Горить свіча

Володимир Малик

Сторінка 59 з 84

Та воно мовчало, не загриміло громом, не вдарило блискавицями, ніби не бачило і не чуло всього того жаху, що творився внизу.

— Боже, що робиться! — прошепотіла Явка помертвілими губами і, плачучи, скинула шапку.— Страшний суд!

Її туга коса, в якій червонів заплетений шовковий кісник, впала їй на плече, Добриня погладив її рукою. Яка ніжна, яка шовковиста!

Раптом нова думка сяйнула йому в голову.

— Яночко, нахились! — і почав виймати меча з піхов. Дівчина злякано відсахнулася.

— Добрику, невже час?

— Ні, ні, не те! — Він стиснув її плечі.— Бачиш, все може статися в останні хвилини. Може, навіть потрапиш живою до рук ворогів, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу відрізати твою косу. Нахились до перекладини!

Тепер Янка зрозуміла — і покірно поклала голову на потемнілу від часу дубову балку.

Добриня розпростав косу, натягнув — і одним ударом меча відсік її. Потримав якусь мить, потім кинув униз.

— Ну от — тепер ніхто, тебе не прийме за дівчину. Отрок — та й усе! Нікому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи — ремісницького. І стій на своєму, що б там не було! Кажи — умію шити, вишивати...

Знизу донісся глухий удар. Потім — ще. Дзвіниця здригнулася.

— Б'ють у двері пороком або просто колодою,— сказав Добриня і обняв дівчину.— Яночко, залишайся тут, а я піду вниз. Там зараз буде сутужно. Я повинен туди йти.

Янка на знак згоди ледь помітно похитала головою. З її очей бризнули сльози. Тепер вона не перечила — лиш тихо-тихо прошепотіла:

— Іди! І знай — я кохаю тебе, Добрику! І більше нікого в світі! Тільки тебе! До загину!

Він поцілував її і швидко побіг униз, де тріщали під могутніми ударами двері, а Янка, опустившись на лаву, довго сиділа нерухомо з заплющеними очима, все ще відчуваючи на губах смак його солоного — з її слізьми — поцілунку і не бажаючи розпрощатися з цим почуттям.

Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркіт. Янка розплющила очі. Те, що вона побачила, змусило її здригнутись і миттю підхопитися: татаро-монголи підтягнули до Десятинної церкви пороки, поставили їх з чотирьох боків і одночасно вдарили важкими дубовими "баранами" в кам'яні стіни.

— Боже! Там же мої — в нестямі скрикнула Янка, простираючи наперед руки, мовби бажаючи захистити церкву від тих могутніх ударів.— Людоньки-и! Що ж це робиться! Мамо-о!

Серце її заніміло. Там же повно киян! Дітей, жінок, старих! Там же мати! Матінко! Люба! Там же малесенькі племіннички! Що ж з ними буде?

Вона металася по дзвіниці, мов у страшному сні. Ламала руки, плакала, зверталася до Бога, до Матері Божої і всіх угодників, щоб захистили Десятинну церкву, і не чула, як упали внизу двері і в притворі закипів, завирував бій, бо вся її увага була тепер скерована туди, де вирішувалася доля її рідних та ближніх.

— Боже! Спаси і помилуй їх!

Було видно, як здригалися стіни Десятинної. З них сипалися скалки плінфи. Тріщало дерев'яне перекриття бань. Зсередини церкви виривалися приглушені крики приречених — жінок, дітей, старих. Від того крику крижаніла кров у жилах і терпли руки й ноги.

Раптом бані церкви з позолоченими хрестами поволі почали хилитися.

— Добрику-у! — схопилася за голову Янка.— Доб-рику-у!

В ту ж мить страшний тріск і гуркіт заглушив її крик. Десятинна церква, переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усі її закутки і на хори, поволі почала нижчати, осідати, а потім раптом завалилася, упала, накриваючи всіх, хто в ній заховався, вагою зруйнованих кам'яних стін, уламками дубових балок та важким олов'яним дахом, з-під якого глухо залунали поодинокі розпачливо-болісні зойки і стогони придушених. Хмара пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо.

— Добрику-у! — ще раз закричала Янка і, втрачаючи свідомість, поволі опустилася на дощаний поміст.

Добриня почув її розпачливо-пронизливий зойк і здригнувся, подумавши, що якимось чином до неї добрався котрийсь із ворогів. Зробивши глибокий випад і зваливши додолу супротивника, який насідав на нього, він притьмом кинувся нагору. Побачивши дівчину на підлозі, він скрикнув:

— Янко-о!

Меч випав з його рук. Він нахилився, відчуваючи, як його ноги враз потерпли, підігнулися. Що з нею? Хто завдав їй смертельного удару? Чи влучила стріла?

Ні, не видно ні рани, ні крові.

— Янко-о! Що з тобою?

Янка ворухнулася, розплющила очі. Упізнавши Добриню, спочатку довго безтямно дивилася на нього, потім схлипнула, прошепотіла:

— Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили! Там же всі мої! Що вони зробили!

Не зовсім уторопавши, про що мова, Добриня підвів голову і глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кілька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйновані стіни, лежала безладна купа каміння, плінфи, потрощеного дерева та понівеченої покрівлі. Над нею осідала сіра пилюка, а з-під неї доносилися крики й стогони придушених.

Тепер він зрозумів — там бояриня Анастасія з невістками та онуками, там вони конають, придушені, потрощені, пошматовані вагою зруйнованої будівлі! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свідомістьі Бідна дівчина!

Він хотів підняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комір кожуха, рвучко шарпнула назад. Він оглянувся.

Довкруж, нього на дзвіниці стояли баатури. Ще розпалені боєм, з шаблями і шокпарами напоготові, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з їхніх товаришів.

— Башларин кис! — рявкнув один.— Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Інші голоси підтримали:

— Ур! Ур! Бий! Бий!

— Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!

Хтось заніс над Добрининою головою утикану залізними шипахами довбешку. Котрийсь із баатурів підняв шаблю.

Але той, що тримав полоненого, видно, старший, підняв насупроти руку, гаркнув:

— Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молоді і сильні,-— за них немало дадуть на невольничому базарі! Це моя здобич!

— Наша теж! — докинув хтось похмуро.

Старший погодився.

— Звичайно, і ваша теж! Битва закінчилася — треба ж чимось і поживитися! Та й сотникові показати, щоб не думав, що ми відсиджувалися в затишку!

Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю і почали в'язати полоненикам руки.

14

Никодим пропхався наперед і, розштовхавши ошалілих від жаху людей, провів бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.

Всі потіснилися — дали їм місце. Дорослі мовчали, діти пхикали. Десь там далі, в темному кутку, хтось гаряче молився:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам і захисти нас!

Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надійся, а свою голову май!

— Я знаю, тут був лаз у підземелля. Хто покаже його?

— Я покажу,— обізвався титар, немолодий уже, сивий чоловік.— А для чого тобі? Лаз не закінчений.

— А копаниці чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й відро б не завадило.

— Є все в підземеллі. Чому нема? Тільки... Чекай, чекай, чоловіче, а для чого все це тобі? Невже ти сподіваєшся...

— Сподіваюся... Нічого сидіти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробуємо прокопати хід за межі міста — тут же зовсім недалеко...

— Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гості!

— Ну, це ще баба надвоє ворожила... Там яри, кущі, зарості — переховаємося. А хіба тут ми не в мишоловці? Треба ж щось робити!

Титар все ще сумнівався — стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:

— Та ти покажи лаз, а далі — моє ділої І свічку дай! Титар показав у куток.

— Ось тут,— і підняв дерев'яну ляду.

З ями дихнуло холодною задухою, пліснявою. Однак Никодим сміливо став на приступець драбини і почав спускатися вниз.

— Запали свічку і подай сюди!

В ямі було сиро, похмуро. Коли її було викопано, ніхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим і не задумувався над цим. В кутку він помітив важку копаницю і заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вірьовкою — все, що потрібно для копання.

Підземний хід, прорубаний у жовтій глині, був низький і вузький, але Никодим просунувся в нього і почав копати далі. Глухо загупав у його руках обкований залізом дерев'яний заступ.

Титар спустився вниз теж.

— Копай, а я буду виносити!

Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! — важко видихав він, б'ючи копаницею, а потім заступом. Поспішав і вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потім ще треба пробитися попід валом. Сподівався вивести сім'ю воєводи за межі міста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори переховатися день або два і при сприятливій нагоді рушити через спустошений Поділ у праліси Пущі-Водиці.

Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори відром і скоро заповнив нею половину старого підземелля.

Коли вдарили пороки і глухо загула під Десятинною церквою земля, обидва зрозуміли — не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!

— Даремна праця! — прошепотів у розпачі титар. Никодим теж на мить опустив руки: відчай почав закрадатися і в його серце. Але зразу ж струснув головою, ніби відганяючи від неї важкі думи, міцніше стиснув держак заступа.

— Ні, ні! — видихнув рішуче.— Будемо пробиватися далі! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихід вгору і вийдемо десь вночі в затишному місці, щоб не помітили татари. Може, і заховається хтось у київських руїнах.

І він з новою силою вхопився за копаницю. Чим далі вгризалися вони в земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока — стояли на колінах, світло від свічки майже не проникало в неї, а рачкувати з важким відром було дуже незручно. До того ж від безперервних ударів земля під церквою здригалася — і здавалося, ось-ось обвалиться.

— Швидше, швидше! — підганяв сам себе Никодим.— Поспішай!

Раптом зверху все задвигтіло, загриміло, загуркотіло. Пронизливий крик сотень людей проник і в підземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря.

— Мати Божа! Що там?

— Завалилася!..— простогнав титар. Свічка погасла — стало темно.— Церква завалилася!

Їдка пилюка проникла в підземелля — забила легені. Крики й стогони придушених і поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, і Никодимові здалося, що то заливається від болю котресь із онучат воєводи Дмитра.

Ні він, ні титар про себе спочатку не думали, їхня уява малювала жахливі картини Страшного суду, що вчинився зверху над жінками, дітьми та стариками, яких придушила своєю вагою зруйнована церква, і лише тоді, коли стало важко дихати, коли непроглядна пітьма налягла на очі, а могильний холод почав заповзати під їхній одяг, вони раптом зрозуміли, що і їм сподіватися ні на що.

— Свят, свят, свят! — прошепотів титар.— Краще б нас відразу задушило, ніж маємо тута вмирати від задухи, без води та їжі.

Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках доведеться їм тут помирати, і приречено подумав: "Боже, твоя воля...

56 57 58 59 60 61 62