з голови високий капелюх, то з крисів вода хлюпнула.
— Добрий вечір!
— Доброго здоровля! А звідкіля то панич так мандрують в таку погану слоту?
— Йду з Самбора до Гордині.
— Ов! та туди?
— В Колюшках я поступав до знайомих.
— Варто було там заночувати.
— Я спішусь до дому.
— А чогож не йдете, а втрачаєте час тут.
— Хочу трохи просушити одежу.
— Та на вас не лише одежа, а й сорочка мокра. Шкода заходу, бо за хвилею знову змокнете. Краще вам мандрувати далі.
Василь не знав, що йому робити. Ця рада виглядала на приказ: забірайся. До того ще оден обірванець відразу виліз з під лави за стіл. В коршмі було мало світла, і не можна було придивитися з лиця. За тим відхилились двері ванькіра і хтось туди виглянув.
Василь налякався такого товариства. Він нагадав собі, що сьогодня говорили жиди про злодіїв і їхні штуки, і хотів чим швидше вийти. Сказав лише "добраніч" і почалапкав дорогою.
— Як раз тепер мусів його дідько сюди наднести...
— А ти його пізнав?
— О то раз! Як би я його не пізнав, ми були би собі инакше поговорили.
— Слухай бойку, ти оден з нас не босий, піди за ним та проведи його до села. Може його хто з наших стрінути, не пізнати, та якого лиха накоїти.
Бойко не сказав нічого. Випив ще чарку горілки й війшов з коршми потихеньки мов дух.
Тепер відчинились двері ванкіра і на коршму вийшло двох жидів. Оден високий сухий, з довгою шиєю і яструбячим закривленим вниз носом, другий кремезний присадкуватий, показував по собі велику силу.
— Вже-сте його виправили? Місто відповіді оден з обірванців сказав:
1 "під млином" значило "в криміналі окружного суду".
в злодійській мові "жандарм". * хатрувати: стежити, слідити.
— Здається, що з нашої нинішної роботи не буде нічого. Черупи таки нема.
— Хіба ви Черупи не знаєте? Як сказав, що буде, то щоб світ провалився...
— Овва! Велике мециє Черупа,— сказав кремезний жид. Хіба без Черупи ми самі роботи не зробимо?
— Ой Юцю, який ти мудрий, як соломонів капець. Ти сам без Черупи не можеш рушитись ніде. Ти Шала-піндо премудрий. А вчера в місті, як Семка прилапали, то ти перший втік аж курилося за тобою. Коли би так товариші не виручили, то був вже під млином.1
— Який ти дурний Паньку! Чого мені було чекати, як когути 2 хатрували 3 скрізь...
— А мене лишилисте на Божу волю,— каже Сем-ко, той з перев'язаною головою.
— З жидами, то все так,— каже Панько.— Як до роботи, то їх нема, а до поділу, то позлітаються мов круки до стерва.
— То не правда,— каже Шаламінда.— Вчера було що иншого. Коли б так жиди дерлися до конокрада, то би це усім впало в очі, бо жид на конокрада не є завзятий...
— Ти все знаєш вибрехатися, як по маслі.
Дорогою до Конюшок над'їхала фіра і станула перед коршмою. Жиди зараз скочили до ванкіра і зачинили за собою двері.
До коршми війшов молодий парубок мокрий мов хлющ. Він пішов прямо до вогню, що горів у печі і став гріти руки.
— Добрий вечір! Уф! яка чортівська слота, а похолодніло так, що аж рук не чую...
— А ти чого на таку негоду в дорогу вибрався? — питає Панько.
— Я би не вибірався, як би мені не казали. Знаєте: служба, пан казав, а слуга мусить.
— А ти відкіля парубче, і куди їдеш?
— Яз Конюшок, пан грабя казав відвести пару коней до пана з Білинки.
— Ага! А чого ж не їдеш?
— Бо я дуже в руки змерз, а тут побачив огонь; тай поступив загрітися, бо аж мені запарі зайшли в пальці.
— На тобі, хлопче, порцію горілки, тобі не завадить,— говорив Панько наливаючи з фляшки.
— Я не маю грайцара...
— Пусте, на — випий, то моя горілка, і гроший від тебе не беру, тай закуси хлібом, це також моє.
— Бог заплатить! — Хлопець випив горілку, скривився, бо була дуже міцна, узяв хліба і подався знову до вогню.
Тим часом на дворі рушив віз з місця і поцвалу-вав дорогою.
14 ""<>-■' 385
Парубок метнувся до сіней. Сіняшні двері були зачинені на засув. Він став рвати двері і кричав, що сили. Панько з товаришем вибігли туди.
— Чого кричиш?
— Бійтеся Бога, рятуйте, хтось мені коні з візком забрав... не можу дверий відчинити...
— Може самі рушили... от вже двері відчинені, біжи, може піймаєш...
Парубок пігнав що сили ік мостові... Обидва обірваньці вернулися в коршму і сміялися, аж присідали до землі...
— От штука! — Панько відчинив двері до ванькі-ра: — Котрий з вас такий майстер?
— Гусак пішов,— каже спокійно Шалапінда заїдаючи печену курку, що йому жидівка піднесла...
— Певно, що такий черевань, як ти, то би не рушився. На тебе другі гарують, а ти печені кури заїдаєш, а нас частуєте сухим хлібом з часником, а ну і мені дай покушати.
Він хопив йому з перед носа половину печеної курки і завернув на коршму. Шалапінда метнувся за ним відбирати та Панько зачинив за собою двері.
— Диви Семку, як жиди їдять, а чим нас годують.— Він урвав половину добичі і подав товаришеві.
— Бодай ти першим куском подавився! — крикнув через двері Шалапінда.
— Дай Боже і тобі Юцю!
Може би Шалапінда прийшов сюди і завів бучу, бо термосив за двері, котрі держав Панько, та в тій хвилі вернувся бідний парубок в коршму присів на лаві і став плакати.
— Тепер мені нічого до двора вертатися, бо мене вокомон вбє, троє коний занапастив...
— Та ти казав попереду, що лише двоє.
— Було троє, бо третим я мав візком вертатися до дому.
— От дурень! Хіба не можна було верхом вернутися?
— Коли вокомон казав привезти від тамошного во-комона якісь "азонки", чи якусь холєру...
— Ну, то вокомон винен не ти, та хай він відповідає перед паном. Дурний, на, випий ще горілки, та не плач, панські коні найдуться. Знаєш: панське та жидівське не пропаде.
— Найдуться справді? — крикнув радісно хлопець, начеб вже на тих конях сидів.
— Та хіба ти думаєш, що коний вовк поїв? Не-бійсь, як наша жандармерія зачне шукати, то під землею знайде. Ти вернешся до дому, скажеш вокомонові, а він панові, пан пішле письмо до жандармерії, і робота піде, мов запалив. У нас все так. Де-ж так можна, щоби серед дороги коні крали, та ще до цього панські.
— А як не знайдуть тих,— каже Семко,— то пан виховає собі другі, не журись, пан грабя пішки ходити не буде.
Парубок зміркував, що з нього собі жартують.
— Добре вам жартувати, а мені пан не подарує і каже двайцять пять канчуків вчистити...
— Та за що?
— А що я коний не припильнував, лишив їх самих і пішов до корщми грітися?
— А ти на правду був би такий дурний і признавався до цього?
Парубок видивився на Панька.
— Слухай, я тебе навчу, як маєш говорити.