Ми перебазовуємось на інше місце. Карателі заворушилися. Як тільки влаштуємося, пришлемо зв’язківця. А поки що я заберу вашого полоненого. Одправимо його на Велику землю. Може, знадобиться. Незаба-ром має прибути літак. Ви ж перебирайтеся в інше місце, безпечніше.
Микола писав листа "Агрономові", передавав деякі захоплені документи. З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба ди-вився на партизанів.
— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Горенка.
— Відправимо в тил, — відповів той.
Офіцер отетеріло поглянув на бородатого командира, на бійців. Ті зловтішно посміхалися.
— Який тил?
— Радянський, — твердо відповів Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою си-лою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть. Зв’яжіть йому руки, хлопці. На всякий випадок.
Офіцер, блідий від непевності й хвилювання, рушив лісовою стежиною. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами дерев. І раптом Микола не витерпів, гукнув:
— Хвилиночку, Сашко, зачекайте…
Партизан з офіцером зупинилися. Микола, розбризкуючи калюжі, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:
— Гер офіцер, ви вже кілька тижнів живете з нами. Ви говорили зі мною, і… Придивіться гарненько. Може, хоч тепер впізнаєте?
Офіцер здивовано глянув на бородате худе обличчя, на глибокі пронизливі очі коман-дира, пересмикнув плечима.
— Не розумію вас…
— Згадайте Зеленьки. Осінь сорок першого. Маґістр астрономії фон Шварц, ваш на-чальник… Солдат-кобзар…
Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув у очі партизана. Зіщулився, ніби побачив щось потойбічне, жахливе, неймовірне. Пробурмотів:
— Не може бути! Ви ж… розстріляні.
Сашко здивовано підняв брови:
— Ви знаєте його, товаришу "Артист"?
— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну, як, упізнали? — до офіцера.
— Не вірю, — прошепотів німець. — Ви мертвий.
— Ні, не мертвий! — Голос Горенка задзвенів крицею, — Як і моя країна, я живий і житиму. І прийдешній світ, про який ви чули, побудую. Як не я, то наші діти, котрих жодна злоба, жодна лють не знищать. Чуєте?
— Чому ж ви мене не розстріляли? — прозвучало ледве чутне запитання. — Я не розумію вас. Ви ніби з іншої планети.
— Чому я не вбив вас? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, творці "но-вого порядку"! Ви так нічого й не збагнули, бо дивитесь на нас очима старого світу, лютого й звірячого. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте, що наш народ — месник, а не кат. Ми сол-дати, а не м’ясники. І насамперед — творці. В цьому наша перемога!
І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.
БАГАТТЯ
Пилип Рябченко вломився до землянки Сміяна з двома поліцаями, уздрів, як від столу в куток метнулася молода жіноча постать. Василь глянув на коменданта, відчув щось недобре в його злобному погляді, в настороженості поліцаїв.
— Що, перевертню, злякався? — засичав Рябченко. — Ми тебе вислідили. У ліс ходиш, циганську суку приютив, хоч знаєш, що цигани підлягають знищенню, людей попереджував про облави. І нашим, і вашим? Ні, голубчику, не вийде! Хана тобі! З Рябченком не вийде но-мера. Фокус-покус не вдався. Збирайся на побачення до фон Шварца. Там тобі ребра по-рахують!
— Вийди геть! — тихо сказав дід Василь. — Не провокуй, телепню! Який ідіот напра-вив тебе сюди? Я сам тебе арештую!
— Ти мене? Ах ти, пес шолудивий!
Пилип люто розмахнувся, вдарив старого прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалася ціпочка крові. Він, сплюнувши криваву слину, мовчав, палючим погля-дом свердлив "коменданта". Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. Циганка, загорнув-шись у рядно, тремтіла, витирала сльози на очах. А Пилип хрипів ненависно:
— Овечкою прикидався? А сам Совєтам служив? Паразит старий!
— Бий, нелюде! — тихо промовив дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти. Не хотів би я народитись тобою.
Пилип брудно вилаявся, зареготав.
— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоба діждешся! Ану, збирайся! І сука оця з тобою.
У двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона ще не бачила діда Василя, усміхнулася "коменданту".
— Можна бачити старосту?
Пилип оскальнувся.
— Можна, можна, дівко, проходь.
Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:
— Що це за хамство?
І осіклась, уздрівши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.
— За що ви його, катюги?
Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розплив-лося від задоволення.
— Ге! Що я бачу? Це ж невісточка його. Звідки, яким вітром? Драстуй, голубонько. Те-плесенька кумпанія. Буде для гестапо робота.
— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо прийшла? Я згубив тебе.
Оленчині очі потемніли. Рука її шаснула в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як хряснули постріли. Пилип, захарчавши, мішком упав на долівку, поліцаїв кулі на-гнали в сінях.
Запанувала моторошна тиша. Дід з онукою стояли над трупами, дивилися одне на од-ного, понурі, бліді. Циганочка, все ще темно-сіра від страху, перелякано всміхалася.
— Собаці собача смерть, — прошепотіла Оленка.
Дід перший отямився:
— До лісу. Негайно. Бери Радуню з собою. Може, відправите її літаком на той бік. По-проси "Агронома".
Надворі почулися крики, постріли. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті у сіро-зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.
— Пізно! — сказала Оленка.
— Не пізно! — крикнув дід. — У тебе є автомат?
— Є…
— Дай сюди! Я їх затримаю. А ви — біжіть! Заховаєтеся в гущавині, заплутаєте сліди. Не доженуть! Біжіть, дітки!
— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю, як же я? Як я можу вас покинути?
— Дитино моя! Тут не місце для плачу. Дай сюди автомата! Біжіть!
Він виштовхнув обох жінок через задні сінешні двері в кущі терносливу. Майнула над парканом руса коса, барвиста спідниця Радуні. Востаннє сяйнули блакитні очі.
Дід хвацько, ніби згадавши молодість, кинувся до гайку, визирнув у двері. Німці вже наближалися до подвір’я. Побачили діда, закричали:
— Партизан! Здавайся!
Цвьохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі хльоснув по зелених постатях. Передній німець упав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.
Як усе швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.
Усміхнувся. Не треба мудрувати. Може, це твоя остання хвилина. Кінець — серед бит-ви. Людям оддав, що зміг. У найтяжчий час. Міг би більше, не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…
Постаті плазували поза парканом, поза посадкою, підлазили з усіх боків. Аби лише дівчат не помітили. Аби лише вони врятувалися.
— Підпалюй хату! — почулися крики поліцаїв. — З вогню й сам вискочить. Не витер-пить, як припече.
Він посміхнувся спраглими вустами. О бідолахи! Ви все міряєте на свою куцу душу. Ви оцінюєте волю людську своєю мізерною волею.
У вікна почав просочуватись димок. Знадвору чулися злорадні вигуки, регіт. Дід Ва-силь відкрив ляду погреба під піччю, звідти дихнуло цвіллю, квашеною капустою. Він швид-ко спустився драбиною вниз, прикрив ляду. Передихнув. Нагорі гриміло, гоготіло, долинали приглушені постріли.
Стало тяжко дихати. В погріб накочувався чад. Дід Василь намацав діжку з капустою. Десь поряд з нею — діжечка березового соку. Ось вона. Він ковтнув живлючої рідини, зірвав з себе куфайку, намочив. Тісно закутав нею обличчя. Трохи полегшало. Але серце билося тужавими, болісними ударами. Не вистачало кисню. Він зітхав, ніби риба, викинута на пісок. Паморочилася голова. Невже кінець? Промайнули у темряві прозорі очі Миколи, засміялася щасливо Оленка… Пітьма насунулася звідусюд, погасила свідомість…
…А Оленка з Радунею пручалися на узліссі в руках німецьких солдатів. Циганка куса-лася, плювалася, мов дика кішка. Автоматники сміялися, тикали дулами в її великий живіт, потішалися. По Оленчиних щоках текли сльози. Не за себе пеклася вона, не свою долю опла-кувала.
Німці ґерґотали щось, штурхали їх, кудись вели. Оленка не могла одірвати погляду від багряної заграви над селом.
(З щоденника Громограя)
"…Побували біля пристані, на березі Дніпра, — я, Гриць і Вітько. Багато проходить військових транспортів, катерів. Очі у хлопців поблискують, бачу, хочеться їм стріляти. Усміхаюся: — Заждіть! Уже незабаром!
Біля дебаркадера пришвартовано великий білий пароплав. На палубі ходять офіцери, чується музика. Треба дізнатися, хто там.
У голові зріє план. Головне, не зволікати. Хай люди бачать, що в тилу ворога є опір, що злочини фашистів не безкарні.
Був на "панських дачах". Бачився з бабою — Веклою. Страшні вісті. Старого Сміяна спалили живцем у землянці. Радуню схопили німці. Разом з нею і Сміянову невістку, Олен-ку, котра працювала в нас учителькою. Виявляється, вона партизанила. А ми нічого не знали.
Що нам тепер робити? Як діяти? Якби це загін дорослих людей, можна було б спробу-вати напасти. Та люди кажуть, що Сміяни оточені великим зг гоном карателів. Готується якась акція. Мусять же партизани, з якими тримав зв’язок Сміян, знати про те, що сталося. А може, й вони заблоковані так, що безсилі щось зробити?"
ДНІПРОВСЬКЕ ДИТЯ
Дід Василь отямився від різкого болю в грудях. Глибоко зітхнув, щоб вхопити крапель-ку повітря. Перед очима пливли багрові кола. Темно, задушливо. Де він? Що з ним? Чи не тяжке марення? Пробудитись, пробудитись…
Він у погребі, під спаленою землянкою. Підповз до драбини, задихаючись, вперся пле-чима в ляду. Підважив її. В щілину дихнуло холодним повітрям, змішаним з запахом згари-ща. Прислухався. Тиша. Ніч. Довкола — ані шелесне.
Постояв на драбині, приходячи до тями, п’ючи солодке повітря. Потім намацав автома-та біля діжки, почепив на шию, обережно виліз з ями. Нагинці вибрався з підпіччя. Чоботи пурхали в попелі. Довкола стирчали, мов чорні кості, недогарки шул. Крізь обсмалені корчі вишень виднілись зорі. Десь над селом бродив промінь прожектора, валували собаки, чулися далекі крики.
Старий Сміян прислухався, якусь мить стоячи серед згарища, ніби прощаючись зі своїм попелищем. Затим пірнув у кущі, нагинці лозами добрався до річища. Витяг зі схованки чов-на, зіпхнув у воду. Кинувши автомата на дно, сам умостився посередині.