— Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати. — Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.
— У дитинстві,— сказав я, — коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.
— І що?
— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.
— Ну то можна вирушати, — сказав Ламбада. — Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.
— У мене там пропала сестра, — сказав я.
— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада. — Як же вона там опинилася?
— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…
— Ай, погано, погано, — похитав головою Ламбада. — Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.
— А що, — спитав я обережно, — у вас теж можуть бути будинки розпусти?
— Я чув тільки про один, — сказав Ламбада. — Але то в Грозному. Де кафе "Татабанья", біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.
Це справді було смішно — я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.
Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув "Кришка!" і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте "кришка!" прозвучала для мене як "амба!" чи навіть "амінь!" Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.
"Таблетка" зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно "травички"), аж раптом відчинилися задні двері "таблетки" і хтось запитав:
— Чоловік чи жінка?
— Мужик, — сказав Ламбада. — Росіянин.
— Ану відкрий!
Я затамував подих.
— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, — сказав Ламбада і голосно засміявся. — Краще відкривай уже сам.
Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.
— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.
— Може, кави? — спитав Ламбада.
— Я не проти.
— А бабу хочеш?
— Це взагалі був би клас.
— Таку, знаєш, кістляву, з косою, — сказав Ламбада. — Оту, яка ще нікому не відмовила.
Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.
— Це вже наша територія, — сказав він. — Виходь, розімни кістки.
Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.
Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.
— Копарі відійшли, і повернулися птахи, — сказав він.
Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Ґрунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.
— Бензин женуть, шайтани! — сказав Ламбада.
— Як… женуть? — не зрозумів я.
— А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак — дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки — солярка.
Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.
— Це лісник, — сказав Ламбада. Він зупинив "таблетку" — салам алейкум! — а далі я не зрозумів, про що вони говорили.
— Тебе запрошують на хліб-сіль, — сказав Ламбада. — А потім відведуть до Салмана.
— А може…
— Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.
Ми ще трохи під’їхали "таблеткою", потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки, — хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна — невже й справді женуть бензин?
— Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє,— сказав здоровенний хлопчина із наївно-синіми очима й пшеничною бородою. Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу[12]. Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.
Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: "черемша". Вона була напрочуд смачною, ця смажена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.
Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:
— А ти збрехав мені, правда ж?
— Коли?
— Будеш одружуватися на своїй сестрі — поклич на весілля.
Однак я не збирався ні з ким одружуватися. Я тільки хотів знати правду і тому залишився в Радуєва. Це бажання, мов куля, застрягло у грудях й не гоїлось, воно жило в мені окремим життям, незалежним уже ні від Асі, ні від мене, — мета, за якою не було нічого, окрім гордині.
А Салман теж із своїми причудами. Темні окуляри, чорна коротка борода, чорний берет — викапаний тобі Че Гевара, який повернувся з того світу і зустрів мене в холодній печері, посадив за ще холодніший стіл, голий, обшитий якоюсь бляхою, сам сів навпроти і дивиться крізь темні скельця.
— Мені потрібні хоробрі хлопці,— каже. — А ти хоробрий?
— Не знаю, — кажу.
— Перевіримо?
— Давай.
Він знімає з паска "лимонку", висмикує з неї чеку і кладе серед столу.
Якийсь час ми дивимось один на одного, а потім разом в одну мить опиняємося під столом, стукаючись там, як барани, лобами. Над нашими головами лунає такий вибух, що закладає у вухах, але я ще годен почути його голос:
— Ти нам підходиш. Якби відразу кинувся тікати до виходу, то, хлібом клянусь, не взяв би.
7
Уже майже смеркло, коли біля хасав’юртівської автостанції я розпрощався з водієм, його "шісткою" та машкарою мосьє Дюшана і, кинувши на плече саквояж, перетворився на такого собі батяра, котрому море по коліна. Я рушив до найгамірнішої тут місцини, знайомої мені ще з перших відвідин цього містечка, — "Хінкальної", яка тулилася у напівпідвальному приміщенні непримітного готелю. Щоправда, цього разу вона виявилася не такою вже й гамірною, бо з дешевої забігайлівки вирядилася в ресторан. Колись тут стояли голі пластикові столи із замацаними жиром пляшками від кефіру, ті пляшки були наповнені перцем, бо дрібна посудина аж ніяк не годилася для приправи, яку чоловічі компанії поглинали разом з хінкалі жменями.
Тепер ці столи накрили зеленими скатерками, за ними сиділо кілька чоловік, серед яких були і жінки, дві дівки висіли на високих дзиґлях біля стойки бару, й, окинувши все це оком, я зрозумів, що не дуже тут вирізнятимусь: джинсовий шарм давно докотився до всіх кишлаків і аулів. А те, що одна з яскраво нафарбованих дівок уже відверто дивилась на мене, так то, можливо, її професія.
Я підійшов до шинквасу і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня[13]Перу.
— Я вас уважно слухаю, — справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.
— Яка у вас найчистіша горілка?
— "Абсолют"! — не вагаючись, сказав він. — Двадцять п’ять тисяч "сотка".
— Двісті грамів "абсолюту" і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?
— Без проблем.
Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стойку цілу купу дерев’яних російських рублів.
— Сідай за стіл, — сказав. — Я все принесу.
— Шампанським не пригостиш? — спитала "нічна красуня" Перу.
— А що, є нагода?
— За ближче знайомство.
— Боюсь зіпсувати твою ходу, — сказав я. — Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульгатимеш.
— Це вже цікаво.
— Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шампанського, — сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.
Він приніс карафку з "абсолютом" і сам налив мені чарку.
— Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули у воду. Може, чогось закусити?
— Ні. Пізніше принесеш каву.
— Даремно ти, — сказав він. — Нормальні телиці. Можна з готелем.
— Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.
— Куди їхати?
— В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?
З-під його третьої брови під носом вирвався свист.
— Це ж довкола всієї Чечні.
— Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.
— Скільки?
— Дві сотні.
— Треба подумать. Подзвоню, спитаю.
Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не "абсолют".
Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.
Зате хінкалі були перфектні — тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких "вареників", що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.
— Смачного!
Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба — дивно, як його голова не розкололася навпіл.