Йому й видно з дзвіниці, що отець Григорій стоїть в ограді та грозить патерицею. Грози, грози, — я все одно не бачу!...
Лети, лети, соколоньку,
Та й поперед нас,
Неси, неси вістоньку Батеньку од нас,
Що вже його дітки звінчані:
На білому рушничку стояли,
Золотії перстеники міняли.
Чим ближче до двора, тим більше народу. Уже коні ледве протискуються, а коло воріт і зовсім стали. Та й ворота зачинені. От тобі й маєш! Свашки затягають:
Не до свата ми заїхали,
Бо тут ворітечка позачинені І замками позамикані.
Стій, зятю, за воротами!
А на зятя та метіль мете,
А на зятя дрібен дощик іде.
Ворота не одчиняються. Нарід гомонить. Підсміюються з таких гарних гостей, що їх навіть у двір не пускають. Свашки тоді дошкульніше:
Пишна теща, пишна,
Проти зятя не вийшла.
Чи у неї кожуха немає...
Чи вона чобіт добирає,
Ой чи вона латки латає,
Що вона зятя не вітає?
Ворота одчиняються. На воротях мати Катерина. Вона у вивернутому кожусі, бо мохнате — символ багатства. Обсипає молодих вівсом, зерном, маком — бо то все ознаки достатку.
Батько Григорій вийшов із пляшкою й першу чарку наливає молодому. Але свашки хапають Антона за руки.
Не пий, Антоне,
Першого привіту,
Бо перший привіт Лихий на зустріт.
Оддай дружкові Через праве плече,
Нехай він виллє Коням на гриву,
Нехай потече Аж до колінечка,
А од колінечка Аж до копитечка.
Колись, мабуть, доброю чаркою зеленої отрути почастував тесть небажаного зятя, що з тої пори всі антони не п’ють першого привіту.
Так сталося й тут: Антін передав назад через праве плече чарку Кирикові, а Кирик вилив через себе на землю.
Мати й батько беруть віко. На вікові хліб, сіль й пляшка горілки. Високо підіймають батько й мати це віко, творять ніби ворота благодатні, ворота очищення благостинею хліба.
Кирик проводить молодих у ті ворота. Посеред двору діжа. Обводить молодих ще й коло діжі, як дательки того ж хліба, й тоді тільки веде до хати. Дружечки співають:
Ой день добрий, мати!
Чи гаразд у тебе в хаті?
Чи помиті ложки, тарілки Та без молодої дівки?
Чи застелені лавочки Та без молодої дочки?
Це ж перший раз зосталося господарство без молодої сили: природньо думати, що, може, не все тут і в порядку.
Батько Григорій знову частує зятя на порозі, але тепер Антін випиває без страху. Григорій каже:
— Оце був ти наречений, а тепер сужений. Поцілуймося...
І цим поцілунком мов віддав доньку навіки. Кирик веде молодих у хату, а дівчата урочисто дзвенять:
Застилайте тесовиї столи!
Накладайте пшенишні хліби!
Наливайте мед-вино в кубки —Ідуть до вас гостеньки,
Як ото навесні пілка!
Що в поле йде — гуде,
А з поля йде — грає,
Як мак процвітає.
Тарас ніколи не примічав, що з пчолою отаке буває. А тепер, як уявив собі пчолиний весінній хід, — так справді воно так. А дівчата, он бач, і примітили!..
XI
В хаті, на покуті лежить кожух вовною вгору. Тричі обводить Кирик молодих доокола стола й потім садовить. Сам удає страшенно змореного.
— Ох... Дайте хоч оддихатися... А то прямо запарився, оцих бичків на мотузочку водячи...
Але йому не дають відпочити. Він має ще змовити "Отче наш", після чого всі сядуть за стіл. Кирик розпочинає:
— Отче наш! Батько наш кури крав, у міх клав! Кури сокочуть — у міх не хочуть...
Але добрий штурханець у потилицю привертає йому пам’ять і далі вже все йде справно.
Свашки... як тільки сіли, починають згадувати відповідні традиції:
По святому Отченаші Дайте нам по чаші.
Наші батьки пивали Та й нам приказали,
Щоб по повній випивали.
Вони нетерпеливляться. Вони не хотять ждати. Вони кажуть:
А ми були в ділі,
Горілочки захотіли,
На Бога ви гляньте —Хоч по краплі дайте!
Де наш господар дівся:
Чи в клочча завертівся,
Чи на сіножаті косить,
Що він нас не просить?
Починається обід. Усі голодні, то страви так і метуть. А музика приграє, мов панам при бенькеті. А що? Нехай уже хоч раз у життю й наш мужичий обід під музику буде! Хіба ми так уже й не люди, матері його сто чортів!
Ріжте, музики, ріжте!
А ви, бояри, їжте,
На те ж ми й прибиралися:
Чорного кабана вбили,
Чорного та гладкого,
Бо ми роду багатого!
Еге, багатого... Довго доведеться батькові Григорієві видихати це весіллячко. Але йому не жаль. Одне те, що першу дочку віддає та ще й непогано віддає, у добру сім’ю, а друге — батько Григорій переживає особливі почуття.
Живеш же собі так — день до вечора. І сусід твій так само. І сусідів сусід. І ти не знаєш, що йому болить, і він не знає, що тобі болить. І чуєтеся ви обоє, мов високою стіною розгороджені, товстими мурами відмуровані одно від одного. Ще дітвора, так ті хоч зіходяться, а дорослі... Ото тільки як почуєш: "Старий Петро вмер"... — "О! Та коли? Я ж його, здається, недавно бачив"... "Ні, мабуть, не недавно, бо він тижнів зо три як помер" — "Ага... Ну царство ж йому небесне". Ото й усе, ото й по всьому.
І от тільки на цьому весіллі побачив батько Григорій, що мур той розвалився, що є ще люди на світі, не один він у вселенній. І що він член громади — щирої, привітної, товариської. Та ще й не послідній, а бажаний і всіма поважаний.
Так от за те почуття тричі б стільки радий був заплатити батько Григорій. Тому він такий і радісний, такий, сказать би, блаженний.
За обідом або по обіді звичайно свашки перекоряються з дружками, висміюючи одні других піснями. Це свого роду турнір дотепності. Дружкам не терпиться, й вони зачинають:
їжте, свашечки, не бійтеся,
На що інше не надійтеся,
Бо горох іще не молочений,
Сочевиця ще у копах стоїть,
Щука-риба в морі,
Перець у коморі.
На диво — свашки не відповідають. Що воно таке? Не може ж бути, щоб у них не стало пісень.
Дівчата того не розуміють і починають з персон:
Знати старшу свашку, знати,
Що з багатої хати:
Сирами обклалася,
Пирогами підперезалася,
Ковбасами підпиралася...
І це не зрушує! Свашки мовчать, мов води в рот набрали. Що за диво?... Дружки вже переглядаються: в чім річ? Пробують ще:
їли свашки юшку Та вкрали галушку,
Сховали в кишеню,
Своїм донечкам на вечерю.
Свашки холоднокровно й гордо відповідають:
А ми роду не злодійського,
А ми роду королівського,
Ми галушок не крали І в кишеню не клали...
Але ж бо це не те! Не так мають відповідати свашки. Ага! Це вони, ма’ть, переносять бій на після обіду. Ну, добре, нехай буде й так.
Обід добігає кінця. Прийшов пиріг і зник зразу. Прийшли всякі присмаки. Дружки, мов грецький хор, уже велять:
Встаньте, гостоньки, підведітеся,
Господу Богу помолітеся,
Свату й сванечці подякуйте І їх донці, і кухарці.
Всі встають, моляться, але сідають знову. Це ж зараз свашки із дружками будуть перекорятися. Се цікаво вже всім! Бо кирилівські дружки язикаті, ну та й дібрівські молодиці, видать, не з тих, що дванадцять на копійку.
Отож вони помовчували за обідом, а тепер не дожидають, поки на них нападуть, і нападають самі:
У нашого свата З верби-лози хата,
А сволок з осики,
Дружки без’язикі...
Ну, це навряд чи правда! І дружки одразу одказують:
Сороки по кіллям,
Свашки попід стіллям,
Червоні, як раки,
Брешуть, як собаки.
На це свашки лагодяться більш приперчено. Але тільки вони зачали: Додому, дружки, додому,
Мішати свиням полову....
як дружки... не давши навіть скінчити, підхопили:
А ви, сванечки, за нами —
Хльобати полову з свинями...
Вибух реготу привітав влучну репліку. Але недурно свашки так довго мовчали, головне, вони залишили під кінець — і от тепер випускають. Ядерно та ядовито:
Бігла сучка яром,
З нею дружки рядом:
Думали, що то мати —Давай сучку ссати!
Але дружки бороняться завзято й відбивають:
А велика голова У риби сома,
А ще більша у щуки —Брешете, свашки, як суки.
Може, воно, як на чий смак, і не дуже, але що ж...
Під припічком стружки,
Упісялись дружки —Дайте черепушку Під старшую дружку!..
Регіт аж стіни потряс. А бісові свашки кусючі! Очі прищурили, губи стулили. Чекають на репліку дівчат, а ті чогось забарилися. Тоді свашки ще:
Під полом пляшка стояла,
Туди кішка нас...,
Давайте, свашки, наливати,
Дружок частувати.
Черга за свашками, і вони одповідають солоним, перчистим дж надто дотепом:
Старша дружка дбаха —Дитину придбала;
Друга черевата,
Третя на днях ходить,
Четверта пищить —Аж семеро тащить!
А потім, як уже дійшло до таких виспівів, так де ж уже тут дружкам боронитися?.. Молодицям що? Вони такого насвиндять, що тільки держись!.. — А що, дівчата, скуштували? Знаєте тепер наших дібрівських молодиць?.. Дружки круто міняють тему й зачинають:
Ой вже ж бо ми пониділи,
Що світа божого не виділи.
Ходім погуляймо І світонька повидаймо.
Дружбоньку наш!
Пізнай сором Та вдар чолом —Виведи нас із хати На двір погуляти,
Бояр оглядати:
Чи високі підкови,
Чи чорнії брови.
Чи не криві, не горбаті,
Та чи вміють танцювати?
Кирик хоче, щоб його просили, й ховається за піч. Услід йому несеться пісня:
Де ж наш дружка ся подів?
До води коней повів.
За ворітьми пси вили,
А дружка вовки з’їли.
Кирикові кажуть, щоб не дуже воловодив, бо іще ж до молодого їхати. Кирик показується з-за печі, а його вітають:
Дружбонько пелехатий,
Чи вміє він танцювати?
Да коли ж він сліпий,
Да коли ж він кривий,
То ходімте у бір, у бір,
Нарубаємо підпір, підпір,
Та будемо підпирати,
Щоб умів танцювати.
Кирик звичайним порядком виводить молодих і дружок із-за столу. Розпочинаються танці. Перші ступили молодий з молодою. Потім Кирик пройшовся колесом.
Хто танцював надворі, хто в хаті, бо музики стали в сінях. Тарас умішався в купу дітвори й собі почав скакати. Йому здавалося, що й він танцює.
XII
Не знаючи весільних порядків, Тарас думав, що всі присутні їдуть до Зеленої. Тому тихцем вихопився з хати, вибрав які більші сани й заліз у них. Думка така, що не виженуть же. Тепер, на весіллі, нікого не женуть, нікому не кажуть прикрих слів. Усе має бути лагідно, гарно.
То були сани якихось дібровецьких людей. Коли ті люди почали сідати, натрапили на Тараса.
— Ов!.. Та тут щось живе лежить!
— Мо, підсвинка поклали?
— Ні, це хлопець.
— А чий же він?
— Та їхній же.
— Чий — їхній?
— Та Грушівських же. Брат Катрі. Тарас же? Так?..
— Це воно хоче до Діброви проїхатися, подивитись.
— Нехай їде.
— А мати ж, ма’ть, і не зна. Ще буде шукати.
— А хто б там його шукав? Не такий тепер час.
Ти ж, Тарасе, дивись там не засни, у сватів. А то ми пізно сюди вертатимемося.
— А хоч і засне, то що? Тепер же вони родичі.
Так Тарас і поїхав.