Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досі говорив.
— То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?
— Та досадно, матері його біс! Усім діло до мене, усім я у зуби застряв... "Ви женитесь на Марині? Ви женитесь на простій дівці?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пішов сьогодні до попа... до отця Миколая... Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, — каже, — скажіть: що за знак, що одцурався, не ходе?"
— Та так, то недужиться, то ніколи, — одказав Проценко, морщачись.
— Та для мене все одно! — махнув рукою Довбня. — Я думав, що воно справді що путнє... так попадька — кукла, та й годі!
Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
— Постійте! Я все докажу вам. Приходжу сьогодні до його, щоб узявся повінчати. З ним ми недовго вовтузилися, тільки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублів за вінчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! І йому треба з чогось жити. А тут і вона встряла. "То ви женитесь?" — "Женюся", — кажу. "На кому?" — "Та так, — одказую, — дівку одну беру". — "Яку дівку? Просту дівку?" — "Просту", — кажу. "Як? ви на простій? ви на мужичці женитесь?" — "На простій, на мужичці..." — веду далі. Дивлюся — ніс закопилився, скривився, немов під його що гидке піднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гніздечку живеться?.." Затім і вона. "А все ж, — каже, — не проміняю я свого життя на життя мужиче". — "Ну й живіть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" — "Та я нічого, — каже. — Тільки, — каже, — ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона... все-таки мужичка..." Я тільки махнув рукою: горбатого могила виправить! сліпородий — ніколи не побаче світу!.. і от з того часу за цілий день не прийду у себе, — похнюпившись, скінчив Довбня.
— І варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, і плюйте!
— Плювати?! —скрикнув Довбня. — Коли 6 же вона одна, а то всі, всі такі! А мені ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжні ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стінах та й сидіти. Треба ж і до людей часом піти і їх до себе зазвати. Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони — що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, — упавшим голосом мовив Довбня. — А все-таки оженюся! Матері їх дуля! — гукнув він, махнувши рукою. — Давайте лиш чаю.
— Христе, чаю! — гукнув Проценко.
Христя увійшла і, похнюпившись, почала наливати чай.
Довбня зиркнув на неї.
— Ти, бачу, й досі сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Зяміж виходе. От приходь на весілля.
Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати.
— Мовчиш... Сердишся? Ну і сердься, господь з тобою! — сказав Довбня і знову прийнявся за цигарку.
Допивши чаю, він зразу знявся.
— Прощайте.
— Куди ж се?
— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає... Так не забудете, прийдете?
— А коли?
— У першу неділю після водосвяття... Приходьте.
— Спасибі, прийду. Довбня пішов.
— А ти, дурочко, розсердилася, — провівши Довбню, повернувся до Хрис-гі Проценко. — І чаю не схотіла пити!
— Чого ж він плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
— Ось жениться — оханеться.
— Хто жениться? він? Яка дурна за його піде?
— Як яка? Марина!.. Він же прохав тебе на весілля до неї.
— Та він ожениться на Марині?—аж скрикнула Хрястя. Годі — дурите!
— Справді казав, що жениться. Прохав на весілля.
— Що ж, ви підете?
— Обіцяв.
— Хм... — дивувалась сама собі Христя.
П'ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
— Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, — сказала вона. подумавши.
— А що?
— Так. Не пропаде дурно дівка. Та і його пригляне.
— Не віриться щось мені, щоб Марина його гляділа. Не така вона! — одказав Проценко.
— Що ж, вона не така людина, як і всі? не таке серце має? — образливо запитала Христя.
Проценко на те нічого не одказав. Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню... Марина виходить заміж... Довбня жениться на Марині... Хто така Марина? Проста дівка з села... Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний... Гриць навіть одмічуе його, як розумного чоловіка... І от він жениться, жениться на Марині... Чудно, дивно... Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. І нема нічого чудного. Що панич? Так хіба, як він панич, то йому і можна простих дівчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби і Гриць оженився на мені... Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській — і не пізнати мене... А вже ж і любитиму. Матінко моя! — аж скрикнула Христя, затулилася долонями і з нестямки цілувала свої руки, думаючи, що то Гриця цілує...
Минуло свято. Прийшла і ордань і пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в неділю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
— І ви підете-таки? — спитала Пистина Іванівна у Проценка.
— А що ж? Обіцяв. Треба піти.
Пистина Іванівна усміхнулася, потім скривилася і нічого не одказала. У неділю він справді пішов. Зараз після обіду одівся і пішов, бо вінчання загадане було надвечір. Христя могла б — летіла за ним. їй хотілося подивитися на Марину, побачити, як вона удіта, як стоятиме у церкві, чи під пару Довбні? Боже, як хотілося!.. Та ба — не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понеділок пані загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вівторок напрошено гостей. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора під процідити, до світу учинити, щоб на ранок усе готове було... Христя утирає під, пані стоїть над нею та дивиться, а в Христі перед очима церква, вінчання... Ніяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цілу ніч не спатиму, діжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Він обіцяв не баритися", — утіша сама себе Христя, бовтаючи цід у макортеті.
— Буде уже. Проціди, — каже пані. Процідила.
— Постав же на піч, хай вистоїться. Та й спати зарані лягай. Упівночі треба цід завдати, щоб к світу поспіло... І я встану, — наказує пані.
Зарані полягали усі; лягла і Христя. Та їй не спиться: і весілля з думки не йде, і панича дожидає, щоб стрінути... Боже! як довго час той іде, здається, кінця йому немає!
Не швидко почула Христя стук у вікно... "Він, він, Гриць! От коли усе розкаже..." Як навіжена, Христя мерщій кинулася сінешні двері одчиняти.
Вона не помилилася. То був справді Проценко. Тільки що вона одсунула, впустила, як він зразу і учепився за неї.
— Ходімо, серце, до мене, — шепче, гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем.
— Пані швидко встане, — одказує Христя.
— Чого?
— На завтра булочки завдали.
— Гаспидські булочки! — гукнув він.
— Як! то ж хліб святий!
— Який там він святий! І свиня, по-твоєму, свята, що чоловік її їсть?
— То ж свиня, а то хліб.
— Ну, хай, по-твоєму, і святий. Тільки ходімо, серце. Оце тільки що З весілля. Присилували чарку тії гаспидської горілки випити. Ходімо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мізинця на нозі не стоять! — І він, не давши і дверей зачинити, поволік її за собою. Вона, одначе, і не противилася, їй так хотілося скоріше почути, як було на весіллі, та хто був, та яка Марина, чи не перемінилася.
— Марина? Марина яка була, такою і зосталася — хльорка, та й годі! — сказав він. — Довбня нещасний з нею буде.
— От уже і нещасний! Чого? Ви самі казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
— Тільки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тікає. Ну, яке щастя з хльоркою?
— А хто винуватий? Ви ж і винуваті: зав'яжете світ дівці, та тоді і хльорка.
— Не в тім річ. А хльорка, та й годі. Отже й ти... та не то. Я б і на поріг її не пустив, а тебе і в лобок варто поцілувати, — і він приложився своїми гарячими устами до її білого чола.
Христю той поцілунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав біля її серця і розлився огненною річкою по жилах.
— Грицю! мій любий, мій єдиний! — припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на світі — і про Марину з Довбнею, і про цід на печі.
А тим часом пані, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщій засвітила світло і вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодіта, З свічкою у руках, вона так і подралася на піч... "Макортет стоїть серед печі, накритий... все як слід... Де ж Христя? її на печі немає; чи не на полу?" — думає пані. Підійма свічку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться — і на полу не видко... "Надвір, видно, пішла, бо сінешні двері не щільно причинені. Ну, хай же увійде", — каже сама собі пані і, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора..." — шепче. Закрила макортет, жде... Не чутно Христі. "Що за бісів батько?" — подумала. Скочила з припічка, побігла до сінешніх дверей, одхилила їх, заглянула у сіни — надвірні двері засунені.
— Де ж се вона? — здвигнувши плечима, мовила сама до себе пані. — Дивно! І злодія не було, і батька вкрадено!.. Христе! — гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хаті. — Немає!.. — дивується пані.
А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей і жде не діждеться, щоб пані пішла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" — думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
— Та де це вона, справді? — гукнула вже з серцем пані і почала перекидати одежу на полу... Глянула і під піл, глянула і під піч — немає.
— Тепер же я знаю, де вона! — догадалася пані і, вся тіпаючись і міняючись на лиці, мерщій напрямилася за піч, буцім у горниці.
"О-о, пішла-таки", — подумала Христя і стиха відчиня двері і ще тихше виходить.
Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печі показалася пані.