У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.
— ...Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки... Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий— того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?..
Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.
"Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати,— відповів я очима.— Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство,— і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився..."
— Павлюк ще не приїхав?— запитав я знову.
— Ні.— На Левадишиному лиці запікся жаль.
— Піду,— сказав я.— Ви не ображайтесь, я не зі зла.
Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.
Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.
Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа "спочатку проб'ємо діру, а тоді буде видно, що робити" — в'їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.
Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.
Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені "зірвишию" і вигукували: "З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам здобута влада дати!" І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.
Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.
Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.
З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.
Каменоломню треба розчистити від снігу. Мені аж руки засвербіли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподібний виступ скелі. Гарне село Колоброди: два рядочки розділених вулицею хатин уздовж Дністра, городи, сади. Під час боїв центр вигорів — ніби гігантський кріт пробив собі дорогу до підошви гори.
Хати, квадратики обор, церква, майдан і статуя Франца-Йосифа. В кінці майдану догниває купа дубів — перед вічною збиралися будувати читальню, та якийсь діяч "свиснув" зібрані з населення гроші й утік чи то до Канади, чи до Аргентіни. А дерево псується. До нього ніхто не торкається, як до святині, хоч у багатьох діти замерзають у нетоплених хатах.
Поля на горі, за каменоломнею. Ясного дня звідтіль видно майже всю Буковину і Волощину — аж до румунських Карпат. Рівнина тут родюча, кожного року видзвонюють такі пшениці, що лише в казці кращі. А кілометрів за тридцять звідси, на берегах Серету і Нічлави, землі бідніші, виснажені, й люди там замкнуті, скупі, пригнічені. У нас — кріпкі духом і тілом. Іде парубок — сила з нього хлюпає, двигтить під ногами земля. Дівчата теж як на підбір: гнучкі, стрункі, високі, рум'янолиці. Загалом придністрянці — витівники, але після війни змінилися, якось розм'якли, немов довго їх купали в теплих водах із тавертинових печер.
Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом між хрестами. Десь тут поховали маму, а де саме — ніхто не може показати: тоді щодня хоронили десятками в спільних могилах.
Батько в Заліссі. Оповідають, що мама продала все з хати і справила йому великий різьблений хрест. За труною йшла половина села.
— Як дужий, Прокопе? — Семен Задвірний блиснув низкою перлистих зубів і обома руками обхопив мою долоню.— Заходь до нас погрітися. Я сам дома, ніхто не перешкодить нам побалакати.
— Здоров, спідничнику,— відказав я. — Поспішаю, Левадиха дожидає з обідом. Та одчепитися від Семена нема способу.
— Ото й добре, що ти не обідав. Я тільки-но з хутора, і їда самого не береться. Ходи, є з чим розправлятись.
Він позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сільський гайдуряка обожнює колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла віддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасові? Їй ледве шістнадцять, красуня — і ходила, оббивала Задвірним пороги: "Семен мене збезчестив, нехай жениться". Що ж, Задвірні маєтні. Обійстя — маленький фільварочок: акуратні стоги під оборогами, побілені стайні, повітки, шпихліра, сушарня, олійня, пасіка, дві пари коней і пара волів, п'ять корів, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрія — бути тут господинею.
У світлиці пахло кропом. Семен нарізав квашених огірків, налив тарілку меду, м'ясо і білий коровай хліба були на столі, сюди він висадив обплетений лозою бутель самогонки.
— Кажуть, ти мастак до неї,— догідливе посміхнувся він і закохано поглянув на бутель.
— Був.
— А тепер?
— Забув.
Семен засміявся, осушив чарку, ніби назад себе кинув другу і лиш по третій скривився і понюхав окраєць хліба.
— Щоб не було кривдно нікому з святої трійці,— сказав він, передихнувши.— А ти даремно. Тепер без неї не полагодиш ні одного серйозного діла.
— Твої де ділися?
— В Заліссі, розживаються грішми. Спряглися з Ковальчуком,— наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив,— і виїхали до схід сонця. Чогось їх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповідай.
— Про що?
— Як на війні, як Європа?
— Війна вкрила Європу трупами і полила кров'ю. Наших там багато спочило.
— Що тепер робиш?
— Гниди давлю.
— Ти ніби не хочеш зі мною побалакати по-людськи. Знаєш... Давай ось що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замість того щоб з нудьги дівок щипати, чогось потрібного навчимося. Рано чи пізно воювати доведеться, бо така доба.
"Коли ворог напав несподівано, обставини часто не дають можливості все обдумати, але, мені здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навіть відчуваючи страх, постарається забути про небезпеку і дійде до висновку, що опір менш небезпечний і чесніший, ніж втеча"11.
11 Рене Декарт, "Пристрасті душі".
— Кінець,— сказав я.
— Чому?
— Моєму вояцтву.— Я спробував говорити щиро.— Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сім'ю.
— Не мели,— перебив мене Семен.— Якби це казав Богдан Онук, то марниці (він боїться лишити спідницю і лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жінок чоловічок, що важко уявити. От уже плодовитий! Мені здається, він готовий сісти в гніздо замість квочки. Ну, а ти? Набрався європейської культури, досяг чинів... Не повірю.
— Правда, Семене.
— Що ти зарікаєшся! Ще по чарці?.. Зарікатися не варто. — В одній людині світові не розходиться.
— Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсіди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тоді коня сідлати, як треба сідати.
— В селі, Семене, є фронтовики, здорові хлопці, а я геть порваний, порізаний, побитий... "І навпаки, якщо хто відчуває, що бажання помсти і гнів спонукають його не обдумуючи кинутися на напасників, то йому повинно прийти в голову те міркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, і що при очевидній нерівності сил краще з честю відступити або здатися, ніж нерозсудно йти на вірну загибель...12"
12 Рене Декарт, "Пристрасті душі".
— Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всіх. Скажу тобі: не риба, не м'ясо, а щось наче гриб...
— Але ж одна бджола меду не наносить,— впирався я.— Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушниці, а я тим часом пригадаю дещо з тактики.
— Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося і драпало.
— Ховатися не могло, Семене. Війна почалася з відстані ста двадцяти кроків. Так і закінчилась.
— Повсюдо! — Семен розчервонівся як рак.— Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобі, то неспроста. Голови мізкували!
— Я й не стверджую, що гарбузи.
Семен закресав кісточками, та раптом засміявся:
— Домовилися, Прокопе. Між іншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму місці я робив би те саме. А тепер признайся: ти німецькою володієш добре?
— У шпигуни не піду.
— Потішний ти хлопець! — Семен сів ближче, дихнув запахом залежаного сіна.— Ти і французьку та італійську знаєш?
— Переважно команди,— відказав я, зціплюючи зуби.
— Утни по-німецьки.
— Чого так зненацька?
— Просто хочеться послухати.— Він почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своїми інтонаціями.— Прошу, Прокопе.
— Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13
13 Тільки Німеччині я завдячую за все добре в моєму житті.
— Ловко. Я майже розумію, що це означає. Коли в нас стояли австріяки, офіцер застрелив Повітчишину гуску. Ступив до хати: "Гіб сак, гіб сак..." Стара знітилась, а той мало не розірве її од злості. "Та гусак, антихристе,— жебонить стара,— най буде гусак.— А пошепки бубонить:— Я чогось завше думала, що то гуска".