Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.
Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув:
"А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм..."
— Так і пішло, — говорив далі рівним, спокійним голосом священик. — Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі...
— Ти осуджуєш мене за це, отче?
— Ні, — одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, — ти робив що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити... Я любив, — закінчив священик, — бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе — їхнього онука й сина?!
— Спасибі, отче! — щиро сказав Володимир.
— Нині ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино* (*Гобино — багатство.), убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як — у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти — іному богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити... Говори, княже, чи правда це?
Князь Володимир довго думав і нарешті сказав:
— Так, отче, нині мені страшно жити...
— А чому? — запитав священик і одразу ж сам відповів: — Життя змінилося, змінюється, і його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нині, таким уже й буде довіку. І кожна людина хоче знати, що тут, на землі, все повинно бути так, як є: князеві своє, бояринові — належне, убогому бог такожде дав усе — тіло, руки, душу...
Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.
— І все це не прийшло само по собі, — тихим голосом вів той, — створюючи дерев'яних богів, людина вже боролася з ними, ці дерев'яні боги допомагали людям колись, але нічого не можуть зробити нині, тільки Христос стоїть на сторожі нового життя, бо він утверждає, що немає на землі власті, аще не від бога. Христос каже: не укради в іншого, а живи своїм, бога бійтесь, князя чтіте.
Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя.
— Аще людина охреститься, — спроквола говорив він, — бог прощає їй і всі гріхи, содіяні допреже, через купіль вона вступає в життя нове... Аще ж немає життя тут, є життя вічне, рай на небі.
Глибоке зітхання, стогін вирв'ались з грудей князя Володимира.
— За тим я й прийшов до тебе, отче! — щиро сказав князь. — Не вірую... Допоможи мені повірити!
— Добре робиш, княже Володимире... Коли б віра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга і множество людей руських.
Він накинув на шию єпітрахиль, взяв у руки Євангеліє й хрест.
— Купіль готова, — промовив священик. — Роздягайся, княже, ступай у неї...
Князь Володимир озирнувся на вікна, розчинені двері, за якими темніла постать Вовчого Хвоста.
— Ось я пригашу свічки, — прошепотів священик, — досить і однієї.
У палаті була півтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль.
— Хрещу тебе в ім'я бога-отця, сина й духа святого...
На світанні князь Володимир зупинився біля воріт Гори, зійшов з коня, віддав повідки воєводі Вовчому Хвосту.
Він залишився біля воріт, ждав, доки Вовчий Хвіст не зник на Горі, а потім пішов попід стіною, став край валу, що височів над кручами й Дніпром.
Високо вгорі палала яскравим сяйвом денниця, скрізь по небу примеркали зорі, на сході полотніло, на Горі, Подолі, внизу на берегах, де котив води Дніпро, всюди, як це буває перед світанням, стояла надзвичайна тиша, ніч прощалась з землею.
Ніч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого він невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсім недалеко, близько від князя бовваніли на требищі в темряві дерев'яні постаті богів, яких він з усіх земель зібрав і поставив тут, але сам він — князь Русі — був уже не язичником, а християнином.
І князь замислився над тим, добро чи зло содіяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди?
У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила їх цупкими й важкими, ноги відчували холодок землі.
"Добро чи зло я содіяв? — запитав сам себе князь. — Що скажуть люди, нині сущі на Русі й ті, що прийдуть на ці гори після мене?"
Він не знав, що відповісти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумів, що це не залежало від нього, — є сила в світі й тут, на Русі, яка вимагала, щоб він охрестився; не охрестився б він нині, мусив так і тільки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власної волі, а силоміць примусили б його до цього.
Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи ні? Він подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся — ні, він не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землі, — на кручах Дніпра, в долині, за плесом, де все більше й більше червоніло небо.
Так хто ж він, звідки гряде, що несе? Ні, князь Володимир цього не знає й ще не розуміє, хоч давно вже не вірить отим дерев'яним богам, що все виразніше й виразніше окреслюються на требищі в промінні ще одного світанку, але бачить, кожного дня відчуває, як помирає старий світ, трухлявіють і скоро впадуть у порох старі боги, гряде новий світ, що на знамені своєму змалював лик Христа...
Так що ж, скоритись, впасти на коліна перед новим, що руйнує старе, віддатись на ласку Візантії, німецьким імператорам, римському папі?!
— Ні, — зірвалось з уст князя Володимира, — я не скорюсь Візантії, не визнаю главою німецького імператора, я проклинаю папу римського... Христос! — прохрипів він. — Ось я, князь Русі, стою над Дніпром, зійди ж і ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи мені!
Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед світом — за Дніпром спалахнув сніп буйно-золотистого проміння, в сірій безодні внизу окреслилось темно-синє плесо Дніпра, зі всіх кінців — із-за Дніпра, з островів, берегів, лісів — долинув багатоголосий спів птахів.
Світало. Князь Володимир стояв на горі й дивився, ждав сходу сонця.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Усю осінь і зиму збирається воїнство для походу на Візантію. На Подолі й над Почайною навчається дружина.
Ця наука дається нелегко. Хто знає, які перепони трапляться у далекому поході, з яким ворогом і в яких умовах доведеться боротись руським людям?
Край Щекавиці, над прірвою, споруджують високу кам'яну стіну, виводять кілька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Вої з повною зброєю, з щитами в лівих руках, списами, топорами в правицях, деруться на ці стіни, їх одбивають, штовхають, і вони падають, калічаться, — все може знадобитись у далекому поході.
На Оболоні йде стрільба: там серед пісків ставлять величезні щити, на яких змальовано коней і людей, і вої з ранку до пізньої ночі влучають з луків у цього уявного ворога — на тридцять ступнів, на сорок, два-п'ятдесят, сотню.
Усю осінь, доки не замерз Дніпро, вої роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижані хвилі, перетинають Дніпро, там гріються на косах біля вогнищ і знову пливуть до города.
Над Почайною, у Вишгоррді й Вітичеві в цей час будують лодії, видовбують з товстих стовбурів однодеревки, розводять їхні боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усіх усюд до Києва женуть табуни коней, тисячі волів, гінці їдуть у ближчі землі збирати земське військо, побували вони і в Острі та Любечі.
На могилі Микули на той час уже поросла, в'їлась корінням у землю, так зазеленіла трава, що важко було й помітити невеликий горбок, під яким лежав разом зі своєю жоною син останнього старійшини антівського роду.
Не одного Микулу прийняла земля — у пісках за Любечем полягло чимало воїв, що боролись проти Ярополка; у тому ж піску, часом поряд з ними, перетлівали кості тих, що захищали Ярополка й ішли проти Володимира; смерть рівняє й замирює найлютіших недругів.
Коли князь Володимир з воїнством своїм погнав Ярополкову рать до Києва, якийсь час у Любечі стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далі.
Вони надіялись, що мине війна, князь-переможець дасть їм полегкість, може, поверне людям землі, які забрав Бразд, зменшить уроки, увільнить від холопства, пришле посадника — мужа справедливого й доброго.
Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини — Гордій, Самсон, Вавило, — їм по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок — спадщина.) після батька — терем у Любечі, землі над Дніпром, ліси, боброві гони — все, на чому стояли його знамена — місяць під сонцем, від якого в усі боки стрілами розтікалось проміння.
Під цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилі: сонце — князь, місяць — покійний батько, а сини його — хвилі в морі, що ширяться й ширяться без кінця.
І так не тільки з Браздом — в руках у брата його Сварга залишились ліси, береги по Дніпру, де лежала руда, корчениця; ті з любецьких багачів, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землі, ліси, урожаї, залишились їх володарями й при Володимирі — князь сварився з князем, воєводи, бояри, волостелини, посадники служили одному князеві, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали їх; тяжке ж брем'я брані, піт, сльози, кров лягали на ницих людей — вони нічого не здобували, а все більше й більше втрачали.
Якось до Любеча приїхав і волостелин Кожема. Він, як усі знали, був на брані князів-братів, підтримував Ярополка й київське боярство, проте тільки вої Ярополка вдали спини, велів своїй дружині скласти зброю, дав роту служити Володимиру.
Так він і залишився волостелином у Острі, об'їжджав від імені князя Володимира городи й весі над Дніпром і Десною, ставив на землях, у лісах, на бобрових гонах, які раніше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його іменем нові уроки, — князеві, звичайно, княже.
Дбав Кожема й про господаря свого — князя чернігівського Оскола.