"От витримка у чоловіка! — захоплено подумав головний інженер. — Але які в нього шанси у боротьбі з таким си-льним ворогом? Це ж, власне, справжня війна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цілої дер-жави!"
І вже ніякого захоплення, а тільки жаль ворухнувся в грудях. Донкіхотство! Не може одна людина — хай вона буде тисячу разів геніальна й мужня! — протистояти такій силі.
Аж тепер Натаніела охопив страх — огидне самовідчуття, коли підгинаються коліна і в усьому тілі роз-ливається така слабість, що от упав би й лежав крижем. І нащо йому було встрявати в цю історію? Чому він послухав Девіда і притарганився на цей проклятий острів?
Легка й тепла ніч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорляві плечі Натаніела, що він аж зігнувся. Ішов, як п’яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тільки опинившись у ліжку, почав поволі заспокоюватись. Зрештою, що сталось — те вже сталось.
Задзвонив телефон.
— Ще не спиш? — почувся бадьорий голос Девіда, — Пробач, але я не міг… Хочу, щоб і ти зрадів: я на-решті сконструював підходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свідком здійснення проекту С-2!
Натаніел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потім обізвався:
— Що ж, вітаю… Це… епохально.
— Тобі, може, нездоровиться? — стурбувався Девід.
— Та ні, це я ще сонний. Але розумію — ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що ві-таю і таке інше.
Вони ще перекинулись кількома фразами. Натаніел увесь час боявся, що Девід може обмовитись про зустріч, і тому багато не розводився. Полегшено зітхнув, коли Девід попрощався й поклав трубку.
"Дивовижний чоловік… — думав про Девіда, лежачи в постелі. — Він, мабуть, і в камері смертників конструював би різні моделі… А хіба цей острів — не та сама камера?.."
Ранок був похмурий, вітряний. На хвилях біліли баранці. Гостре листи пальм зі свистом різало повітря, й крони їх були схожі на вітродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалік від берега, і вітер ламав траєкторії їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врізнобіч. Проте чайки збиралися знову — може, їм краще гуртом вишукувати здобич.
Невдовзі ожила і лабораторія, але не так, як того бажав бос. Застигли стрічки транспортерів у складальному, не гуділи електронні машини ні в магнітній камері, ні в контрольному бюро. Інженери і техніки снували сюди й туди, знічев’я збиралися групами порозмовляти про се, про те. Лише в невеликому порту кипіла робота — вивантажували нові заготовки.
Девід, трохи втомлений нічними заняттями, сидів у своєму кабінеті, ведучи телефонні розмови. Натаніел, ходячи перед його столом із закладеними за спину руками, іронічно посміхався. Девід відтягує час, але що це дасть? Ситуація загострюється, напруження зростає, з хвилини на хвилину акули нападуть…
Подзвонив бос… "Ну, зараз почнеться… — подумав Натаніел. — Девід нагадає і про контракт, і про па-тент…" Але, на диво, голос Девіда звучав примирливо:
— Ну що ж, якщо уряд так вважає… Дафф? Будемо співпрацювати, оскільки йому дозволить підготов-ка…
Натаніел був страшенно здивований. Що за метаморфоза? Девіда наче хто замінив!
Поклавши трубку, Девід майже весело подивився на головного інженера.
— Бос вимагає негайно починати виготовлення другої моделі. Зараз він буде тут.
Натаніел кинув виразний погляд на телефонні апарати і обережно сказав:
— Я не думаю, що бос діє без санкції уряду… принаймні військового міністра.
— Мене це не обходить. Відповідатиме він.
— Що ж, ти можеш поставити питання про новий контракт. Сподіваюсь, за гонораром діло не стане.
Девід здивовано зиркнув на свого помічника, закліпав очима і махнув рукою:
— А… це довга процедура…
Бос, Дафф і кілька охоронців буквально вдерлися до кабінету Девіда. Пускаючи клубки диму з тліючої сигари, бос потряс у повітрі газетою і гаркнув:
— Рада Безпеки засідає… по нашому питанню, а вам — формальності? Зрозумійте, що далі зволікати не можна. Ми просто не встигнемо!
І знову спостережливий Натаніел вловив радісний вираз на обличчі свого шефа. Це була коротка мить, якийсь зловтішний зблиск у глибині душі.
Дафф похмуро оглядав кабінет, очікуючи, що скаже Девід, здоровані з охорони стояли біля дверей.
Девід перечекав хвильку, доки бос, виговорившись, важко опустився в крісло, а тоді сказав, наче нічого й не трапилось:
— Ну, якщо ви берете це на себе…
— Беру, беру! — перебив бос. — За технічні характеристики відповідаю я!
— В такому разі почнемо негайно, зараз, — сказав Девід. — І не будемо даремно нервувати…
Ця коротка розмова, яка дуже здивувала Натаніела, завершилась справжньою ідилією. Бос тряс Девіда за плечі, тиснув йому руку, вигукуючи компліменти, величаючи Девіда "найгеніальнішим генієм", "суперменом із суперменів" і т. п., а той усміхався, наче іменинник, і все підтакував.
Натаніелові стало просто гидко від цієї "сердечності", він вийшов на гравієвий тротуар і, сердито сплюнувши, прошепотів сам до себе:
— Оце справді комедія… перевдягання.
V. КРАХ АВАНТЮРИ
Кожного разу після розмови з Даффом Девід мав пригнічений настрій. Не лише Натаніелові, а навіть і собі він не міг би признатися, що нерви його здають, що йому чим далі, тим важче витримувати свинцевий погляд і металевий голос нового помічника. Той, хоч і поводив себе коректно, силкувався навіть усміхатися, але Девід повсякчас відчував жорстке випромінювання ворожості, небезпеки. Тепер уже не мав сумніву, що Дафф одержав завдання будь-що вивідати саму суть його винаходу. Про які б процеси не йшлося, він обов’язково підводив до найголовнішого: як ізолюється антиречовина? Який механізм її утворення?
З одного боку, це свідчило, що він дуже далекий від істини, раз вважає, що в пірамідах-бомбах антиречо-вина утримується в готовому вигляді, а з другого — виказувало його небезпеку, настирливу цілеспрямованість. О, коли б йому вдалося досягти свого, то Девід негайно опинився б поза грою і, напевне, поза життям.
Але гра продовжувалась! Кожної суботи точно за графіком була готова бомба нового, ракетного зразка. Спеціальною платформою на м’якому ходу її з величезною обережністю перевозили з цеху до арсеналу. Неначе то було новонароджене дитя або тендітна квітка, з якої можуть осипатися пелюстки.
Щоразу, спостерігаючи цю урочисту операцію, Девід усміхався.
"Чого він радіє? — думав Натаніел, побачивши його веселі очі.— Ще невідомо, як усе це обернеться".
А Девід тішився тому, що добре знав, які безпечні ці піраміди зараз, до вмикання "магнітного реверса". їх можна сунути бульдозером по камінню. І навіть Натаніел про це не здогадувався, і ніхто на світі! От лише Дафф поглядає якось ніби підозріливо… Ну, що ж, уже недовго… скоро ця гра скінчиться, і Девід зможе здійснити свій нечуваний експеримент!
Платформа з бомбою з’їхала на пандус, вистелений рельєфною гумою, і поволі спустилась униз, під бе-тонне покриття. Бос особисто стежив за всією процедурою і вертався до своєї контори лише після того, як ма-сивні двері складу зсувалися і перед ними ставало двоє вартових.
— Ну, от ще одна… — зітхнув Натаніел.
— Радій, друже! — Девід поклав йому руку на плече. — Скоро закінчуємо програму. Finis coronal opus!
Натаніел невесело усміхнувся:
— Дивлячись який фініш.
Вони пішли пальмовою алеєю у бік моря. І Натаніел розповів про свої страхи. Він боявся, що Девідові не вдасться перехитрити кліку, з якою вони підписали контракт, що палії війни, одержавши таку зброю, можуть кинутись в яку завгодно авантюру, а Девіда і його просто ліквідують, щоб не заважали. Отож не можна гаяти часу, треба втікати звідси, доки не пізно, втікати негайно, цієї ж ночі, Субмарина патрулює в міжнародних во-дах, вишлють катер — тільки подати сигнал.
— Ну, скажи, невже тобі охота балансувати над прірвою? — Спитав наприкінці Натаніел.
Девід поглянув у далечінь і зітхнув;
— По-перше, ми ще не виконали програми. Пірамідок треба…
— Піклуєшся про контракт? — перебив Натаніел.
— Ні, — спокійно відповів Девід, — пірамідки потрібні мені. Я готую один грандіозний експеримент…
— А вони готують воєнну авантюру!
— І потім, — продовжував Девід, ігноруючи репліку друга, — треба дивитися на справу ширше… Чув же — засідає Рада Безпеки! Що ж до субмарини, то тут можна потрапити із вогню та в полум’я… Не дуже дові-ряй цим благодійникам.
Вкрай спантеличений, Натаніал не знав, що й сказати, лише знизав плечима. Виходить, його славетний друг не розкриває усіх своїх задумів, щось інше має на думці. Експеримент… Досі Натаніел був переконаний: саме те, що вони роблять тут, і є експеримент, а він, бач, вважає це лише підготовкою… Що ж це за експери-мент може бути?
І раптом майнула думка: а що, коли Девід… став маньяком? Нервове напруження останніх місяців не мо-гло не позначитись на його психіці…
Та, поглянувши на засмагле обличчя, на його спокійні, навіть трохи замріяні очі, Натаніел відігнав цю думку. Ні, ні, Девід мислить логічно, тверезо, критично оцінює ситуацію, та й взагалі ясно, що він цілком здоровий! А те, що потайливий,— саме життя цього вимагає…
— Не журись, Нат! Все буде добре. Потерпи трохи, незабаром повернешся до сім’ї… — Девід хотів ска-зати про кругленьку суму, що вже лежала на рахунку Ната-ніела, та чомусь стримався, не сказав. Бо справа, зрештою, не в грошах, треба шанувати людські почуття. — Я розумію: дружина, діти…
Його спокійний голос, дружня посмішка розвіяли важкий настрій Натаніела, і вже ситуація на острові не здавалась йому такою похмурою, вже він помічав і хвилі, і сонце, і пальми… Мудро сказав якось Девід: мозок людини — думаюча маса, яку треба відповідно організувати й настроїти!..
Повернулися до лабораторії і одразу поринули в роботу. З’явився Дафф, але чомусь не сів за свій робо-чий стіл, а тільки пройшовся сюди-туди, ніби чогось шукаючи, і одразу шмигнув за двері. Девід і Натаніел зди-вовано перезирнулися. Та вони б не дивувалися, коли б знали те, що знав цей Дафф. Годину тому Рада Безпеки одностайно вирішила застосувати превентивні санкції проти Південної Республіки, щоб запобігти порушенню миру, який людство добуло великими жертвами. Як зреагує на це уряд Південної Республіки — ще невідомо, але боса викликав прем’єр-міністр, і той уже відлетів з острова, лишивши замість себу Даффа, який до того ж мав інструкції від Секретної служби із самої столиці.