А народ як ошалілий зносив осикове дерево, що в нутрі червоне від крови Пек-Осини.
Почав западати смуток і холодом тягнуло від широких плес Дністра. v
Дрожала вже зі студени біла як сніг любка князя Осмомисла. Але не довго мала вже дрожати. Бо величезний костер з осикового і чатин-ного дерева стояв вже готовий. Бояри післали ще тільки по старенького ігумена студитів, щоб перед народом прокляв чарівницю, яку привяза-но вже до стовпа, вбитого серед костра, перед котрим в окруженню бояр стояв князь Всеволод і побожно завертав очима та голосно зітхав.
— "Місце для святого старця!" заревіли бояри.
Народ заколихався як безмежний лан збіжа і пропустив старенького ігумена Студитів, що тряс руками й головою. Сам боярин Судиславич впроваджував його на костер з одним монахом.
Настася отворила очі, в котрих застигли слези і терпіннє, а її спечені горячкою уста почали говорити тихо:
— "Отче святий! Перед лицем огню і смерти сповідаюся милосердному Богу і святій церкві Христовій з усіх гріхів своїх. Я полюбила князя, не знаючи, що він князь і жонатий. А потому слаба воля моя не могла відорвати думки і душі від нього, бо я вже була матірю його сина. І полюбила я свого сина ще більше чим мужа і бажала для нього золотого стола в Галичі. Знаю, що се була гордість, мій одинокий але найбільший гріх.
І вже більше не знаю, чим я прогнівила Бога. Але не можу жалувати того гріха; хоч хотілаб, не можу! А ти, святий старче, як можеш прости мені той гріх і поблагослови своєю доброю рукою невинного сина мого, коли він ще жиє,— за мою добру волю, що я хотілаб жалувати за тяжкий свій гріх"...
Вона заплакала перед ним так тихо, як княгиня Евдокія, коли просила в келії його.
Святий старець перший раз бачив Настасю Чагрівну в світлі смолоскипів, якими за хвилю мали запалювати костер. Він уважно подивився на неї і дрожачим голосом почав говорити як міг найголоснійше:
— "Господь наш Ісус Христос благодатію і щедротами своєго чело-віколюбія да простить ти вся согрішенія твоя і аз недостойний раб Божій прощаю і розрішаю тя от всякого союза клятвеннаго і запреще-нія, єлико могу і ти требуєши, к сему же разрішаю тя от всіх гріхов твоїх — во імя Отца і Сина і Святаго Духа, амінь!"
Зробив над нею великий знак хреста своєю дрожачою рукою.
В тій хвилі розлючені бояри з усіх сторін почали гукати:
— "Запалюй!"
Народ захвилювався і закричав:
— "Пожди!"... "Чекай!"...
Святий старець повагом почав зіступати з костра, підтримуваний монахом.
Старенький ігумен приступив до князя Всеволода і запитав:
— "Де сини князя Ярослава?"
Всеволод видивився на ігумена Данила, як на собаку, і буркнув:
— "Не знаю!"
Старець не питав більше, лиш почав дрожачими устами шептати молитви. Товпа розступилася перед ним, як морські хвилі, а він благословляючи народ, ішов помалу аж до свойого воза.
Бухнув огонь і затріщала суха смерека, зашипіла червона в нутрі осичина. Костер станув в полумінні й освітив темні тереми княжі й замкову гору і чорні ліси за Дністром і сталеву ленту ріки. Народ кричав як ошалілий: "Всякоє диханіє", а найголоснійше кричали ті, котрим Настася найбільше добра зробила.
А в гарних, галицьких садах дозрівали угорські сливи...
* * *
"Чи бачили все те розумні очі князя Осмомисла з вікна княжої кімнати, переміненої на вязницю? І що діялося в серці князя?" може запитати молодий читач.
Але я не пробуватиму відповісти на сі питання.
Не тільки тому, що се дуже трудно представити, як поводиться в найбільшім терпінню розумний чоловік, що він чує і думає, в що вірить і що тратить а що зискує. Хто може відати молитву Ярослава до Бога о чудо і почуттє безсильности того могутного князя, перед яким дрожали всі сусіди кругом і його безмежний жаль до своєї столиці і народу, що не поміг йому в тім нечуванім упокоренню й терпінню...
Я ще й тому не пробуватиму, розяснити сю тайну, що недобре є, розривати заслони з найглибшої глиби ш людського терпіння. Бо се родить терпіннє і розбиває тугість людського духа. Знали сю тайну великі законодавці западної Византії-Риму, коли забороняли римському народови плакати й заводити по великих погромах римських військ. Знали сю тайну й старі літописці українського народа, що не описували, тільки згадували кріваві й огненні події нашої бувальщини.
До них, до тих чудових, засохлих квітів нашої думки відсилаю молодого читача з вдачею Мирослава, з одною-одинокою заміткою від себе: Що правдивий мужчина се той, хто видержить і найглибший біль тай не втратить охоти до праці для других. Бо се становить суть життя людини. І тільки воно дає внутрішній мир, найбільше добро людини.
ПРИЯЗНЬ І ПІМСТА
Глава осма, з котрої читач довідається, як Мирослав повернув до Галича і що оповідала йому старенька матір та як приняв його князь Ярослав і про що вони говорили; як і чому князеви не сподобалася наука королевича Сідгатта, що мимо того вплинула на одно його важне рішеннє, може тому, що переповів її прцятель і товариш з хлопячих літ; як князь відпокутував те, що сам не виконав пімсти і хто пере-няв ту пімсту; запізнається з найстаршою донечкою князя Ярослава і довідається про останні хвилі князя про те, що про нього написала ліпюпись.
Западала погідна осінь. Небо було як великанський, сталевий щит, свіжо вичищений. На нім блестіли звізди. Ліси, поля й луги, закутані в легку мраку, немов лагідними, величезними филями спадали в долину Дністра, що тихо віддихав у ніжних серпанках імли, як спокійний вуж з мінливою лускою.
Якась божеська тишина царила кругом, немов би Господній поцілуй що йно діткнув благословенну країну Галича й успокоїв її.
Серед такого спокою й тишини серце людини, що чує власне ков-таннє, бється якось трівожно, немов би лякалося, що по тім спокою наступить неспокій. А серце Мирослава, що зближався до рідного дому по сімнайцяти літах блуканини, трохи не розсадило йому груди. Коли з половецькою невольницею, що піклувалася його сином, і двома невольниками підїхав перед ворота рідного дому й узрів у блеску зір ясень, який сам засаджував, що розрісся могутно,— серце майже перестало в нім ковтати зі зворушення. Мимохіть станув і глибоко втягнув у себе повітрє. В сій хвилі було йому байдуже все, що сталося в Галичі, крім того, що сталося з його домом, плотами, стайнями, садами. Господар пробудився в нім...
Підійшов під свій сад і станув під ним, як чужий. В місячнім сяйві тихо як духи падали на землю яблука — білі, великі. Йому пригадалася Таля і здавалося, що чує її біля себе.
Відчинив ворота. Були якісь инакші, як ті, що лишив. І дуже скрипіли. Що йно тепер запримітив з болем, що дім похилився, що одна стіна геть присіла.
Застукав до вікна і рівночасно кричав:
— "Мамо, то я, Мирослав...!" Почув тільки голосне:
— "Ах!"
В хаті счинився рух. Бачив у місячнім сяйві, як хтось скоро збирався, як збиралися дві особи.
Матір сама вийшла відчиняти сінні двері.
Постарілася дуже. Мирослав ніколи не представляв собі її старою і тепер болючо відчув її вигляд.
— "Як же ти змужнів, як виріс! І дитинку маєш зі собою! Чия вона?" сказала мати по привитанню й оглянула внука.
— "Се мій син. Я вдовець, мамо!"
Якийсь час тревала мовчанка. Разом увійшли до кімнати.
— "Як же горячо молилася, щоб ти вернув! І Божа матір вислухала моєї молитви, зглянулася на мої сльози. Тепер спокійно вмру. А тут таке діялося за ті часи! Боже, Боже!"
— "Чув я, мамо, дещо, чув по дорозі".
— "А твоя старша сестра вийшла за Стефана".
— "За котрого Стефана?"
— "Та за того, що ти з ним вибрався в дорогу. Він тепер майстром при метавках на княжім замку. Добре їм живеться. Доробилися і діточок мають. Живуть в сусідстві. Такий дім поставив Стефан, як палату!"
— "А друга сестра?"
— "Також віддалася. За купця Панькова з сусідства. Тільки я стара живу тут зі служницею. Але я так заговорилася, а ти певно голо-ден з дороги!"
— "Ні, ні, я ситий тим, що побачив рідну хату тай вас, мамо".
Мати поралася вже коло печі. За хвильку ясний огонь бухав на
припічку й освічував кімнату, як колись, давно.
Мирослав чувся чужий тут і не знав, що з собою почати, зовсім, як би провинився чимсь. А рівночасно здавалося йому, що вчера вийшов з рідного дому.
— "А що робить князь?" запитав. Крім родини, від якої дуже відчужився, і князя, свого товариша й приятеля з хлопячих літ, не мав тут властиво нікого в сім місті.
— "Князь дуже нещасливий, хоч всім добре за його голови. Але він полюбив Настасю з Чагрових, проти чого виступили всі инші бояри а ще передтим владика й ігумен. Вже тому кілька літ був бунт в Галичі. Дуже страшно було. Билися на вулицях і в лісах і під Чагровом і Галич горів — нас охоронив Господь,— але якось утихомирилися. Бо ще жила стара княгиня і вона упросила владику й ігумена, аби не картали князя, а сина, аби їх не карав більше. Але як тільки вона померла, князь взяв на замок Настасю. Княгиня втекла до Польщі, а з нею багато старших бояр і навіть Сірославич, що вже від давна до нічого не мішався..."
— "Констинтин Сірославич також?" запитав здивуваний Мирослав.
— "А я, він також. І незадовго прийшло до нового бунту. Сим разом билися тільки в княжім теремі, але Стефан каже, що страшно там билися, тай що коло Чагрова, спалили нові тереми, які князь побудував для Настасі і спалили старе дворище боярина Чагрова, билися, а всіх Чагрових повісили або зарубали на смерть... Але на, синку їдж... Маринка, Маринка! Скоч но, потряси троха грушок, але тих сочистих, зі середини саду! Знаєш, такі сего року вдалися, на причуд дивні"...
— "Дякую, мамунцю, дякую"...
— "Ага, ще молока тобі спражу. А може ти волиш меду? Може грітого?"
— "Добре, добре, все одно що"...
— "Тай Настасю спалили перед вікнами князя. Оповідають, що Руальд боронив її до останка, аж поки не порубали його на кусні, як гадину. Кажуть, що вони любилися потайки перед князем. А самого князя перевів Всеволод ще тої ночі в замкову тюрму, але нічого не зробили ні йому, ні його синови від Настасі, бо спротивилися тому оба Бориничі й багато инших бояр".
Відітхнула.
"Княгиня Ольга нічого не говорила, бо її не було. Втікла зі сином до Ляхів. Ще тої самої ночі відбулося віче на площі перед церквою Пресвятої Богородиці, при смолоскипах. І тоді вбили старенького воєводу Веремунда, що тут доживав віку і не мішався вже до нічого.