Він певен, що хлопці. Прибіг до нас. "Хто, — кричить, — узяв?" І аж труситься. "Признаєтесь, — кричить, — прошу! Не признаєтесь, — кричить, — знайду, руки-ноги повириваю!.." І, по-моєму, Яво, він на тебе думає...
Мене всього враз огорнула якась така млявість-мля-вість... І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровенницька синя ґуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо... — Він скривився і, схопившись уже обома руками за ґулю, шмигонув у свій двір.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
Він таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський. Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.
— Як хочеш. Мені що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...
Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!
Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на ту вошку, і процідив:
— Як ти таке дрефло, я можу й сам. Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемось?
— Біля клубу, об одинадцятій...
— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Привид. Увага! Знімаю!
Дома дід Варава зустрів мене словами:
— Тебе Гришко чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося і в голові дзиґою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.
— Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. З-під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.
— А я знаю... — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба... І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив...
Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів чує. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було... таке... ну... щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду...
І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде! Я вихопив апарат з-під сіна, засунув під сорочку й поліз донизу.
— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитисяГшмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю — і за село, у гай...
До пізнього вечора, аж поки зовсім стемніло, тинявся я в гаю, у степу, по кущах понад річкою.
Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалося, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не натрапити комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, увесь час думати про свій злочин, жодної хвильки спокійної не маючи.
Бідні злодії! Нещасні люди!
Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антон-чикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.
Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У них кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці.
Годинник показував за чверть одинадцяту.
Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати.
Об одинадцятій Антончик не прийшов.
"У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час", — вирішив я.
Чверть по дванадцятій Антончика не було.
"Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть", — вирішив я.
0 пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки. Він?!
За-сви-ста-а-ли коза-козаченьки в похід з полу-но-Ь-о-очі... —
напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
1 знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака. Антончика не було. Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик— це не напарник. Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій...
Чекати більше не можна. До діда Салимона звідси йти хвилин з десять, не менше.
Я вилажу з кущів, розминаю закляклі ноги і ще з якоюсь останньою надією вдивляюся в темряву. Може ж, таки йде Антончик... Ні, нема.
І я вирушаю.
Іду вулицею і чогось спотикаюся на рівному місці.
Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому.
І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню. .. І стільки зусиль на здобуття її витратили марно... І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишуся отаким сміш-няком, що лиш кипить і булькає, а толку ніякого.
От і зараз. Ну куди я йду? І чого? Йду фотографувати привида. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик об'явився! Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема.
Які там привиди! Ніяких привидів у нас і близько нема. Подумаєш, в Англії. За кордоном у них і справді все цс може бути — у них і ку-клукс-клан, і гангстери, і негрів убивають, і привиди, звичайно... А в нас — наука, космонавти, і зарядка по радіо.
То що — не йти, може?
Ех, якби можна було...
/Але ж завтра хлопці дізнаються — засміють. Та й для чого ж я тоді апарата вкрав? Однак уже Бардадим кінцівки повисмикує.
Піду. Звісно, ніяких привидів там нема, але для очистки совісті піду.
Погода зіпсувалася. Знявся вітер. По небу гінко плинули темні клубчасті хмари. І повний місяць, що півгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крізь хмари світлою плямою, а то й зникав зовсім.
Але я подумав, що погана погода — якраз для привидів гарна погода. В усіх книжках привиди з'являються саме під час негоди, коли виє вітер, січе дощ, шаленіє шаруга...
Пригнувшись, я пролажу між воринами і, по-лелечо-му переставляючи ноги (щоб менше шарудіти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дідова картопля.
Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племінник-москвич. Зі свинарника йому в тон підрохкує льоха. Я навіть розвеселився від цього дуету. І стало мені не страшно аніскілечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дійду до каплиці, хвилин зо п'ять почекаю, клацну кілька разів каплицю, щоб у хлопців жодних сумнівів не виникло, що я тут був, та й піду додому. Заздалегідь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть і йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вітер!) цвинтарем вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша й бровою не поведе. Лише гмикне зневажливо: "Подумаєш, кладовище! Ох, як оригінально! Ніби ми з тобою не ходили вже викопувати діда Сали-монового предка-запорожця з могили, і в Києві в Лаврі не були уночі. Посоромився б!"
І мені справді стало соромно, що я так нецікаво, не-оригінально придумав. Не буду, звичайно, чекати й хвилиночки. Дійду до каплиці і одразу назад.
Я минув свинарник, переліз через погрібню і, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
Он уже в кінці саду вимальовується на тлі неба Гор-бушина каплиця.
І враз... Враз холодні слизькі мурашки потягли мою душу по спині вниз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила і пішла в землю. Я заціпенів без душі, порожній, як бубон. Нічого в мені не було, нічогісінько... Крім жаху.
Біля Горбушиного склепу стояв... білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін.
Я трусонув головою.
Привид не щез.
Я протер очі рукою.
Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю.
Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові.
Раптом здалося, що він наближається до мене. А я не міг зрушити з місця від страху. Минула секунда, дві, три... Ні, не наближається. Ходить біля каплиці й свариться кулаками. А крізь шум вітру явно чути з-під землі стогін і плач сотника Горбуші.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руці.
Знімай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знімай, ну! Це ж...
Я підніс апарат до ока, навів на привид і клацнув. Ну, зараз щезне... Але привид не щезав.
Це суперечило всім моїм знанням про привиди. І тут мені стало зовсім моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликів. А очима прикипів до привида, не зводячи з нього погляду. Я не міг
повернутися до нього спиною. Мені здавалося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, я переліз навпомацки через погрібню.
І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привида, повернувся і дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньої ворини.