Він привіз із собою оригінальні ноти на музику з кінофільму "Серенада сонячної долини" і взявся навчити духовиків правильно акцентувати синкопи. Сам він віртуозно грав на піаніно і за потреби міг награти кожну партію так, як її й задумав сам Глен Міллер. Укотре дивуючись, як із крапок із завитушками, по-різному розставленими на п'яти рисках, відтворюється будь-яка музика, Павка занурився у репетиції.
Коли оркестр заграв без збоїв, у клубі з'явилася солістка, теж з Чернівців. Насправді, Павка вже бачив ту юнку на Сеймівському пляжі, і зовнішньо вона нагадала йому колишню однокласницю Фіську Івасько. Але ту він знав негожою, пласкою і такою худющою, що у шпарину поміж ніг у неї могло б прокотитися чимале яблуко; натомість ця була кралечка: випинала груденята, а поміж ніг у неї і огірочок не протиснувся б. На пляжі дівуля грала в настільний теніс і обігравала усіх вряд, допоки до столу не підвалив стиляга Роба. Від його хльостких подач вона раз за разом відбігала від столу і нахилялася за кулькою.
— Роберт, не бий так різко, пожалій дівча! — поспівчував їй уболівальник.
— Ззаду вона йому більше подобається, — підшпилив інший...
"Якщо це Фіська, звернула б на мене увагу", — Павка змастив слиною кулісу і підготувався до вступу.
— Знайомтесь: висхідна зірка естради — Анфіса! — урочисто проголосив Аксьонов.
За чотири роки гидке каченя обернулося на справжню принцесу. Брівки шнурочками; губи — п'явками; при усмішці з-під верхньої губи виблискують плотські зубки. Стильно одягнена, трохи-трохи підфарбована, манірна і підкреслено незалежна. Павка відчув себе Квазімодо. Слабенький голосок співачка компенсувала мікрофоном. На репетиції вона з'являлася з запізненням і завжди у супроводі красавчика Роби. Його вузькі, завжди ідеально напрасовані брюки, блискучий піджак, на який він казав кліфт, і білі шкарпетки пробуджували бажання вмазати йому по пиці, але він вважався своїм, а своїм усе пробачалося. Та й до чого тут Роба? Він приводив дівку, залишав її в оркестрі, а сам кудись линяв, повертаючись під кінець репетиції, щоб потім нехотя провести її додому.
В нотах у тромбона було чимало закрутистих місць і, щоб не облажатися, Павка заучував їх напам'ять. Концерт був уже на носі, а він ще збивався, змушуючи Сєню припадати груддю до клавіатури і шаленими пасажами заповнювати непередбачені паузи.
— Чому ти не відповідав на мої листи? — запитала Анфіса.
— Хтозна. Я взагалі не люблю листуватися. А навіщо ти уїхала з Конотопу?
— Наче ти не знаєш, в яких умовах я жила. Підвал з глиняною долівкою, туберкульозна мати, троє братів, і всі розбишаки... На щастя, у Чернівцях об'явився дядько, материн брат, хворий на рак. Професор медичного інституту. Я його доглядала. Закінчила десятий, підготовчі курси і цим літом збираюся поступати в медичний.
— А співати?
— У школі був вокально-інструментальний ансамбль, яким керував Сєня. До речі: ти не проведеш мене після репетиції? Тут не далеко.
— Роба образиться.
— Роберт хоче всього і зразу.
Тітчина хата стояла за шляхопроводом, у дальньому темному завулку вулиці Будьонного, майже біля самої водокачки. Анфіса розповіла, що минулого року поховала матір, а ночувати у їхньому підвалі боїться через старшого брата, який нещодавно вийшов з в'язниці.
Ранком наступного дня вони зустрілись біля школи №2. Буяло літо; у робочий час вулиці були майже безлюдними, і гуляти було вільно.
— Про що ти думаєш? — зненацька запитала Анфіса.
— Про тебе, — збрехав Павка.
Дивна пара привертала увагу нечастих перехожих. Вона — чистенька, гарненька, у коротенькій розкльошеній і ретельно відпрасованій червоній спідничці, білій прозорій мережевій блузці, м'яких червоних туфельках і з чорною сумочкою через плече; він — босяцюра, з розплющеним носом, стрижений "під бокс", одітий в усяке пожмакане, зручне для бійки і зовсім негодяще для побачень.
— Ти вже визначився з інститутом? Я рада, що вчитимусь у медичному. Мені подобаються лікарки. Вони у білих шапочках і накрохмалених халатах. Суворі і лагідні водночас. Щоб ти знав, студентки медичних вузів — найвродливіші від усіх! А ще медики неабиякі гумористи...Ось, привели нас, абітурієнтів, на екскурсію до кафедри анатомії. Там такий басейн з хлороформом, і поверху мерці плавають. За потребою їх виловлюють на розтин. Чуємо: "Чіпляй Васька. Ні, не того! Отого, що праворуч, кажу, — Васька, Васю підважуй!" То старший санітар кричить молодшому, який стоїть із іншого боку басейну з гаком. Придивилася, а в одного з плавців на руці татуювання: "Вася". Ти ж, мабуть, підеш у моряки? Пам'ятаю твій твір на вільну тему: "Дивитися в ілюмінатор на пальмовий берег і слухати джазову музику."
— Мабуть, ні. Відбило, — Павка розповів про невдалу спробу, про Одесу і Мурманськ.
— Але ж мусиш кудись поступати. Ти ж у класі найрозумніший. Не забуду, як ти на уроці літератури переповідав роман "Граф Монте-Кристо". Ми слухали, розкривши роти. Після того увесь клас перечитав.
— Я на роздоріжжі. У десятому геть запустив навчання. Спорт, музика, більярд.Не певен, що складу іспити. А зубрити не вмію. Восени мама знову влаштує на завод токарем. Іноді спадає на думку, а чи не завербуватися кудись до Сибіру на будови комунізму? Фізичної роботи я не боюся; опісля Камчатки мороз мене не лякає. Туди звідусіль з'їжджається молодь. Живуть весело і дружно: кожен за усіх, усі за одного!
— А мені подобається Київ. Там на кожному кроці — щасливий випадок. Нещодавно їхала у метро і у віконному відображенні зустрілася поглядом із симпатичним хлопцем. Я дивлюсь на нього, він дивиться на мене, і щось поміж нами відбувається. Здалося мені, що він також щось відчуває, але стримується. Отак і їхали, заглядаючись у скло. І хотілося їхати й їхати. Поміж нами — юрба, і зблизитись ніяк. Отже, стою я, роззява, не рухаюсь і не дихаю. Раптом — раз! Його зупинка, і він виходить. Ще обернувся наостанок, а тут чую: "Обережно, двері зачиняються!"
На літній терасі ресторану "Каштан" торгували натуральним вершковим морозивом, і вони з'їли по повному блюдечку. Сходили в кіно на денний сеанс і посиділи в сквері. Так і проблукали битий день до самої репетиції. Додому йшли парком Паровозовагоноремонтного заводу і вдалині від алей, під балдахіном буйної липи, наштовхнулися на потаємну лавочку. Павка заходився розповідати про моря, вулкани, кораблі і собачі запряжки, а коли перейшов до Ремарка і Гемінґвея, Анфіса його перебила:
— А ти вмієш цілуватися? Ось я тебе навчу.
Вона, насправді, багато чого могла навчити наївного друга. Ласкаво пригорнулася, обхопила шию, присмокталася до губ і язичком полоскотала в роті. Павка ж занурився у блузку і облизав соски. Мабуть, в дитинстві він не натішився материнською груддю, бо зараз, занурившись носом у дівочі, жадав залишитися там довічно. Посміливішавши, взявся шарудіти рукою по тілу, і вже зовсім, було, дістався трусиків, але тут його пролазлива рука напоролася на рішучий супротив.
— Мушу спершу закінчити інститут, — сказала вона.
— "То ми ще побачимо", — подумав він.
На тій щасливій лавочці вони проводили всі вечори до самого концерту. Врешті решт Павка втомився. Нестерпно боліло під животом: неначе йому защемили щипцями. "Ні, так не годиться. Братиму бика за роги", — вирішив він і запропонував любасці після концерту поїхати з ночівлею на Сейм.
— Удвох?
— Так. Тільки ти і я...
Вистраждана вистава відбулася у літньому театрі парку ім. Луначарського в останню п'ятницю серпня. За тиждень до цього Павка з Вітьком розмалювали дві однакові афіші: струнка дівчина, в профіль схожа на Анфісу, тримала саксофон, з якого чорними літерами по жовтому вилітав заклик: "JAZZ! JAZZ! JAZZ!" Одну притулили до кінотеатру Воронцова, другу встановили навпроти вокзалу. Квитки розійшлися вправно. Простенька сцена не мала завіси, і музиканти розсаджувались у два яруси під бадьорі вигуки глядачів. Анфіса чекала виходу, сидячи у першому ряду. Сєня з'явився у фраку з метеликом, сів з фортепіано і елегантно награвав невідомі варіації. Окрім нього, тільки кларнетист Турков прийшов із метеликом, решта ж обмежилась білими сорочками. Розсілися і тихесенько терликали у свої дудки. Щойно зал заповнився, і Аксьонов розповів публіці свіжий анекдот, Сєня змахнув рукою і по-справжньому вдарив по клавішах. Навздогін труби і тромбони в усю міць грянули вступні акорди "In The Mood". Ласкаво заворкотіли саксофони; задзвеніли труби; тромбони хрокнули своє найнижче сі-бемоль. Із чітким акцентом на другу долю задріботів ударник. Публіка завелася. На сцену з мікрофоном у руках вискочила Анфіса. У коротенькій, червоній спідничці з двома розрізами по боках, вона блискала ніжками по самі чорні трусики. Біла блузочка, у великий червоний горошок, додавала їй дитячої щирості. Співачка перекрила оркестр, а музиканти, кидаючи дудки, їй підспівували і плескали долонями. Вона то виводила зворушливі мелодії, то, знущаючись над мікрофоном, пронизливо верещала. Кілька молодиків, заздалегідь підмовлених Аксьоновим, підхопилися з місць і ошаленіло затіпалисьу рок-н-ролі. Такого джазу у Конотопі ще не було! Анфісу тричі викликали на біс; оркестру аплодували стоячи. Концерт удався, публіка розходилась повільно і покидаючи театр, гаряче обговорювала туалет співачки.
Розпалений коханням, Павка продумав усі нюанси. У начальника спортзалу Жори Смотряєва взяв напрокат намет. Такий крихітний, щоб двом поряд було б тісно. Придбав пляшку "Мускату" і нарізав у дитячому садочку пишний букет блакитних гортензій. І місцину для любові він вибрав не у заяложеному Хуторі Таранському, де завжди тинялися докучливі знайомі, а під Путивлем, де Сейм тече попід горою, з якої колись Ярославна плакала за своїм князем.
Як і домовлялись, суботнім ранком він стовбичив біля приміської каси. Подружка затримувалась. "Може, я щось переплутав?" Він оббігав усі перони, але дарма. Вже й їхній потяг заскреготів колесами, а її не було. Підійшла однокласниця Галя.
— Павлику, якщо ти чекаєш Анфісу, то вона не прийде: вчора ввечері виїхала до Чернівців. Наказала перепросити за завданий клопіт, — дівчина винувато знизала плечима.
Це був удар під дихало! "Навіщо вона так зі мною? Такі ласки, такі пристрасті! Вона ж сама все придумала...