— Але книжки у мене здебільшого французькі і німецькі. — Мольєр, Расін, Корнель, Гете... Годиться?
— Годиться.
— Я принесу вам "Телемахіду" і вірші Ломоносова, — гукав Рождественський, притримуючи окуляри, що весь час зсувались. — А кому їх віддати?
— Приносьте в гімназію. Я візьму. Коли пожвавлення дещо вляглося, почувся голос отця Георгія:
— Даремно радієте, панове... Отрокам нашим корисніше святе письмо читати і перечитувати... Від книги світської не так вже багато користі.
— У нас, нехай буде вам відомо, не духовна семінарія, — обернувся Бутков, блиснувши на законоучителя спідлоба чорними, як вуглини, очима.
— В семінарії, дозвольте нагадати, — сказав, теж звертаючись до отця Георгія, з доброю усмішкою на вустах Котляревський, — наскільки я пам'ятаю, ще в минулому столітті постійно рекомендували читати і світські книги. У вашій семінарії, отець Георгій, чи не так було?
— Що було, те минуло, а я думаю: від Мольєра до Дідро — один крок... Бійтесь посіяти насіння плевел.
— Не турбуйтесь, — сказав той же Бутков. — До того ж, отче, Мольєра рекомендує сам училищний комітет для читання. Чи не так, Іване Дмитровичу?
— Так, він є у списку, — підтвердив директор.
— Замовкаю, але... подивимось, чиє слово останнім буде.
Домовились і тут: нехай буде бібліотека в будинку виховання. Огнєв, між тим, попередив; доглядач повинен сумлінно стежити за читанням в пансіоні, це дуже важливо.
Подякувавши панам викладачам за бажання допомогти у зборі книжок, Котляревський зразу ж за цим, не давши нікому опам'ятатись, звернувся ще з одним проханням. Воно, це прохання, було незвичне, деяким здалося навіть незручним. Дійсно, що це спало на думку цьому дивакуватому новоспеченому доглядачеві? Відвідувати уроки? А навіщо?
— Нам інспектори вже доволі-таки обридли. — Латиніст ввисока зміряв поглядом доглядача.
Огнєв мовчав. Мовчали й інші. Анітрохи не образившись і не звертаючи уваги на латиніста, Котляревський вів своє стримано і доброзичливо, чим обеззброював опонента:
— Бачите, панове, та й ви, Павле Федоровичу, — навмисне відокремив між усіма Квятковського, — сподіваюсь, чули сьогодні, що доглядачеві належить дивитися не тільки за взуттям і одягом кожного вихованця, але ж і за тим, як виконуються домашні завдання? Добре, згоден. Та поміркуйте: чи в змозі буду це робити, якщо не знатиму, як поводиться на уроці той чи інший вихованець, знає він предмет і як глибоко знає? Якщо бракує йому знань, то яких саме? А як буду обізнаний з цим, якщо не побуваю на уроках сам? І ще. Не маючи достатнього досвіду, я бажав би повчитися у вас, панове, щоб ліпше потім готувати домашні завдання з вихованцями.
Головатий він був, цей доглядач, і тактовний: нікого не образив, навпаки, розумно полестив. До того ж, виглядав він і зовні бездоганно, стрункий, підтягнутий, з пов'язав ною на шиї сніжно-білою хусткою, лице — відкрите, ясне, очі випромінювали стільки м'якосердності і доброзичливості, що не відповісти на це тим самим — було просто неможливо...
І все ж таки декотрим прохання здалося протиприродним. Доглядач відвідуватиме уроки, утискуватиме їх дії, може, навіть встряватиме в навчальний процес? Цього ще бракувало!
Пристрасті пломеніли, мов спалахнуло на шаленому вітрі багаття. Деякі висловлювались "за", інші — "проти".
— Це неможливо! — мало не кричав Квятковський; такий поважний, спокійний, він виглядав непристойно розгніваним, ладним піти у бійку. Вважав себе неперевершеним авторитетом, викладачем одного з найважливіших предметів — латині, без знання якої ще ніхто не вийшов з гімназії і не був прийнятий в жодний, університет, Ні з чим рахуватися він не бажав і твердив своє: "Все це тхне інспектурою".
— Можливо, — миттю озвався Єфремов. — Хай так! А вас це лякає?
— Я не полохливий, але все одно.
— Ні, не все одно, особисто я в відвідинах уроків доглядачем бачу великий сенс.
— Ви завжди бачите його там, де ним і не пахне.
— Чому ж?.. Невже побувати на уроках латині, де більше галасу, ніж тиші, немає ніякого сенсу?
— Не ваша справа, мосьпане, краще за собою слідкуйте, — пирхнув Квятковський, але сперечатись більше не зважився. Єфремов поцілив у точку: на уроках латині — про це багато хто знав — діялося щось дивне: більшу частину уроку Квятковський відводив не викладанню, а справжнім боям з вихованцями, лаявся з ними, карав кого заманеться.
— Єфремов має рацію, — сказав, сміючись, Бутков. — І ви, Павле Федоровичу, не ображайтесь... А ви, милостивий пане, — звернувся до Котляревського, — прошу до мене на урок, в третьому класі, у другій половині дня завтра.
— І до мене! На історію. До обіду. У другий клас.
— До мене на математику.
— Щиро дякую, панове, запрошенням скористаюсь.
Огнєву не зоставалося нічого іншого, як погодитись: ні, він теж не проти відвідин уроків доглядачем, тим більше, що деякі викладачі запропонували його самі. Хоч-не-хоч, а довелось і Квятковському дати згоду, щоправда, він не назвав ні дня, ні класу, в який можна прийти.
Мала вчительська рада, на якій відбулося перше знайомство викладачів з новим доглядачем, на цьому, власне, і скінчилася — більше того дня у доглядача ні прохань, ні пропозицій не знайшлось.
Перше знайомство в одних викликало тривогу і сумніви, але інші, і їх було більшість, не крили своєї прихильності до нового колеги. Він виявився тактовним, що імпонувало, поводився вільно і незалежно, чим найбільше пишався Сплітстессер, не упадав біля кого-небудь, твердо стояв на своєму, а усі пропозиції його виявились дуже доречними, з цими таблицями та бібліотекою він безсумнівно правий. Що ж до ходіння на уроки, то й це піде на загальну користь, у всякому разі, біди не буде, а вигода явна: присутність сторонньої людини примусить краще готуватися до уроків і, крім того, руки вкоротить декому, а то занадто вже порозпускали.
12
Новий доглядач входив в найдрібніші подробиці пансіонного побуту, та з таким знанням справи, неначе все життя тільки тим і займався, що підраховував, скільки, до прикладу, треба борошна на галушки, якщо готувати на всіх братчиків-пансіонерів, і що краще на сніданок після гречаної каші з салом — чай чи збитень, і радив, навіть наполягав: поки холодно та дощить, збитень корисніше, як-не-як в ньому — і мед, і молоко, і зілля різне, що, як звісно, здоров'ю не завадить, особливо дитячому, від всякої нежиті оборонить.
Небагато знадобилося доглядачеві часу, щоб перевірити, в якому стані прибуткова і видаткова частини, звірити їх, чи збігається кредит з доходом, з тими грошовими дотаціями, на які й жив до цього дня пансіон: частину цих грошей вносив Приказ громадського догляду, а ще частину одержували від деяких батьків.
До перевірки залучив і своїх помічників — унтера Капітонича, прозваного у пансіоні Копитом, та Діонісія Кащука, в минулому семінариста, якого в просторіччі прозивали Денисом Капшуком, хай і вони знають, що до чого. Семінарист при підрахунках по домовій книзі виявив неждано-негадано неабиякі кмітливість та вправність, вміння робити підрахунки швидко, точно, без олівця, в голові. Котляревський помітив це і, похваливши помічника, сказав, що віднині всі розрахунки по дому доведеться вести йому, Діонісію, як відмінному математику. Звичайно, і він, доглядач, не залишиться осторонь, допомагатиме, часом продивлятиметься ті книги, а точніше — кожну п'ятницю і вівторок. Діонісій не дуже зрадів пропозиції, але з болем у серці погодився: що поробиш — довіру доглядача треба виправдовувати, тому намагався зобразити на довгому кощавому обличчі деяку подобу згоди, хоч повністю притаїти доволі кислий вираз йому не вдалося.
Побував доглядач також і в льосі, зазирнув у комору. Виявилось, що його попередник не переобтяжував себе турботами і, мабуть, не сподівався, що й пансіону доведеться зимувати: удвох льохах знайшлося не більше як три міри картоплі, десяток качанів капусти й стільки ж буряків, і жодної діжки квашенини — ні огірків, ні помідорів, навіть цибулі і тієї одна-єдина жалюгідна в'язка, а пшона та гречки не більше, як на п'ять-шість днів. Ось так, пане доглядач, ламайте голову, як бути. Якщо не вдатись до екстраординарних дій негайно, поки не задощило і не розвезло вкрай дороги, дуже просто залишитися на бобах, і ніхто тобі не допоможе, до Огнєва можна не ходити, він зайнятий своїми власними "найважливішими справами", в гімназії з'являється раз на тиждень, та й то у випадках надзвичайних.
Людина діла, Іван Петрович у першу ж неділю зібрав усі гроші, які знайшлися в касі пансіону, доклав своїх стільки ж, та й вирядив на ярмарок, що збирався на Сампссніївській площі, служника і куховарку. Крім всілякого дріб'язку, як часник, редька, кріп, цибуля, сушені гриби, наказав в першу чергу купити картоплі.
— Хоча б возів п'ять поки що. Та капусти качанів сотні з півтори, лантух пшона, стільки ж гречки, олії конопляної сулію, борошна лантухів хоча б два... Гроші візьми ти, Гаврило.
Служник гроші взяв, але йти не квапився, розгублено перезирнувся з куховаркою. Іван Петрович запитав, що трапилось, може, грошей малувате, так вигріб з каси усе геть до останнього мідяка.
Дядько Гаврило почухав потилицю і пояснив: "Воно-то так, пане Іван, та якщо подивитися, то як тут бути, і не скажу".
— На що дивитись?
Служник — у домотканій чорній свитці, в чоботях з короткими халявами, від яких йшов задушливий запах дьогтю, в доволі витертій смушковій шапці — ще досить міцний, як на свої шістдесят років, і куховарка Настя — середніх літ молодиця, з руками, більшими, ніж у доброго молотника, — готові .були виконати наказ доглядача, та щось їх стримувало.
— Може, ви зайняті чимось іншим Служник кахикнув, ступив уперед, але його випередила більш моторна куховарка.
— Нічим таким, ваша милість, ми не зайняті. Однак, ні дядько Гаврило, ні я не вміємо відрізнити п'ятак од гроша, то ж пробачте, бога ради, але, чого доброго, ще й проторгуємось. На тому ярмарку підбори на ходу відривають, не зогледиш, як босий зостанешся.
— Он воно що.
— Еге ж...
Такого чути не доводилось, але ж робити нема чого, треба відряджати ще когось.
— Гаразд, піде і Діонісій з вами.
— Оце дякуємо, — вклонилася Настя, а за нею і служник. — Того не обдуриш — письменний.
— Еге, ще й сам відірве що-небудь, — бовкнув Гаврило.