Ну, прямо тобі не вмирав і не воскресав, з діда-прадіда каторжник.
Краніхфельд не відповів на жарт товариша, мовчки взяв голоблі тачки, напнувся й рушив. Високий, тонкий, він од тягаря аж натужився, і було видно, як під перетлілим мундиром рухалися всі його кістки та м'язи.
— Так, Павле, — заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми, — тепер починаю розуміти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцією, її, видно, заморозили, і нам доведеться тут сидіти хтозна-скільки. Та й взагалі надій на неї дуже небагато.
— Я про це, пригадую, говорив раніше, — з нотками докору відповів Грабовський. — Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така вже мудра річ. Ясно, то була помилка, і за неї я лаю передусім тебе.
Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився він на друга спокійно, ніби чекав саме такої відповіді.
— Лаяти — твоє право, Павле, — мовив він. — Може, й заслуговую на це. Але хочу, друже, аби ти зрозумів одне: я не думав про якісь власні вигоди. Мені ніщо не страшне — не тільки каторга, а й саме пекло. Підтримуючи Віктора, думав лише про Евеліну, Софію, Володимира Івановича, хоч ніколи не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би моїх намірів. Я знав, і ти... Зрозумій хоч зараз, — Микола підступив майже впритул до Грабовського, — зрозумій і прости, коли я помилявся. _
— Ти наче з дуба впав, — засміявся Павло. — Що я, по-твоєму, бог чи папа римський, щоб індульгенціями торгувати? Такі гріхи не прощаються. Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошеніє, ви домагалися якихось там, як ти кажеш, власних вигод, то я б вас обох прокляв назавжди або просто подушив би своїми руками.
— Ну, це вже занадто. Звідки ти певний, що зміг би задушити.-скажімо, мене? — пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру.
— Хотів би я, Миколо, випробувати твої здібності, — виплив з-за рогу тюрми Краніхфельд, тручаючи порожню тачку. — Ану-бо, відвези кілька разів, а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскільки ти підготований до каторги.
— Так, так. Колю, заодно й подивимось, — підхопив Павло. — Бери-но.
Ожигов обвів товаришів хитрим поглядом.
— Намір у вас, хлопці, добрий, — почав. — Але марна праця. Можу запевнити, що до ролі, про яку ви говорите, не підходжу. Тачка, наскільки я розуміюсь на цій справі, річ тендітна, до неї потрібна крихка кісточка, голуба кров, ну, й відповідне виховання. А що я? Козак. Руці мої, як самі зводите бачити, не дуже тонкої роботи. Уявіть собі, отакий гевал візьметься за голоблі тачки — вони зараз тріснуть. Словом, негодящий. Зовсім інший коленкор — ви, вам тільки до тачки, особливо, Вітю, тобі.
— З тобою, бува, не радилися судді? — запитав Грабовський.
— Ні, Павле, не радилися, — продовжував Ожигов. — Вони керувалися вашими злочинами перед царем, у своїх же висновках про вашу придатність до тачки я виходжу з інших міркувань — з ваших родослівних.
— Ти часом не дружив з моєю бабкою? — з ледь помітним відтінком роздратування запитав Краніхфельд.
— На жаль, не довелося. Але якщо вірити, Вітю, твоїй біографії, то і твоя дворянська кров, і твій чин підпоручика цілком підходять до цієї роботи.
— Годі тобі! — втрутився Павло. — Не замовляй зубів. Запрягайся. Накидай, Вітю.
Але везти Миколі тачку не довелося, бо солдат звелів балаганцям негайно покинути роботу.
Через якийсь час до камери , крім коридорного, зайшов високий офіцер у модному пенсне.
--— Ваше прошеніє, —-— сказав, дивлячись на папери в масивній папці, —-— розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з огляду на ряд причин, знайшов можливим замінити вам каторгу засланням. Про місце буде сповіщено окремо.
--— А як з жінками? —-— запитав Павло.
--— Так, як і з вами.
--— Усі в одне місце?
--— Мабуть, у різні.
--— А попроситися всім в одне не можна?
Офіцер нічого не відповів, поглянув на годинники і вийшов.
--— Ну, —-— Краніхфельд обняв обох товаришів. —-— Бачиш, Павле, ми виграли, а ти говорив!..
--— По перше, Вітю, не виграли, а перемогли, —-— прохопився Микола. —-— Перемогли. І, по-друге, перемогли тому, що не просили, а вимагали. Вимагали – й перемогли. Розумієш?
--— Та хай так, але наша все-таки зверху, —-— не міг угамуватися Краніхфельд.
…Гулкий стукіт у двері розбудив балаганців. На долівці й стіні камери вже блищала смуга вранішнього проміння.
--— Ожигов! Зібратися в дорогу, —-— просунулася крізь відтулені двері голова коридорного.
--— А ми?
--— Не знаю. Сказано —-— Ожигову. Збирайся! —-— байдуже кивнув тюремник.
Після сніданку він знову показав голову.
--— Ожигов! Виходь.
Микола обняв товаришів, потиснув їм руки.
--— Ну, друзі, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе нас колись, тоді знову повоюємо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу своїм землякам, як ми тут разом терпіли, боролися й мріяли. Так, неодмінно розкажу, —-— зітхнув і рушив до дверей.
Павло і Віктор підійшли до вікна. На тюремному подвір’ї стояли дві групи арештантів. Недалеко од них щось розмірковувало начальство, снували туди-сюди конвоїри.
--— Евелі-і-іно-о-о! —-— гукнув Краніхфельд, притискаючись до грат.
Над головами арештантів затріпотіла біла хусточка. Махаючи нею, Улановська щось радісно кричала, але серед галасу на подвір’ї нічого розібрати не можна було.
--— Павле, —-— одірвався Віктор од вікна, —-— дай паперу.
Павло подивився на друга:
--— Що?
Він витягнув записну книжечку, перегорнув її й зіщулився. Чистим лишився тільки один —-— останній листок. Мовчки показав його Краніхфельду.
--— Оце і все? —-— скрушно запитав той. У його голосі бриніла тяжка мука.
Грабовський схилився над столом, розділив листочок на дві половинки, одірвав одну й подав:
--— Густо пиши.
Скінчивши писати, Віктор просунув руку крізь грати.
--— Евеліно, ло-ви-и!
Дівчина рвонулась назустріч папірцеві, що плавко спускався на землю. Та не встигла, бо конвоїр підхопив папірець і сховав до кишені.
--— Віддайте! Віддайте, то мені! —-— благала дівчина.
Конвоїр погрозив рушницею.
--— Марш на своє місце!
--— Віддай! —-— на весь голос крикнув Грабовський і жбурнув у конвоїра кварту.
--— Віддай, гад! Поверни! —-— вигукнули кілька арештантів.
Конвоїр висмикнув з кишені папірця, перечитав його і кинув на землю.
--— Вітю-у! Спа-си-бі-і, —-— уже з юрби гукала Евеліна, махаючи запискою над головою. —-— До-о-об-ре! Неод-міно на-пи-шу-у!
--— Ладнайсь! —-— пролунала команда, і конвоїри заметушилися.
Першою рушила група, до якої прилучили Ожигова, за нею група Улановської й Новаковської.
--— Ща-сли-вої до-ро-о-о-ги! До ско-ро-го по-ба-чен-ня-я! —-— гукали Грабовський і Краніхфельд.
--— Спа-си-бі-і! Ру-шай-те за на-ми-и!..
--— Ну, от… —-— зітхнув Краніхфельд, коли хвіст арештантської колони виповз за браму. —-— Тепер ми лишилися вдвох. Пішли, а в яку дорогу? Чи побачимо, чи зустрінемо ми ще їх, чи, може…
— Гора з горою не сходяться... Скажи, Вітю, дуже її любиш? — Павло глянув прямо в очі другові.
— Евеліну? — перепитав Віктор. — Як би тобі відповісти? . Так, як ти свою Надію. Я без неї просто не можу, Павле, не можу, розумієш? Ми зблизилися за рік до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще майже шість років тому, коли я приїздив з Мінська в Харків. Евеліна — справжній борець. Не перебільшую. Вона могла спокійнісінько жити на хлібі матері-акушерки та братів і вчитися. Але цього не зробила, пішла іншою дорогою. І не вагається, не кається. Навіть не йде, а лине, не живе, а горить. Ти б послухав, що вона сказала мені, дізнавшись про заміну каторги засланням. Я радію, говорила, не тому, що боюся каторги, а тому, що в засланні, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя. І я вірю їй, друже мій, вірю: вона буде боротися до останнього подиху.
Краніхфельд трохи помовчав.
— Я її, Павле, знайду, отож дав їй мінську адресу своєї сестри. Сказала напише. Знайду, друже. Найдорожчою ціною знайду.
Павло слухав схвильовану розповідь Краніхфельда і радів за нього. Радів щиро, хоч серце обкипало кров'ю і болісно стискалося. Надійка... Надійка...
— Грабовський! Рихтуйся, — коротко сповістив тюремник, принісши обід.
— Не знаєте, куди?
— Скажуть.
— От і край, — зітхнув Краніхфельд, коли вийшов коридорний. — Час настав. Сядьмо, Павле, та ще пообідаємо разом. Може, востаннє.
Куліш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на одного: щоб запам'ятати назавжди...
Книга третя
ПРОЛІСОК
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
Мій ум ворушать змучені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої
Нехай поети, до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про мирові куточки благодатні, —
Де є страждання, там нема краси!
П. Грабовський
1
Двоє саней раптово спинилися, і люди, що сиділи в них, побачили на— дверях великого будинку білу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою, вона стріляла кожному в очі чорними літерами, попереджуючи: тут — якутське обласне поліційне управління.
П’ять вершників, які супроводжували підводи, про щось напівголоса погомоніли між собою, і один з них, припоручивши коня товаришеві, лінькувато поплентав до дверей. То був старший конвоїр.
Подорожні злізли з саней, заставлених валізами й скриньками, затупцювали на скованому морозом снігу. На відміну од вершників, зодягнених у однакові кожухи, всі вони були в чому бог дав.
— Hарешті приїхали, — сказав Краніхфельд, немилосердно б’ючи руками об поли свого темно-сірого пальта.
— Спасибі, Вітю, за добрі вісті, бо я думав, ще їдемо, — пожартував Ожигов. — Від твоїх слів ніби потеплішало. Повтори, братику.
— Авжеж, потеплішало, — вкинула Новаковська, заправляючи під шапку кучеряве волосся — У декого почалася навіть під носом відлига...
— Ти про себе, Соню, могла б не сповіщати, — впала в слово Улановська. — Автобіографічне, знаєш... Он Павло, либонь, уже віршує. По бороді видно, зуби висікають ритміку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу?
— Може, так, а може, і не так, як казав колись наш дяк. Тобі, Евеліно, збоку видніше, — посміхнувся в бороду Грабовський, та жартівливої розмови не підтримав.
Хоч Евеліна жартувала, але в її жарті була правда:
Павло таки добре змерз. Доки їхали й сидів між Ожиговим та Краніхфельдом, прикривши ноги ведмежою шкурою, здавалося, не відчував шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрібушечку.
Але він думав не про те, бо всю увагу поглинуло місто, яке бачив уперше.