врятуватися в космосі. Джон простягнув руку, ухопив Фрада за комір і смикнув на себе. Той від несподіванки покотився по підлозі.
Захеканий Осленко стояв над ним у позі переможця.
— Стій, поганий вилупку... Сам закрутив справу... Разом з старими придурками... А тепер тікати? А тепер нехай усе горить, а ти... у космос?.. Нульова готовність, так?.. Не вийде, фараонова вошо, не пущу, смердюча земляна жабо, здохнеш, кістлявий пацюче!.. — Фрад звівся на коліна. — Хто убив Уїльяма? Хто втопив у океані мого Вілла? Хто спаплюжив душу Джона Уїльямсона?.. Тож і ти здихай, безхвоста мавпо... — Фрад підвівся на ноги. — Нульова готовність, га?.. Щоб "Сіріус" висів на працюючих двигунах, так?..
Фрад зробив тільки один крок, і страшної сили удар упав на щелепу Джона. Старий відлетів під стіну.
За звичайних умов від такого удару людина надовго втрачає свідомість. Але Джон не втратив свідомості. Разом з хвилею нестерпного болю на його очі накотилася чорна пелена. А коли вона посіріла й стала прозорою, Джон устиг помітити, як за Фрадом зімкнулися дверцята ліфта.
Старий, хитаючись, підвівся. Секунду стояв, очманілий, і тримався рукою за розбиту щелепу. Потім побіг коридором, тихо завиваючи від болю, швидко набрав шифр маленьких дверей, вбіг у кімнату і шарпнув на себе держак рубильника. Ось тобі, маєш! "Сіріус"? Чудово анігілюєш і в ліфті!..
Помстившись, Джон кинувся до крутих залізних східців. Будь-що вибратися на повітря. Хоч на одну мить глянути на синє небо.
Даремно він нехтував ранковою гімнастикою. Пробіг якихось чотири поверхи, а серце мало не вистрибує, зовсім нічим дихати, наче в будинку скінчилось усе повітря.
На сьомому поверсі Джон безсило повалився на коліна. За кілька кроків від нього в стіні ніби хтось вовтузився, кректав, довбав пластик... Джон ледве зумів повернути голову в той бік. Двері ліфта потроху, ривками, розсувалися зсередини, і за край підлоги чіплялися тонкі сильні пальці. То Фрад намагався вилізти з кабіни, що зупинилась між поверхами...
Це додало Джонові трохи сили, і він знову припав до східців.
Встиг. Над сельвою сліпучою синьою барвою світить небо. По ньому пливе розжарене сонце. Величні дерева нерухомо зводять угору густі крони. Тихо. Спокійно. Славно.
Біля дверей стоїть автоматичний електромобіль, надісланий на вимогу Фрада. Капосний Джон відчиняє двері і, не сідаючи в машину, натискує кнопку. Машина торкається з місця і біжить геть покрученою доріжкою. Не маючи програми, вона тепер повернеться до гаража...
Сонячні промені грають, як струни великої арфи, хаща співає тиху пісню — природа оспівує життя. Джон стогне: у нього страшенно болить щелепа. Цей бузувір навіть померти не дасть з задоволенням.
Якби ж іще хоч на одну мить побачити хмарочоси Нью-Йорка.
З дверей вибігає Фрад. Він озирається.
— Пізно, — каже Джон, не дивлячись на нього.
Фрад розуміє: пізно. До кінця залишилось менше хвилини. Він до болю міцно зчіплює кулаки і чомусь сідає на землю.
Опівдні Олексій Сухов у маленькому вертольоті висів над сельвою. В електронний бінокль дивився на обрій. В окулярі пропливали нерівні верхівки дерев, потім з’явилася тонка висока скеля, схожа на піднятий угору зігнутий палець. Там — плато.
Олексій другий день літає навколо, намагаючись розв’язати стару задачу: як послати туди невеличкий десант, щоб не вдаватись до обстрілу. В його голові виникають варіант за варіантом, і один за одним відпадають, бо кожен має одну хибу: нездійсненність...
Олексій уперто роздивляється обрій, раз по раз повертається поглядом до скелі-пальця, і йому здається, що саме тут, біля неї, криється відповідь...
І раптом він побачив, як неозорі простори лісу на обрії здійнялись горбом і, мов шкаралупа, луснули, а з-під них, наче з яйця, вилупилась гігантська півкуля жорстоко сліпучого сонця.
Наступної миті вертоліт закрутився і полетів казна-куди, ніби який велетень ухопив його, мов іграшку, й жбурнув якомога далі. Олексій втратив свідомість.
Опам’ятався, осліплений, оглушений, побитий, на затіненій лісовій галявині, куди зуміла сісти машина... Вгорі ревіло розпечене повітря. Ліс парував. Збиралася жахлива злива.
Земля здригнулась. Усі сейсмічні станції світу відзначили небувалий в історії поштовх у верхів’ях Амазонки. Потужна ударна хвиля помчала кружляти навколо Землі, океанами побігли грізні "цунамі". З обсерваторій-супутників і навіть з Місяця неозброєним оком бачили яскравий спалах у Західній півкулі.
За десять хвилин Всесвітня Надзвичайна Рада одержала з Південної Америки ґрунтовне повідомлення про вибух у сельві. Після того, як згас екран відеофона, в залі засідань кілька секунд панувало мовчання. Всі здригнулись, почувши сухий стукіт. То Кардашов впустив на стіл свою руку, якою щойно підпирав підборіддя.
Підвівся Таві Лансана.
— Товариші! Люди! Десять хвилин тому, рятуючи людство, Артем Соболь і Яна Шевченко... перетворились на проміння. Вшануймо їхню пам’ять.
З очей Таві викотилися дві сльози. Чисті й прозорі, вони виблиснули на оксамитно-чорній шкірі, мов дві краплі смоли.
А коли спливла хвилина, Нолінакха тихо сказав:
— Треба демонтувати снаряди й пускові установки.
Епілог
ЛЕГЕНДА ПРИЙДЕШНІХ ВІКІВ
У воді було видно й прозоро, як у повітрі.
Юнак тримався за камінь на жовтому дні, щоб не спливти, й дивився вгору. Поверхня скидалась на розхвильовану завісу з м’якого скла. І там пливла дівчина.
Він усміхався, не розтуляючи рота, потім підібгав під себе ноги, відштовхнувся від дна й швидко пішов до поверхні. Кілька білих рибин і червона зграйка мальків дременули врозтіч. ‘
Примірявся несподівано ухопити дівчину за талію, але вона опустила обличчя у воду, помітила білу тінь, що стрімко наближалася з глибини, і щосили почала працювати руками й ногами.
Юнак знизу бачив, як навколо тонкого довгого тіла скипіли сизим туманом сотні бульбашок, скляна завіса взялася дрібними зморшками, пожмакалась, порвалась... Він виринув поруч із нею:
— Злякалась?
— Ой, Ниле, хіба так можна!..
Перевернулась на спину, сміючись до великого білого сонця, знову на груди і ще на спину... Засмаглі руки ніжно й дужо скидались над водою.
— Боялась, що я не випливу?
— Ой боялась!.. Так боялась, що й не сказати!..
Зайшлася знову сміхом, глянула на хлопця величезними карими очима, в яких втопилися скалки сонця. Цей хлопець був найкращим плавцем у місті.
— Підемо на берег, Ниле, — попрохала вона.
— Ану, берись-но!
Дівчина поклала руки йому на плечі, і тоді він поплив до берега — напружено, швидко, мало не підіймаючи на собі її тіло.
Біля берега вона відчепилася і за два помахи рук лягла грудьми на пісок.
Підхопилась. Обоє в кілька стрибків дісталися крутої кам’янистої брівки. Вона сіла, звісивши ноги, а він трохи постояв, глибоко дихаючи. Опуклі груди його здіймалися нечасто й високо.
Біле сонце пливло в густо-синьому небі. Юнак і дівчина сиділи поруч і дивилися на широченну ріку. Аж на обрії нечітко малювався зелений протилежний берег.
— Ти й справді чекатимеш мене, Сано?
— Ти ж знаєш... — поблажливо всміхнулась дівчина.
— Скажи ще раз...
— А навіщо?
— Мені радість — чути про це.
— Зріла мова — скупа.
— Коли ти говориш, це однаково скупа мова. Бо мені б хотілось чути в сто разів більше.
— Я чекатиму тебе, Ниле. А ти мене чекати не схотів...
— Поки ти вийдеш з школи, я вже лаштуватимусь назад.
— Хіба погано було б відвідати Матір разом?
— А ми й відвідаємо! Я повернуся, ми з тобою зустрінемось і — знову ..
— Чи буде обом місце на панкорі?
— Ще рано про це домовлятись.
— Ниле... — дівчина злегка зашарілась. — Обіцяй, що ти виконаєш там моє прохання...
— Я виконаю будь-яке твоє прохання.
— Ти відвідаєш Південний континент і хоч раз умиєшся в озері Яна.
— Оце й усе?
Його обличчя витяглося від розчарування й подиву. Та раптом прикусив губу й густо почервонів, і цей несподіваний рум’янець, як зоря, відбився на обличчі дівчини. Вони не розвели очей. У нього — сталеві.
— Щоб... любов наша була вірною?
— Хіба важко. Там тепла вода.
— Я це зроблю, Сано, дурненька! А ти хіба віриш у казкові повір’я? Хіба ти маленька?
— Я не вірю... ні в які, крім цього. Так я хочу!.. А ти знаєш, звідки воно взялось?
— Я щось чув, тільки вже не пам’ятаю.
— Ти тоді, мабуть, був маленький.
— Може...
— Ниле, а тобі зовсім не страшно?
— Летіти до Матері? Ні. Мені дуже цікаво.
— На цьому шляху бували нещастя.
— Облиш, Сано! — юнак похитав головою. — Це було так давно...
— Чому вони загинули?
— Хіба ти не знаєш?
— А ти хіба знаєш легенду про озеро Яна?
— Так то ж легенда. А нещастя на Трасі — історія. Ще й не така давня. Наші батьки тоді вже народились.
— Легенда про озеро теж пов’язана з історією... Ти мені не відповів.
— Зо мною нічого не станеться. Я тебе викличу на першу ж телезустріч.
— Цілий рік чекати телезустрічі...
— На Матері рік втричі довший. Мати тільки один раз обійде навколо своєї зірки, і ми вже вирушатимемо назад.
Вода була густо-синя, як небо Сенеї. І тому здавалось, немов небо починається під берегом, стелиться вільно внизу й тільки на обрії його перекреслює зелена смужка, а далі — знову синє небо...
— Тоді все було зроблено, як треба. Панкор вийшов за межі системи, потім його вивели на грань плюс— і мінус-простору, — ми тепер кажемо нуль-простір, установка розвинула поле, прилади показали вакуум часу на всій Трасі, і в ту ж мить сталась катастрофа. От і все...
— Але що ж було?
— Десь за сто п’ятдесят парсеків від нашої системи вакуум часу був порушений. Там їх і викинуло з Траси. А куди — невідомо...
Мовчали. Над водою один за одним білою летючою низкою пливли великі птахи-рибалки. Ось перший з них несподівано склав крила і впав у воду. Полохливі кола розбіглися по спокійній поверхні. Інші продовжували свій шлях. Потім упав другий... Вони полювали напевне. Якщо їстівна риба попадала на очі крилатому рибалці — їй уже не було порятунку ні на глибині, ні дід камінням...
— Якщо вони втрапили до мінус-простору, їх не стало. Якщо повернулись до плюс-простору — то ще й досі десь летять. Мертві. Бо панкор не пристосований до тривалих польотів, він навіть не дає колосвітлової швидкості, а їм лишалося летіти до системи Матері близько ста парсеків...
— Може, вони ще й долетять? — злякано спитала Сана.
— Може...