Розляглося хлібами до самих небес і десь далі, за виднокруг.
Троє, що в машині, настроєні весело, безжурно, їх радує світ. Приємний для вих навіть цей пучечок сріблястої трави, що стирчить над лобовим склом, прилаштований вамість амулета. Заболотний десь нащипав цієї травки у лісосмузі і ото приткнув над собою, на рівні очей. Запевняє, буцімто літописне євшан-зілля, навколо якого дослідники досі ламають списи, найпевніш і було не чим іншим, як оцією степовою мітличкою, котра має такий міцний, терпкуватий дух.
— Сентиментально й сумнівно, та хай буде по-твоему, — виявляє терпимість Дударевич, господар машини.
По службі вони, буває, конфліктують, доходить подеколи до гострих сутичок, а зараз між ними сама злагода. Тамара каже, що це їх поєднала дорога, швидкість, насолода відпустки.
Обидва приятелі сидять попереду поруч — один за кермом, другий у ролі радника біля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднім сидінні, обтягнутім квітчастою — золотаво-оранжевою із синім — тканиною, що Заболотному буйністю кольорів нагадує розпущений хвіст павича.
їдуть швидко, однак жадають ще більшої швидкості. Тішаться, мов діти, коли вдається когось перегнати.
— Ану обженем оцю блоху!
— А цей сарай на колесах — чи довго він чадитиме перед нами?
— З дружньої держави, а так чадить, ха-ха-ха!
— Обганяй його, смолокура! — підбадьорює Тамара свого Дударевича. — Жени сміливіше, серденько!
— Жену, моє золотко. Не має собі рівних наш "мустанг"... Недаремно два роки ми збирали на нього сертифікати.
Незграбний дизель, стріляючи кіптявою, зостався позаду, обігнали й напхану пасажирами малолітражку з йалізами, прив'язаними зверху, розітнуте повітря, обтікаючи "мустанга," пругко свистить за вітровим склом.
— Мчати отак з вітерцем, — каже, вільно відкинувшись на сидінні, Тамара, — це в природі сучасної людини. Мабуть, і в генах їй уже оселився дух динамізму, жадання швидкостей. Дорога наелектризовує, тут просто молодієш! Ви як гадаєте, Заболотний?
Та не встигає він відповісти, як гонитва їхня, сягнувши межі, кінчається — кінчається тим, чого, власне, й можна було чекати...
— В авіаторів це зветься вимушена посадка, — каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. — Діставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас ніяких знарядь, крім ластів для підводного браконьєрства?
— Ми завбачливі, маємо й домкрат.
Доки приятелі пораються з колесом, Тамара, залишивши їх, блукає серед придорожніх шовковиць. Шовковиці натрусилось, нападало, ногою ніде ступити, і на дереві ножна гіллячка обліплена плодами. Білі й чорні, м'які, соковиті, вони самі просяться до губів, кинеш — тануть у роті. Ах, смакота!.. Чиє воно? Кому належить?
Віддалік хтось сидить під лісосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композиція: сидить край шляху людина, а перед нею — хліба, хліба, хліба. Колись Тамара навчалась у художній студії, хотіла б вона зобразити це. Нічого більше: тільки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнім мерехтінні безмір хлібів. Хіба не могло б це бути символом самої планети? Хіба не в цьому її сила і сенс?
Той невідомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсім не цікавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечі й картуз незворушно темніють серед сивизни бур'янів. Тамара, наблизившись, запитала:
— Пробачте... Чиї це шовковиці?
Плечі ворухнулися, як зі сну, голова на міцних в'язах, в кашкеті з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобі, повернулась невдово-лено в Тамарин бік:
— Що?
— Я дозволила собі посмакувати... А вони ж, ці шовковиці, мабуть, чиїсь?
Обличчя в комбайнера аж темно-сизе від пилюки й щетини. А серед цієї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакиті, в якій після промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе.
— Всіхнє це добро: збирайте на здоров'я — шовковиця для того й родить... Наші не встигають за клопотами й збирати... Дітям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потім, як і відмитись.
Тамара уважно розглядала цю людину — людину, що від хлібів. Сила і змореність. Тиха, мужня статечність. Бруд поту на посрібленій скроні, сіра пилюка на сірих бровах, а під ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, — видно, його вже не дратує, як першої миті, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа із траси... Яку душу таїть у собі ця кострубата закіптюжена постать, що так природно вписалась в розлите світло степів, в цю прозорість повітря?
— Чого ви так дивитесь? — спитав незнайомець, відчувши на собі вивчальний Тамарин погляд. — Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце він перед вами, натуральний, як є. Напарник пішов у загінку, а я вирішив: дай трохи посиджу, дух переведу.
— Творець хліба... А я ваш спокій порушила... Пробачте.
— Нічого. Ми звичні. Оджнивуємось, тоді відіспимось, а зараз... Бачите, скільки ото білих паляниць розкидано по степу — треба ж встигнути позбирати їх вчасно...
Тамара кинула звеселілий погляд у простір, мовби й справді сподівалась там побачити оті його паляниці... Величезний лан, аж наче припалений, гущавінню чистої пшениці тиснеться до самої лісосмуги. Лита мідь колосків стоїть сухо, безшерхітно. Де-не-де в глибині лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землі, як її там і взяти комбайном...
— Скажіть, вас нікуди звідси не тягне?
— А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути літуном-перекотиполем — діло його. А котромусь більше до душі триматися кореня. І син мій такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищі льотчиків цивільної авіації, але й він збирається повернутись — підживлюватиме хліба. Звісно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це літо. У нас ще нічого, ото тільки подекуди покрутило в куделі пшеницю, наче відьми там танцювали, а на третій бригаді цілий лан "аврори" за ніч буря поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град нічний — ви чули коли-небудь про таке?
— А що — це рідкісне явище?
— Щоб град уночі? Та ніколи такого не бувало! Навіть старі люди не пригадують. Голова наш і в академію запит подав: звідки цей град уночі? Які причини? Невже що в космосі дірок наробили?
За безміром хлібів, за мерехтючим від сонця океаном повітря ледь помітно проступають з глибини обрію хмари, купчасті, сріблясто-перламутрові, до краю наповнені світлом.
— А там он знову хмари, — застережливо кивнула в той бік Тамара. Вона щойно їх помітила.
— То не страшні. Ті лиха не несуть. То добрі хмари... Отак стоять собі і стоять та тихо світяться до степу...
— Мов гірські вершини... Ваші степові Арарати...
— Ми їх у дитинстві називали "діди", — зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крізь лісосмугу, саме наближався до них.
Механізатор здивовано озирнувся на прибульця і чомусь навіть зрадів його репліці.
— А в нас їх і зараз називають "дідами", — приязно сказав до Заболотного. — Земних дідів мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, — кивнув він угору.
— Славні "діди", — не приховував захоплення Заболотний і, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на ті біліючі за розливом хлібів хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвітлене, наче й на нього падали сяйвини від тих далеких степових Араратів.
— "Діди" і "діди", — посміхнулась Тамара своїм співбесідникам. — От уже ви й знайшли спільну мову.
Якась пташина, сівши на вершку шовковиці, крикнула звідти неприємно, сердито.
— Чого ти нервуєшся? — обернулась до неї Тамара. — І як тебе звати? Чи не зозуля?
— Ракша, — пояснив Заболотний.
— Тепер і зозуль поменшало, — знов перевівши погляд у степ, мовив механізатор. — Торік одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цілі екскурсії: скільки навіщує, скільки кому літ накує? Збирались навіть кемпінг біля тієї зозулі відкрити...
— І, звичайно ж, поряд з кемпінгом ресторан "Ку-ку!"? — додав Заболотний, і обидва вони засміялись.
Підійшов Дударевич, діловито доповів Тамарі, що "мустанга" її вже підковано, все о'кей, можна рушати далі. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-під обрію, поволі, з віддаленим гуркотом рухається в цей бік... Комбайновий агрегат дедалі виростав, наближаючись, з сухим дзвоном ішов загінкою.
— Оце ж мій, — сказав до Тамари механізатор і, спустившись з горба, досить легко, як на свою огрядність, рушив агрегатові навстріч.
— Хай щастить, — побажала Тамара йому навздогін.
— І вам, — кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.
— Я на нього не справила враження, — сказала Тамара. — Або, точніше сказати, справила невигідне враження.
— Ви можете й помилятись, — заспокійливо мовив Заболотний. — А взагалі, хто ми йому?
Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний — раптом до Дударевича:
— Зупини.
— Що сталося?
— Стороння пасажирка заблукала.
Він опустив скло, щоб дати можливість вилетіти заблу-калій звідкись до салону бджолі.
Коли випустив її, Дударевич, давши хід, докірливо похитав головою:
— Ну, знаєш! Це ти справді такий сердобольний? Чгі биявся, що вжалить?
— І те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племені. Ось чиї звичаї та етикети студіювати б нам, дипломатам.
— Ні, це без мене, — скрививсь Дударевич. — Та й тобі... Ти ось випустив бджолу, пожалів її, а вона ж загине. Бо звідси вона на пасіку не втрапить...
— Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен.
— Яким чином? — зацікавилася Тамара.
— А вусики-антени? Уявіть собі, на кожній антені п'ятсот тисяч чутливих пор, і кожна пора має нервові закінчення...
— Фантастика!
— Саме так.
— О, скільки ще тієї фантастики у житті, — сказала Тамара. — На сеансах гіпнозу, скажімо, спостережено: спроби навіяти гіпнотизованому аморальні вчинки викликають раптовий вихід його з гіпнотичного стану! Хіба ж не дивно?
— Дивно.
— І хіба це не свідчить про чистоту, закладену в самій природі людини. Тільки диявольськими зусиллями вдається спотворити істинно людське в людській душі...